Наскільки я пригадую, найкумеднішою сценою була та, де Пенрода відрекомендовують його превелебності містеру Кінослінґу, котрий поплескує його по маківці й каже: «Упивнений, ми станимо друсями-нераслийвода!» Це той різновид поблажливості, з яким мені доводилося миритися все своє життя, і, мабуть, я тоді надто голосно зайшлася сміхом.
Проте суть полягала в тому, що «Пенрод» був американською книжкою, котру написав американський письменник. І, по-моєму, вона не була так само добре знаною в Англії, як за кордоном.
Міг Пембертон – чи то пак Боб Стенлі, позаяк я тепер знала його справжнє ім’я, – натрапити на цю книжку чи цю фразу в Англії? Звісно, це можливо, але малоймовірно. І хіба тато не розповідав мені, що Боб Стенлі – той самий Боб Стенлі, який був поплічником Горація Бонепенні, – вирушив до Америки й крутив темні оборудки з поштовими марками?
Легенький акцент Пембертона був американським! Старий ґреймінстерський із дотиком Нового Світу.
Ну я й дурбило!
Ще один блик у вікно відкрив мені, що місіс Фейруезер пішла й Коров’ячий провулок тепер безлюдний. Я покинула розгорнуту книжку на столі, вислизнула за поріг і попрямувала повз ремонтний гараж до річки.
Річка Ефон сто років тому була частиною системи каналів, дарма що звідтоді мало що вціліло, окрім бечівника. Де-не-де в кінці Коров’ячого провулка лежали зогнилі рештки штабелів, що колись тягнулися вздовж надбережжя, але в міру того, як річка підступала до церкви, її води виходили за свої спорохнілі межі й місцями розливалися в широкі ставки, один із яких був посередині болотистої низовини позаду церкви Святого Танкреда.
Я перехопилася через ржаву браму на церковний цвинтар. Там, скільки сягало око, були старі й дуже перехняблені надгробки, немов плавкі буйки в океані трави, такої високої, що я брела крізь неї, наче по пояс у воді.
Найстаріші могили й ті, де були поховані заможні парафіяни, розташовувалися зараз же коло церкви, а далі, уздовж стіни, стуленої з необробленого каменю, були свіжіші.
Траплялися й вертикальні нашарування. П’ятсот років безупинного використання зробили церковний цвинтар схожим на хліб, що підходить: товстий буханець свіжоспеченого хліба, який здимається над усім навколо. Я добряче стріпнулася від однієї гадки про останки, що бродять, наче дріжджі, просто в мене під ногами.
Певний час я тинялася без мети серед надгробків, читаючи прізвища людей, що колись домували в Бішоп-Лейсі: Кумс, Несбіт, Баркер, Гоур і Кармайкл. Тут, під ягнятком, висіченим на могильному камені, лежав маленький Вільям, син-немовля Туллі Стокера, котрий, якби залишився серед живих, був би тепер чолов’ягою тридцяти років, старшим братом Мері. Мацюпуля Вільям помер у віці п’яти місяців і чотирьох днів «від крупу», як значилося в написі, навесні 1919 року, за рік до того, як містер Твайнінґ упав з годинникової вежі в Ґреймінстері. Може бути, що цей добродій похований десь поблизу.
На мить мені здалося, ніби я знайшла його – чорний камінь зі стрімчастою пірамідою вгорі й викарбуваним написом: «Твайнінґ». Але цей Твайнінґ, коли уважніше глянути, виявився Адольфом, який зник у морі 1809 року. Його надгробок так чудово зберігся, що я не могла чинити опір бажанню кресонути пальцями по його прохолодній полірованій поверхні.
– Спочивай із миром, Адольфе, – сказала я. – Хай де б ти був.
Я здогадувалася, що надгробок містера Твайнінґа, – якщо припустити, що в нього він є, а в протилежне мені було несила повірити – не буде ні таким, як ці, із пісковику, перехняблені, немов криві густо-жовті зуби, ні таким, як ці громіздкі колоноподібні монументи зі звислими ланцюгами й кованими огорожами, котрі вирізняли ділянки найбагатших й аристократичних родин Бішоп-Лейсі (включаючи силу-силенну де Люсів, що покинули білий світ).
Я поклала руки на стегна й зупинилася по пояс у бур’янах, що оперізували церковний цвинтар. З іншого боку кам’яної стіни був бечівник, а далі річка. Це десь тут щезла міс Маунтджой, накивавши п’ятами із церкви зараз же, тільки-но вікарій закликав помолитися за упокій душі Горація Бонепенні. Але куди вона подалася?
Я знову перехопилася через браму й опинилася на бечівнику.
Тільки тепер мені раптом впала в око стежина, викладена оповитим стрічками водоростей камінням, просто під гладінню тихоплавної річки. Вона крутилася через став, який оподалік ширшав, до низького піщаного берега на дальньому боці, над і позад яким простягався ожиновий живопліт по межах поля, котре належало фермі Мальплаке.