Офіцер у галіфе і собі сів на ковбчик у трьох кроках і, посміхаючись, мовчки витягнув щось із кишені гімнастерки, не спускаючи очей з господарів. То був зелений півник—льодяник на довгій паличці, з розкішним гребенем і видовженим, добре закрученим догори хвостом.
Офіцер підніс півника до губів і один раз повільно лизнув його по всій поверхні, так повільно, що стало видно товстий шар білого нальоту на його язикові. Тоді він лизнув півника вдруге — тепер уже довго водячи кінчиком язика то по хвостові, то по гребеневі. Він мовчки смакував льодяником з такою насолодою, що навіть здивований Дідушенко голосно ковтнув слину. Насолодившись, офіцер витягнув із кишені галіфе іще одного — тепер червоного — півника з таким же закрученим догори хвостом і розкішним гребенем і поклав його собі на коліно. Знову піднісши до губів зеленого півника і коротко лизнувши, він тепер дивився виключно на дитину. Посмоктуючи зеленого півника так, що стало чути голосне цмокання язика, вказівним пальцем лівої руки офіцер поманив дитину до себе.
І тут Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні.
- Як ти називаєшся, дівчинко? — в'юнким, улесливим аж до непристойного, голосом запитав чоловік, дивлячись дитині просто в очі.
- Даруся — донька Михайла Ілащука, сина Петрового.
- А скільки тобі рочків, Дарусю, — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, що ти така розумна?
- У місяць по Стрітенню минуло десять.
- А ти отченаш знаєш?
- Знаю. І «вірую» знаю.
- А конфети солодкі любиш?
- Люблю.
Офіцер і дитина дивилися одне на одного, ніби змагалися, хто кого передивиться.
Зелений півник у офіцеровому роті з вертким язиком знову зменшився на одну пір'їну з хвоста.
Дівчинка переступила з ноги на ногу і собі ковтнула слину.
Офіцер підніс червоного півника з колін близько до дитячих губів, але в рот не дав.
- Дарусю, тато казав, що вночі до вас приходили вуйки…
Дитина дивилася на зеленого півника, що знову повільно ховався у чоловіковому роті спочатку залишками гребінця, а далі — зникнув там увесь. Вона кліпала очима, ніби щось думала.
- Приходили, — відповіла, стежачи, як червоний півник засовує свій розкішний гребінь і їй у ротик.
Не встигла вона облизати його як слід, а червоний гребінь уже вискочив з рота і заскакав у неї перед носом.
Офіцер одною рукою тримав двох півнів — зеленого, геть змалілого, і червоного — ніби настовбурченого до бою, а другою обмацував і гладив дві грубі і довгі — аж до колін — дитячі кіски з кольоровими вовняними зав'язками.
- Дарусю, а хто тобі так гарно заплітає кісочки?
- Мама Матронка.
- А ти сама що, не вмієш заплітатися?
- Вмію. Показати?
Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній косичці, швиденько розплів її до половини і переклав шовковий жмутик волосся у руки дитині:
- Покажи.
Дівчинка швиденько заплела кіску, зав'язала, поправила другу, і тепер дивилася на офіцера.
Червоний півник знову скочив на дитячий язичок. А коли офіцер іще раз висмикнув його, півень був уже безхвостий.
Офіцер засміявся, покрутивши льодяником перед дитячими очима.
Засміялася й дівчинка.
- Дарусю, а твоя мама — вона чия донька?
- Мама Матронка — донька Івана Яків'юка, сина Тимофія з Малинешного.
- А ті вуйки, що приходили вночі, дуже били тата? Дівчинка перевела погляд з безхвостого півня на тата.
Тато стояв позаду мами і дивився в ноги.
Збайдужіла — ніби мертва — мама сиділа, не відбираючи хусточки від очей. Хусточка була геть чисто мокра.
- Вони тата не били.
- Вони тата не били, але били вікна?
- Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли.
- Але мамка плакала? Так? І казала давати вуйкам бринзу?
- Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав.
Тепер безхвостий червоний півник спочатку скочив просто в Дарусину долоньку, а далі швидко опинився в її роті. Коли він вибіг звідти уже й без гребеня, офіцер знову питав:
- Дарусю, а що ще казали татові вуйки?
- Казали зарізати до суботи свиню.
Офіцер устав з ковбчика, дивлячись то на Дідушенка, то на дитину:
- От і добре. До суботи є час… А тепер біжи, солодка Дарусю — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, до тітки Марії та й побався із Славчиком. А заодно дай і йому півника. Він такого півника, певно, не бачив. — І офіцер витягнув із галіфе іще одного — тепер уже жовтого — льодяника.
- …А ти куди, Михайле — сину Петра, зібрався? — в'яло поцікавився Дідушенко, розтираючи чоботом цигарку, коли Михайло вийшов з хати із спорядженим, як у дорогу, рюкзаком за плечима.