Потім був поштовх, стрибок у свідомості, немов у кепсько змонтованому фільмі. Я заснула за столом.
– Що з тобою? – почула я питання Фелі. – Тобі зле?
– На неї напосілася дрімота через зникнення напередодні чи нещодавній бешкет, – заявила Даффі.
Не так давно Даффі читала «Пелем» Бульвер-Літтона, по кілька сторінок перед сном, і, поки вона не закінчила, ми щоденно за сніданком були жертвами її туманних фраз у стилі так само жорсткому й негнучкому, як коцюба у вітальні.
«Напередодні», згадала я, це те, «що відбулося вчора». Її слова застрягли в мене в голові, заполонивши всі думки, коли це раптом Фелі почала крутитися на стільці.
– Боже ти мій! – вигукнула вона, швидко розправляючи, наче саван, пеньюар навколо себе. – Це що за проява?
Біля французьких дверей бовванів чийсь силует, він дивився на нас, склавши долоні ковшем й притуливши до скла.
– Це той письменник, – розтлумачила я. – Котрого цікавлять сільські садиби. Пан Пембертон.
Фелі вискнула й помчала нагору, де, як я знала, вона начепить тісний блакитний вовняний костюм, припудрить уранішні прищі й зійде, як пава, сходами, удаючи із себе Олівію де Гевілленд. Вона завжди так поводиться, коли до будинку потикає носа незнайомий чоловік.
Даффі байдуже бликнула в тому напрямку й узялася читати далі. Своїм звичаєм, усе було полишено на мене.
Я вийшла на терасу, щільно причинивши за собою двері.
– Доброго ранку, Флавіє, – сказав Пембертон, усміхаючись. – Ти добре спала?
Чи добре я спала? Що за питання? Ось я стовбичу тут на терасі, із заспаними очима, на голові вороняче гніздо, із носа тече, що з крана. Крім того, хіба питання про добротність сну не належать винятково тим, хто провів ніч під одним дахом?
Щодо цього не могла дати голову на відруб, треба подивитися в «Британському повному довіднику з етикету для леді». Фелі подарувала мені примірник на мій минулий день народження, але з того часу він правив за підпірку для ніжки мого ліжка.
– Не надто, – відповіла я. – Я підхопила нежить.
– Прикро це чути. Я сподівався взяти у твого тата інтерв’ю про Букшоу. Не хочу надокучати, але в мене обмаль часу. Відколи нам звалилась на голову війна, вартість житла поза домом, навіть у найскромніших готелях на зразок «Тринадцяти селезнів», просто обурлива. Не хочеться захищати бідність, ми, невибагливі вчені, перебиваємося хлібом і сиром, шкода й мови.
– Ви снідали, містере Пембертон? – запитала я. – Гадаю, місіс Мюллет може нашвидкуруч приготувати що-небудь для вас.
– Дуже люб’язно з твого боку, Флавіє, – сказав він, – але лендлорд Стокер улаштував для мене справжній бенкет у вигляді двох сосисок і яйця, і я тривожусь за ґудзики мого жилета.
Я не знала, як це сприймати, ще й недуга робила мене надто дратівливою.
– Може, я зумію відповісти на ваші питання? – сказала я. – Тата затримали…
Еч, тож-то-бо й є! Ти хитра маленька лисичка, Флавіє!
– Тата затримали в місті.
– О, я не думаю, що такі речі тобі цікаві. У мене кілька морочливих питань, що стосуються дренажної системи й закону обгороджування громадських земель. Я сподівався внести апендикс про архітектурні зміни, що їх внесли в XIX столітті Ентоні й Вільям де Люси. Щось на кшталт «розколеного будинку» і таке інше.
– Я чула, що апендикс видаляють, – сказала я одним духом, – але це вперше, щоб його вносили.
Навіть із сопливим носом я можу нападати й захищатися нарівні з майстрами своєї справи. Вологе оглушливе чхання спаскудило все враження.
– Може, я зайду й швидко розглянуся? Зроблю кілька записів. Я нікого не потурбую.
Я намагалася згадати синоніми до слова «ні», і тут почулося ревіння мотора, і між деревами в глибині алеї вигулькнув Доґґер за кермом нашого старого трактора, він віз компост на город. Містер Пембертон відразу ж помітив, що я перевела погляд за його плече, і обернувся й собі поглянути. Забачивши Доґґера, який їхав у наш бік, він привітно помахав.
– Це старий Доґґер, еге ж? Вірний слуга сімейства?
Доґґер сповільнив рух, озираючись, щоб розчовпати, кому махав Пембертон. Нікого не вгледівши, він зняв капелюх, немов на знак привітання, потім почухав голову. Виліз із-за керма й поплентався лужком до нас.
– Маю сказати, Флавіє, – дивлячись на годинник, заявив Пембертон, – що я трохи загубив лік часу. Я обіцяв своєму видавцю зустрітися в Незер-Ітон, щоб кинути оком на гробницю, доволі рідкісну, там видно обидві руки. Надзвичайна огорожа. Він схиблений на гробницях, старий Кваррінґтон, так що я ліпше не буду зраджувати його надій. Інакше «Могили й удатна архітектура» Пембертона так і нидітимуть у фантазіях автора.