Яким же приголомшливо переконливим це було!
І всі ці роки тато був переконаний, що його мовчанка призвела до самогубства містера Твайнінґа, що це він відповідальний за цю смерть! Який страшний тягар, як жахливо!
Протягом тридцяти років, поки я не відшукала докази під черепицею Енсон-Хаус, нікому навіть і на думку не спадало, що це було вбивство.
Я простягнула руку й доторкнулася до надгробка містера Твайнінґа, щоб урівноважити нерви.
– Я бачу, ти знайшла його, – сказав хтось за моєю спиною, і від цього голосу в мене аж кров похолола в жилах.
Я круто обернулась й опинилася віч-на-віч із Френком Пембертоном.
23
Коли в романі чи у фільмі герой опиняється віч-на-віч з убивцею, перші слова злочинця завжди виповнені загрозою й часто рясніють цитатами із Шекспіра.
«Ну-ну, – зазвичай цідить він крізь зуби. – Мандрівки завершуються зустріччю закоханих». Або: «Кажуть, що такі розумні й молоді довго не живуть».
Проте Френк Пембертон не сказав нічого подібного, точніше, сказав протилежне.
– Привіт, Флавіє, – промовив він, ошкіряючись. – Приємно зустріти тебе тут.
Моя кров вирувала, і краска розливалася по обличчю, яке, незважаючи на прохолоду, одразу стало гарячим, як пательня.
Одна гадка крутилася в мене в голові: не можна прохопитися. Не можна обмовитися… Не можна дати взнаки, що я знаю: він Боб Стенлі.
– Привіт, – сказала я, сподіваючись, що мій голос не тремтить. – Як вам видалась гробниця?
Я тут-таки зрозуміла, що, крім себе самої, нікого не обманула. Він стежив за мною, як кіт за канаркою, коли вони залишаються вдома наодинці.
– Гробниця? Аг-га! Цукерочка з білого мармуру, – відповів він. – Дуже схожа на мигдальний марципан, але значніших розмірів, звісно.
Я поклала собі підігравати далі, поки мій план не визріє остаточно.
– Гадаю, ваш видавець був задоволений.
– Мій видавець? Ще б пак. Старий…
– Кваррінґтон, – підказала я.
– Атож. Кваррінґтон. Він нетямився з радощів.
Пембертон – я все ще думала про нього як про Пембертона – опустив додолу рюкзак і почав розщібати шкіряні застібки.
– Ху, – сказав він. – Доволі спекотно, еге ж?
Він скинув піджака, недбало перевісив його через плече й тицьнув пальцем на могилу містера Твайнінґа.
– Звідки така цікавість?
– Він був шкільним учителем мого тата, – відповіла я.
– Он як! – він сів і прихилився до підмурівку так безжурно, ніби він був Льюїсом Керроллом, а я Алісою на пікніку на річці Айзис.
Що йому відомо? – промайнуло в мене в голові. Я чекала, щоб він зробив перший крок. Тим часом я могла поміркувати.
Я вже планувала втечу. Чи зможу я обігнати його, кинувшись навтіки? Навряд чи. Якщо я попрямую до річки, він наздожене мене, не встигну я дістатися й до середини. Якщо дремену в поля до ферми Мальплаке, я з меншою імовірністю знайду там допомогу, ніж якщо махну на Хай-стрит.
– Я чув, що твій тато захоплюється філателією, – несподівано сказав він, байдуже дивлячись у бік ферми.
– Атож, він збирає марки. Звідки ви знаєте?
– Мій видавець – старий Кваррінґтон – прохопився словом про це сьогодні вранці в Незер-Ітоні. Він думає попрохати твого тата написати історію якоїсь там загадкової поштової марки, але не знає, як ліпше підступитися до нього. Я нічого не зміг утямити… Це для мене китайська грамота… Спеціальні терміни… Припустив, що йому краще перемовитися з тобою.
Я відразу зметикувала, що це була чистої води брехня. Будучи вправною брехункою, я запримітила незаперечні ознаки неправди, перш ніж він договорив: надмірні подробиці, відчужена манера викладу й спроба подати все це як несерйозну плітку.
– Це може коштувати купи грошей, знаєш, – докинув він. – Старий Кваррінґтон став збіса заможним, відколи взяв шлюб із норвудськими мільйонами, але не вибовкай, що це я тобі розповів. Гадаю, твій тато не відмовиться від певної кількості кишенькових грошей, щоб придбати яку-небудь новогвінейську штукенцію, еге ж? Напевно, утримувати місце на зразок Букшоу коштує добрих грошей?
Його слова не просто вкололи – вони прикро вразили мене. Він, мабуть, має мене за дурепу.
– У тата дуже багато клопотів останнім часом, – сказала я. – Але я дам знати йому про це.
– Ага, ця раптова смерть, про яку ти казала… поліція й усе таке. Напевно, страх як нудно.
Збирався він ужити якихось заходів або ми будемо сидіти тут і плескати язиками до потемків? Може, ліпше взяти ініціативу в свої руки, в такому разі принаймні в мене буде перевага несподіванки. Але як це зробити?