– Ні, дякую, місіс Мюллет, – відповіла я. – Я щойно почистила зуби.
Це була брехня, але найкраща з тих, які я могла вигадати миттю. Моя відповідь мала відтінок страдництва, а також поліпшила мій власний образ у такому пункті, як особиста гігієна. Уже повертаючись, я прихопила з буфета слоїк із жовтими гранулами й наліпкою «Куряча есенція Партінґтона» та з настінного канделябра в холі дістала жменю евкаліптового листя.
Нагорі в лабораторії я взяла пляшечку бікарбонату натрію, на якій мій дядечко Тар павучками своїх літер старанно вивів Sal aeratus, а також своєю звичною скрупульозною манерою – «Бікарб. натр.», щоб відрізняти його від бікарбонату калію, котрий теж іноді називають аерованою сіллю. Бікарб. кал. пристало бути у вогнегасниках, а не в чиємусь животі.
Я знала таку річ, як NаНСО3, яку простолюд називав питною содою. Десь я чула, що селяни вірили в чудодійність добрячої порції лужних солей, котрими й виганяли найсильнішу застуду.
У цьому полягає глибокий хімічний смисл, розмірковувала я: якщо солі є ліками й курячий бульйон – ліки, уявіть собі неймовірну лікувальну силу чашки шипучого курячого бульйону! Від цього замакітряться найсвітліші голови. Я запатентую рецепт, це буде найперший у світі протизастудний антидот – «Мікстура де Люс за рецептом Флавії!»
Я навіть примудрилася витиснути із себе помірно вдоволене гмукання, коли відміряла вісім унцій питної води в мензурку й ставила її на вогонь. Тим часом у щільно закритій колбі я варила подерте на шматочки евкаліптове листя й спостерігала, як солом’яного кольору краплі олії почали збиратися на вінцях спірально закрученої дистиляційної трубки.
Щойно вода завирувала щосили, я зняла мензурку з вогню й дала їй кілька хвилин охолонути, потім усипала туди дві чайні ложки з горою «Курячої есенції Партінґтона» й столову ложку старого доброго NaHCО3.
Я поколотила рідину як слід, і вона взялася піною, наче Везувій, піднявшись над вінцями мензурки. Я затиснула ніс і одним духом випила половину варива.
Куряча шипучка! О Боже, змилуйся над нами, що орудують на ниві експериментальної хімії!
Я відкрила колбу й вилила евкаліптову воду, листя й усе інше в рештки жовтого супу. Далі, знявши светра й натягнувши його на голову як паровловлювач, я вдихнула камфорний дим евкаліптово-курячого бульйону і десь усередині голови відчула, що закладені пазухи піднімають руки вгору й здаються. Мені зразу ж полегшало.
Раптом у двері різко постукали, і я мало не підскочила до стелі. До цієї частини будинку так нечасто хто-небудь заходив, що стукіт у двері був настільки ж несподіваним, наскільки несподіваними є моторошні акорди у фільмі жахів тієї миті, коли двері розчиняються перед групою трупів. Я відсунула засувку, – там стояв Доґґер, котрий жужмив капелюх, наче ірландська праля. По-моєму, у нього був черговий «епізод».
Я простягнула руку й доторкнулася до його долонь, від чого вони зразу ж заспокоїлися. Я помітила – дарма що рідко вживала цих знань, – що часом дотик промовистіший, ніж слова.
– Пароль? – запитала я, переплела пальці й поклала руки на голову.
Щось із п’ять з половиною секунд Доґґер безтямно дивився, потім його зціплені щелепи повільно обм’якли й він майже всміхнувся. Як саморух, він зчепив пальці й повторив мій жест.
– Він крутиться на язиці, – затинаючись, сказав він, далі докинув: – Згадав. Миш’як.
– Дивись не проковтни його, – відповіла я. – Це отрута.
Вочевидь покликавши на поміч виняткову силу волі, Доґґер витиснув на вустах усмішку. Ритуал було дотримано належним чином.
– Заходь, друже, – сказала я, широко розчинивши двері.
Доґґер зробив крок усередину й закляк у подиві, немов неочікувано потрапив до лабораторії алхіміка в стародавньому Шумері. Він так давно не потикався до цієї частини будинку, що забув, як виглядає це приміщення.
– Так багато скла, – тремтячи, зауважив він.
Я висунула старий віндзорський фотель Тара з-за столу, притримуючи його, доки Доґґер не вмостився між дерев’яними підлокітниками.
– Сиди. Я приготую якого-небудь питва.
Я налила води до чистої колби й поставила її на сопло пальника Бунзена. Доґґер украй здивовано дивився, як пальник спалахнув, коли я піднесла до нього сірника.
– Закипає, – сказала я. – Раз-два й готово.
Велика перевага лабораторного скла – те, що вода в ньому закипає зі швидкістю світла. Я всипала до колби столову ложку чорного листя. Коли рідина стала темно-червоною, я подала колбу Доґґеру, котрий скептично на неї глянув.
– Усе гаразд, – заспокоїла його я. – Це «Тетлі».
Він обережно вмочив губи в чай, дмухаючи на озерце напою, щоб остудити його. Поки він пив, у мене промайнуло в голові, що існує причина, через яку нами, англійцями, править радше чай, ніж Букінгемський палац чи уряд його величності: опріч душі, заварювання чаю – єдине, що робить нас відмінними від мавп, – принаймні так вікарій сказав татові, котрий сказав Фелі, котра сказала Даффі, котра сказала мені.