– Віч-на-віч, – додала я.
Інспектор голосно висякався й відійшов до вікна. Там він і стояв, пропікаючи очима безвість і знову заклавши руки за спину. Я почала розуміти, що цей жест означає глибоку задуму.
– Гаразд, – різко сказав він. – Ходімо.
Я охоче зіскочила з крісла й поквапилася за ним. На порозі він однією рукою заступив мені вихід у коридор, повернувся й поклав мені другу руку на плече, легко, як пір’їнку.
– Я збираюся зробити те, про що згодом можу серйозно пошкодувати, – сказав він мені. – Я ризикую своєю кар’єрою. Не зрадь моїх надій, Флавіє… будь ласка, не зрадь.
– Флавіє! – сказав тато. Він здивувався, забачивши мене. І треба ж було йому все зіпсувати, додавши: – Виведіть цю дитину, інспекторе. Прошу вас, заберіть її звідси.
Він відвернувся від мене й уперся очима в стіну.
Дарма що двері камери було пофарбовано кремово-жовтою склицею, від мене не приховалося, що вони обкуті крицею. Коли інспектор відчинив їх, я побачила, що всередині камера розмірами не набагато перевершує маленький кабінет, там було відкидне ліжко й напрочуд чиста раковина. На щастя, вони не запроторили тата до однієї із залізних кліток, яких я тут набачилась.
Інспектор Г’ювітт коротко хитнув мені головою, немовби промовляючи: «Залагоджуй сама», потому вийшов назовні, якомога тихіше причинивши за собою двері. Не було чути, як заскреготів ключ, повертаючись у замку, або як засув, який увіходив у скобу, – яскравий спалах блискавки й раптовий гуркіт грому могли викривити звук.
Мабуть, тато подумав, що я пішла з інспектором, тому що підкинувся, обернувшись і побачивши мене там само.
– Іди додому, Флавіє, – сказав він.
Дарма що він виструнчився й не ворушився, його голос був підупалим і втомленим. Я бачила, що він натягає машкару незворушного англійського джентльмена, котрий безстрашно зазирає небезпеці у вічі, і я з раптовим гострим болем усвідомила, що люблю його й ненавиджу водночас.
– Дощ, – сказала я, показуючи за вікно. Хмари скупчилися, як було раніше над Химерою, і знову зашелестіла злива, було добре видно, як товсті краплини тарабанили об підвіконня. На дереві через дорогу тріпався, як мокра парасолька, самотній грак. – Я не можу піти додому, доки він не перестане. Ще й хтось поцупив «Ґледіс».
– «Ґледіс»? – перепитав він, глипаючи на мене очима якоїсь доісторичної морської істоти, що випірнула з незвіданих глибин.
– Мій велосипед, – розтлумачила я.
Він безтямно хитнув, і я зрозуміла, що він не почув мене.
– Хто тебе привіз сюди? – запитав тато. – Той? – його палець тицьнув у напрямку дверей, певно, він мав на увазі інспектора Г’ювітта.
– Я сама прийшла.
– Сама? З Букшоу?
– Атож, – відповіла я.
Скидалося на те, що це було більше, ніж він міг осягнути так одразу, і він відвернувся до вікна. Я не могла не зауважити, що він прибрав тієї ж пози, що й інспектор Г’ювітт, зчепивши руки за спиною.
– Сама. З Букшоу, – нарешті промовив він, немовби це йому тільки-но спало на думку.
– Так.
– А Дафна й Офелія?
– З ними все гаразд, – запевнила я його. – Страшенно за тобою сумують, звісно. Приглядають за будинком, чекаючи на твоє повернення.
Якщо я збрешу, моя мама прястиме на тонку.
Я чула цю пісеньку від дівчаток. Вони іноді співали її, стрибаючи через мотузок на церковному обійсті. Що ж, моя мама вже померла, то якої шкоди їй може завдати моя брехня? Та й хто знатиме? Можливо, завдяки цьому я навіть отримаю додаткове очко на небесах.
– Відіслати тебе додому? – урешті, зітхнувши, сказав тато. – Це не може бути надовго. Ні… це не може бути надто довго.
Біля заґратованого вікна на стіні висів календар від бакалійніка із Гінлі, на якому були зображені король Георг і королева Єлизавета, кожен монарх був непросяжно ув’язнений у власному колі та вбраний так, аж мені здалося, що фотограф запопав їх, коли вони прямували на костюмований бал до замку якого-небудь баварського князька.
Тато крадькома зиркнув на календар і почав безупинно бродити туди й назад маленькою кімнаткою, старанно уникаючи мого погляду. По-моєму, він забув про мою присутність і тепер час від часу гмукав собі під ніс і презирливо пирхав, наче захищаючись перед незримим трибуналом.
– Я щойно зізналася, – оголосила я.
– Так-так, – сказав тато, продовжуючи ходити й бурмотіти собі під ніс.
– Я сказала інспектору Г’ювітту, що це я вбила Горація Бонепенні.
Тато рвучко зупинився, немов напоровся на невидимий меч. Миттю став до мене обличчям, уп’ялившись цим страхітливим синім поглядом, котрий часто правив йому за зброю, коли він мав справу зі своїми доньками.