Я не ворушила жодним м’язом, навіть повікою. Бічним зором я бачила силует чоловіка на порозі – із сивим волоссям і страхітливими вусами. Він стояв так близько, що я могла дотягнутися до нього рукою.
Зависла пауза й тривала цілу вічність.
– Знову бісові пацюки, – нарешті пробурмотів він собі під ніс, і двері грюкнули, залишивши мене в потемках. Почулося брязкання ключів, і клацнув замок.
Мене замкнули.
Гадаю, годилося б закричати, але я цього не зробила. Я не почувалася зцапаною в пастці. Насправді я починала радіти серцем.
Звісно, я можу спробувати знову відімкнути замок і пробратися вниз сходами, але в такому разі я цілком імовірно потраплю прямісінько в лабети брамнику.
Позаяк я не могла стирчати тут вічно, одним-єдиним альтернативним варіантом був шлях нагору. Витягнувши перед собою руки, як сновида, я повільно переставляла ноги, аж поки не доторкнулася пальцями до найближчої драбини, котру набачила в промені ліхтаря, – і почала дряпатися нагору.
Не така вже й мудра наука підійматися щаблями наосліп. З усіх поглядів це краще, ніж бачити безодню, яка весь час під тобою. Проте, як я видиралася вище й вище, мої очі дедалі більше звикали до темені – чи напівмороку. Крихітні щілини в камінні й дереві пропускали промінчики світла там і сям, і невдовзі я мала змогу роздивитися загальні обриси драбини, чорної на чорному в сірих сутінках вежі.
Щаблі обірвались раптово, і я опинилася на маленькому дерев’яному помості, немов моряк на такелажі. Ліворуч від мене була ще одна драбина, горішній край якої проковтнула пітьма.
Я потрясла її як слід, і дарма що скрипіння її було несусвітнім, вона здалася мені досить надійною. Я вдихнула на повні груди, ступнула на долішній щабель і продовжила лізти.
За хвилину я дісталася до її вершечка й меншого, не такого тривкого помосту. Чергова драбина, цього разу вужча й тонша, ніж інші, тривожно затремтіла, коли я поставила на неї ногу і з рипом почала своє неквапливе підіймання. На півдорозі я взялася рахувати щаблі:
– Щось із десять… одинадцять… дванадцять… тринадцять…
Моя голова буцнулася об якусь штукерію, і десь хвильку в мене крутилися зірочки перед очима. Я щосили вчепилася в щаблі, голова боліла, наче розколота диня, нестійка драбина дриґотіла в руках, мов натягнена тятива. Таке відчуття, ніби з мене зняли скальп.
Простягнувши руку й помацавши над забитою головою, я натрапила пальцями на дерев’яну ручку. З останніх сил я штовхнула її, і двері подалися.
Я прожогом вискочила на дах вежі, кліпаючи, наче та сова на яскравому сонячному світлі. Від квадратного помосту, що правив за осердя, синювато-сіра черепиця збігала до чотирьох країв.
Панорама була неймовірна. За шкільним обійстям, за шифером каплиці зелені алеї тягнулись в імлисту далечінь.
Не припиняючи мружитись, я підступилася ближче до парапету й мало не розпрощалася із життям.
Біля моїх ніг зненацька засвітилася діра, і мені довелося заметиляти руками, щоб якось утриматися й не впасти. Балансуючи на краєчку, я, охоплена нудотою, побачила далеко внизу кругляччя, що виблискувало темним глянсом на сонці.
Діра була щось із вісімнадцять дюймів завширшки, оточена півдюймовим виступцем, через який щодесять футів або майже стільки був перекинутий палець мосту, який з’єднував парапет, котрий подавався вперед, із дахом. Вочевидь, ця діра правила за допоміжний стік у разі особливо сильних злив.
Я обережно перестрибнула через отвір і кинула оком над зубцями, що були мені аж по пояс. Далеко внизу трава шкільного обійстя простягалася в трьох напрямках.
Доріжку з кругляччя, яка щільно підходила під саму стіну Енсон-Хауса, не можна було побачити під виступаючими зубцями. Як дивно, подумала я. Якщо містер Твайнінґ стрибнув з-за цих зубців, він міг приземлитися лише на траву.
Звичайно, якщо за тридцять років, що минули від часу смерті містера Твайнінґа, обійстя не зазнало серйозного перелаштування. Ще один запаморочливий погляд крізь отвір дав зрозуміти, що здогад правильний: каміння внизу й липи навколо нього виглядали старечо. Містер Твайнінґ утрапив у цю діру. Поза всякими сумнівами.
Позаду мене почувся несподіваний шум, і я круто обернулася. У заглибині в даху висів труп, теліпаючись на шибениці. Я насилу стримала крик.
Ця штука звивалася й крутилася від раптового подуву вітерця, немов тіло зв’язаного розбійника, яке я бачила на сторінках «Ньюґейтського календаря». Далі, без попередження, його живіт вибухнув і нутрощі вивалилися назовні поплутаним нудотним ясно-червоним, білим і синім мотуззям.