– Дякую, Флавіє, – обірвав мене інспектор Г’ювітт. – Досить. І ми не будемо більше відбирати ваш час, містере Раґґлс. Я знаю, що у вас багато клопотів.
Раґґлс напиндючився, як туркотливий голуб, і, хитнувши головою інспекторові й нахабно посміхнувшись до мене, пішов лужком до своєї комірчини.
– Дякую за те, що повідомили, містере Пловер, – сказав інспектор, обернувшись обличчям до чоловіка в комбінезоні, котрий мовчки стовбичив поряд.
Містер Пловер посмикав себе за звисле на чоло пасемце волосся й, не видавши ані пари з вуст, вирушив до свого трактора.
– Наші славетні приватні школи – це міста в мініатюрі, – сказав інспектор, повівши рукою. – Містер Пловер запримітив тебе, тільки-но ти заїхала до алеї. Він зразу ж попрямував до кімнати брамника.
Кат би його взяв! І кат би взяв старого Раґґлса! Не забути б, коли я повернуся додому, відправити їм обом по джбану рожевого лимонаду, просто щоб показати, що я не тримаю серця на них. Було вже занадто пізно в цьому році для анемон, так що про анемонін не могло бути й мови. З іншого боку, смертоносну беладону, дарма що незнайому, можна знайти, якщо достеменно знати, де дивитися.
Інспектор Г’ювітт віддав конфедератку й мантію сержанту Ґрейвсу, який уже дістав кілька аркушів паперової обгортки з валізки.
– Прекрасно! – сказав сержант. – Вона, судячи з усього, звільнила нас від повзання черепицею.
Інспектор обпік його поглядом, який міг би зупинити коня на ходу.
– Даруйте, сер, – сказав сержант, раптом зашарівшись і взявшись до пакування.
– Розкажи мені докладно, як ці речі опинилися в тебе, – сказав інспектор Г’ювітт, наче нічого не сталося. – Нічого не пропускай – і нічим не прикрашай.
Поки я говорила, він записував квапливим бісерним почерком. Сидячи напроти Фелі, коли вона за сніданком писала в щоденнику, я навчилася читати догори дриґом, але нотатки інспектора Г’ювітта були не більш ніж крихітними мурахами, які маршували сторінкою.
Я розповіла йому геть усе: від скрипу драбин до мого падіння, що мало не стало фатальним, від крихкої черепиці й до того, що було сховане під нею, до моєї хитромудрої втечі.
Коли я виклала все від дошки до дошки, я побачила, що він нашкрябав кілька знаків унизу запису, але, що вони означали, не розчовпала. Він згорнув записника.
– Дякую тобі, Флавіє, – сказав він. – Ти нам дуже допомогла.
Що ж, принаймні йому вистачило чесності визнати це. Я очікувально стояла, бажаючи чогось іще.
– Боюся, сейфи короля Георга недостатньо глибокі, щоб відвозити тебе додому двічі на день, – сказав він. – Так що побачимося на шляху.
– Мені повернутися із чаєм? – запитала я.
Він стояв, твердо впираючись ногами в траву, з таким виразом, який міг означати будь-що.
За хвилину данлопські шини «Ґледіс» радісно зашиширхали по шосе, лишаючи інспектора Г’ювітта «й інших такої ж масті», як висловилася б Даффі, все далі й далі позаду.
Коли я від’їхала на якусь чверть милі, мене наздогнав і випередив «воксгол». Я махала рукою як навіжена, забачивши, що вони проїжджають повз, але обличчя, що дивилися на мене з вікон, були понурі.
Ще за сто футів спалахнули гальмівні вогні, і авто зупинилося на узбіччі. Коли я під’їхала до них, інспектор опустив скло.
– Ми відвеземо тебе додому. Сержант Ґрейвс покладе твій велосипед до багажника.
– Король Георг тепер іншої думки, інспекторе? – зарозуміло поцікавилася я.
Його обличчя затьмарив вираз, якого я ніколи раніше в нього не бачила. Можу майже заприсягтися, що це було занепокоєння.
– Ні, – відповів він. – Король Георг не іншої думки. Але я іншої.
19
Без перебільшення цієї ночі я спала сном проклятих. Мені привиджувалися вежки й прямовисні виступи, куди дощ, принесений вітром з океану, доносив запах фіалок. Бліда жінка в єлизаветинській сукні стояла біля мого ліжка й шепотіла мені на вухо, що калатають дзвони. Старий морський вовк у штормівці ладнав сітки шилом, а далеко в морі крихітний аероплан прокладав собі шлях до призахідного сонця.
Коли я нарешті прокинулася, сонце зазирало до мого вікна, і мене розібрав сильний нежить. Не встигла я спуститися вниз на сніданок, як уже використала всі носові хусточки з комода й змушена була вдатися до рушника. Нема чого й говорити, що я була зовсім не в гуморі.
– Не підходь до мене, – сказала Фелі, коли я добувалась до дальнього кінця столу, голосно сопучи й пчихаючи.
– Згинь, відьмо, – рубонула я з плеча, схрещуючи пальці.
– Флавіє!
Я схилилася над своєю кашею, помішуючи її кутиком тоста. Незважаючи на крихти підгорілого хліба, які мали оживити її, глизява погань у мисці все одно на смак була, наче картон.