— А як щодо інших випадків, коли ти відсилав мене геть? — Вона одразу пошкодувала, що спитала, але слова вихопилися самі.
— Я кепський батько. І ми обоє це знаємо. Принаймні став таким після смерті твоєї мами.
— Звідки нам було знати? Ти ніколи не намагався бути батьком.
— Я намагався. Ти просто не пам’ятаєш. Утім, тепер уже пізно про це згадувати. У нас є серйозніші проблеми.
— Атож, — відповіла вона. Усе її минуле наче перевернулося з ніг на голову. Вона не знала, що думати чи відчувати. Краще змінити тему. — Я… планую дещо. Мене певний час не буде.
Він поглянув на неї.
— Я знаю. Я говорив із Полем, — після цих слів він надовго замовк. — Ти ж розумієш, що відтепер твоє життя зміниться? Ти житимеш у підпіллі. Не зі мною чи з кимсь іншим. Тобі не можна буде проводити на одному місці більше, ніж кілька днів. Ти не зможеш абсолютно нікому довіряти. І ти більше не будеш Ізабель Розіньйоль. Ти будеш Жульєтт Жервез. Нацисти й колабораціоністи завжди шукатимуть тебе, а якщо знайдуть…
Ізабель кивнула.
Їхні погляди зустрілися. У цю мить Ізабель відчула між ними зв’язок, якого не було ніколи раніше.
— Військовополонених вони ще трохи жаліють. Але ти на це не зможеш розраховувати.
Вона знову кивнула.
— Ти до цього готова, Ізабель?
— Готова, тату.
Тепер кивнув він.
— Ту, кого ти шукаєш, звуть Мішлін Бабіну. Вона подруга твоєї мами, яка мешкає в Уррюні. Її чоловік загинув під час Великої війни. Думаю, вона прихистить тебе. І скажи Полю, що мені терміново потрібні фото.
— Фото?
— Фото льотчиків, — після тривалої паузи він нарешті всміхнувся. — Серйозно, Ізабель? Ти й досі не второпала?
— Але…
— Я підробляю документи, Ізабель. Саме тому я працюю на вище командування. Я починав із написання брошур, які ти розповсюджувала в Карріву, але… виявляється, поет має навички шахрая. Хто, по твоєму, дав тобі ім’я Жульєтт Жервез?
— А-але…
— А ти подумала, що я працюю на ворога. Хоч я і не звинувачую тебе.
Раптом вона побачила в ньому когось нового: не жорстокого та байдужого чоловіка, яким він здавався завжди, а людину зі зламаною долею. Вона підійшла й присіла біля нього. Вона дивилася на батька, а гарячі сльози рікою текли з її очей.
— Чому ти відштовхнув мене та В’янн?
— Сподіваюся, ти ніколи не дізнаєшся, яка ти вразлива, Ізабель.
— Я не вразлива.
Його обличчя скривилося: у ньому заледве можна було вгадати усмішку.
— Ми всі такі, Ізабель. Саме цього нас навчає війна.
Розділ 19
Усі чоловіки, які будь-яким чином допомагатимуть пілотам збитих ворожих літаків, що спускаються на парашутах чи здійснюють аварійні посадки, сприятимуть їхній втечі, приховуватимуть їх чи допомагатимуть у якийсь інший спосіб, будуть розстріляні на місці.
Жінки за подібний злочин будуть відправлені в концентраційні табори в Німеччині.
— Здається, мені пощастило, що я жінка, — пробурмотіла Ізабель собі під ніс. Як це німці й досі не помітили, що станом на жовтень 1941 року Франція перетворилася на країну жінок?
Навіть вимовивши ці слова, вона відчула в них фальшиву браваду. Вона хотіла почуватися сміливою, як Едіт Кавелл, але тут, на залізничній станції, яку патрулювали німецькі солдати, їй було страшно.
Однак відступати було пізно. Після місяців підготовки вона і четверо льотчиків були готові випробувати план утечі.
Цього холодного жовтневого ранку її життя зміниться. Сівши в потяг, що прямує до Сен-Жан-де-Люз, вона перестане бути Ізабель Розіньйоль, дівчиною з книжкової крамниці, яка мешкає на бульварі ла Бурдоне.
Відтепер вона Жульєтт Жервез, кодове ім’я — Соловей.
— Ходімо, — Анук узяла Ізабель під руку й відвела її від оголошення до квиткової каси.
Вони готувалися дуже ретельно, й Ізабель добре знала план. Була лише одна проблема: усі їхні спроби зв’язатися з мадам Бабіну були безуспішні. Про цей важливий момент — пошук провідника — Ізабель муситиме подбати сама. Лейтенант МакЛіш, одягнений як селянин, стояв неподалік і чекав на сигнал. Усе, що в нього лишилося з бортового аварійного комплекту — дві таблетки берзедрину і маленький, наче ґудзик, компас, приколотий до комірця. Йому видали фальшиві документи, тож тепер він — фламандський фермер. МакЛіш мав посвідчення та дозвіл на роботу, але батько Ізабель не міг гарантувати, що це врятує його у разі ретельної перевірки. Він відрізав халяви своїх черевиків та зголив вуса.
Ізабель й Анук витратили багато годин, щоб навчити його, як потрібно поводитися. Вони нап’яли на нього мішкуватий плащ і зношені, брудні робочі штани. Відтерши нікотинові плями з його вказівного й середнього пальців, вони навчили його курити так, як це роблять французи — тримаючи цигарку між кінчиками великого та вказівного пальця. Тепер він знав, що перед тим, як перейти вулицю, потрібно спершу подивитися ліворуч, а не праворуч. І він ніколи не мав наближатися до Ізабель, якщо вона сама цього не зробить. Йому наказали прикидатися глухонімим, а також усю дорогу в потязі читати газету. Він мусив придбати власний квиток і сидіти окремо від Ізабель. Це стосувалося й решти. Коли вони прибудуть до Сен-Жан-де-Люз, пілоти мають іти далеко позаду неї.
Анук повернулась до Ізабель. У її очах можна було прочитати: «Ти готова?»
Дівчина повільно кивнула.
— Кузен Етьєн сяде в потяг у Пуатьє, дядько Еміль — у Рюффеці, а Жан-Клод — у Бордо.
Інші льотчики.
— Добре.
Ізабель мала вийти з потяга в Сен-Жан-де-Люз із чотирма пілотами — двома британцями й двома канадцями — і перетнувши гори, потрапити в Іспанію. Прибувши туди, вона мусить надіслати телеграму. «Соловей заспівав», — означатиме, що все вдалося.
Вона поцілувала Анук в обидві щоки і, пробурмотівши «бувай», швидко пішла до каси.
— Сен-Жан-де-Люз, — сказала вона й протягнула касирові гроші. Узявши квиток, вона рушила до платформи С.
Дівчина жодного разу не озирнулася, хоч їй дуже цього хотілося.
Пролунав гудок локомотива.
Ізабель зайшла у вагон і сіла з лівого боку. Поступово інші пасажири почали займати свої місця. У вагоні з’явилися кілька німецьких військових і сіли навпроти неї.
МакЛіш зайшов у вагон останнім. Він проминув Ізабель, навіть не глянувши на неї. Чоловік сильно сутулився, намагаючись здаватися нижчим. Коли двері зачинилися, він усівся в протилежній частині вагона й одразу розгорнув газету.
Знову пролунав свисток, і величезні колеса почали обертатися, набираючи швидкість. Вагон трохи підстрибував і хитався з боку в бік, а тоді перейшов на рівномірний рух. Колеса стукали по залізних рейках.
Німецький солдат навпроти Ізабель оглянув вагон. Його погляд зупинився на МакЛіші. Він штовхнув свого друга в плече, і вони обидва підвелися.
Ізабель нахилилася до них.
— Вітаю, — сказала вона з усмішкою.
Солдати одразу сіли на місця.
— Вітаю, мадемуазель, — відповіли вони в унісон.
— У вас хороша французька, — збрехала вона.
Кремезна жінка, що сиділа поруч, з огидою пирхнула й прошепотіла французькою:
— Тобі має бути соромно.
Ізабель мило засміялася.
— Куди ви прямуєте? — спитала вона військових. Вони кілька годин мали провести в цьому вагоні, тож непогано було б відвернути їхню увагу на себе.
— Тур, — сказав один.
— Онзен, — мовив інший.
— У мене із собою є колода карт. Ви знаєте якісь ігри?
— Так. Авжеж! — відповів молодший.
Ізабель дістала із сумочки гральні карти. Вона роздавала їх із радісним сміхом, коли ще один льотчик зайшов у вагон і пройшов повз німців.
Пізніше, коли підійшов кондуктор, вона показала свій квиток. Узявши його, він попрямував далі.
Коли він підійшов до МакЛіша, пілот вчинив так, як йому й казали, — передав свій квиток, не відриваючись від читання. Інший льотчик зробив те саме.