– Це з його Non Sum Qualis eram Bonae Sub Regno Cynarae. Знаєш цей вірш?
Я похитала головою.
– Він дуже гарний, – сказала я.
– Самітнє життя в такому місці, як це, – сказав доктор Кіссінґ, широко розкинувши рукою, – незважаючи на його вбогу вутлість, – це, якщо тобі втямки, вельми затратна справа.
Він подивився на мене так, наче щойно пожартував. Коли я не відгукнулася, він показав пальцем на стіл.
– Принеси мені один з тих альбомів. Я думаю, той верхній.
Я тільки тепер помітила, що під стільницею було вбудовано поличку, де лежали два грубих оправлених альбоми. Я здмухнула з них порох і подала доктору Кіссінґу горішній.
– Ні, ні… розгорни сама.
Я розгорнула альбом на першій сторінці. Там були дві марки – одна чорна, друга червона. Зі слабких відмітинок гумки й рисок я зрозуміла, що колись давно цю сторінку заповнювали марки. Я перегорнула сторінку… ще одну. Усе, що залишилося від альбому, – лише випатраний кістяк: навіть школяр засоромився б і сховав би його кудись подалі.
– Як бачиш, ціна прихистку для серця, у якому ще є живчик. Збуваєшся життя один квадратик за іншим. Залишилась дрібка, еге ж?
– Але «Ольстерський Месник»! – заперечила я. – Він, мабуть, вартий купи грошей!
– А й справді, – погодився доктор Кіссінґ і знову подивився на свій скарб крізь лупу. – У романах можна прочитати про порятунок, який надходить, коли з пастки немає ні найменшого пролазу; про коня, серце якого зупиняється, щойно він перетнув фініш.
Він нишком засміявся й витяг хусточку, щоб витерти очі.
– Надто пізно! Надто пізно! – скрикнула дівиця. І таке інше. Повечірній дзвін сьогодні не продзвенить. Як доля любить улаштовувати розіграші, – провадив він напівпошепки. – Хто це сказав? Сірано де Бержерак, чи не так?
На секунду я подумала, наскільки Даффі сподобалося б розмовляти із цим старим джентльменом. Однак лише на секунду. І потім знизала плечима.
З легким глузливим усміхом на вустах доктор Кіссінґ витягнув цигарку з рота й підніс розжеврілий краєчок скраю до «Ольстерського Месника».
Мені здалося, що моє лице обсипали приском, наче мені груди проштрикнули зазубленим дротом.
Я кліпнула й, остовпівши від жаху, спостерігала, як марка почала тліти, потім зайнялася маленьким полум’ям, що повільно й невблаганно поглинало квітуче обличчя королеви Вікторії.
Коли вогонь дістався пучок, доктор Кіссінґ розтулив долоню й струснув темний попіл на підлогу. З-під поли його халата вигулькнув чорний лакований черевик, елегантно наступив на рештки й кількома рухами розтер попіл по підлозі.
Три оглушливі удари серця – і від «Ольстерського Месника» залишилася лише тьмяна пляма на лінолеумі Рукс-Енду.
– Ціна марки в тебе в кишені щойно подвоїлася, – озвався доктор Кіссінґ. – Бережи її як зіницю ока, Флавіє. Вона тепер одна-єдина.
22
Коли я хочу як слід подумати на свіжому повітрі, я простягаюся горілиць, розкидаю руки й ноги врізнобіч і дивлюся на небо. Спочатку я зазвичай забавляюся «хлюпотунами» – хробакоподібними краплями протеїну, котрі плавають у полі зору, немов темні маленькі галактики. Якщо я не поспішаю, то стою на голові, щоб збовтати їх, і опісля лягаю назад подивитися на виставу, наче на мультфільм.
Сьогодні, одначе, мою голову обсіло багацько питань, тому, від’їхавши на велосипеді на добру милю від Рукс-Енду, я беркицьнулася на моріжок на згірку й уп’ялила очі в літнє небо.
Мені несила було покинути думати про те, що розповів мені тато, а саме, що вони вдвох, він і Горацій Бонепенні, убили містера Твайнінґа; що вони особисто відповідальні за його смерть.
Якби це була чергова татова химера, я б одразу її відкинула, але тут була якась заковика. Міс Маунтджой теж була переконана, що вони вбили її дядечка, і вона мені сказала про це.
Мені було видно, що тато дійсно карається. Урешті-решт, він брав участь у вмовляннях подивитися колекцію марок доктора Кіссінґа і його колишня дружба з Бонепенні, хай навіть охолола, кружним шляхом робила його співучасником. Проте…
Ні, у цьому має бути ще щось, але що, я не могла дібрати.
Лежачи на траві, я встромила очі в блакитний небозвід із такою ж серйозністю, як і заціпенілі в урочистих позах факіри в Індії, котрі, бувало, вирячувалися прямісінько на сонце, поки ми їх не цивілізували, однак я не могла ні про що до пуття поміркувати. Якраз наді мною сонце тяжіло великим білим кружалом, пропікаючи наскрізь мою порожню голову.
Я за звичкою уявила, як надягаю свою примарну «гадкокличну» шапку, натягаючи її по самі вуха. Це був високий конусоподібний чарівницький капелюх, рясно вкритий хімічними рівняннями й формулами, – ріг достатку, що кишить ідеями.