— Ми з великою радістю допоможемо вам, Жульєтт. То де твої льотчики?
Задовго до світанку мадам Бабіну розбудила Ізабель і відвела на кухню, де в каміні вже палав вогонь.
— Кави?
Ізабель руками зачесала волосся й зав'язала на голові бавовняний шарф.
— Ні, дякую, вона надто дорога.
Літня жінка всміхнулася.
— Ніхто ні в чому не підозрюватиме жінку мого віку. Це допомагає мені добре торгуватися. Ось, тримай, — вона простягнула Ізабель тріснуту порцелянову філіжанку гарячої чорної кави. Справжньої кави.
Ізабель узяла чашку обома руками й глибоко вдихнула знайомий аромат, який більше ніколи не прийматиме як щось належне.
Мадам Бабіну сіла поруч.
Вона зазирнула в темні очі жінки й помітила в них співчуття, яке нагадало їй про матір.
— Мені страшно, — зізналася Ізабель. Вона вперше комусь це казала.
— Так і має бути. Усім нам варто боятися.
— Якщо щось станеться, ви сповістите Жульєна? Він досі в Парижі. Якщо ми… не впораємося, скажіть йому, що Соловей не полетів.
Мадам Бабіну кивнула.
Поки вони сиділи, в кімнату один за одним зайшли пілоти. Ще була глупа ніч, і всі були заспані. Однак настав час вирушати.
Мадам Бабіну подала сніданок із хліба, солодкого лавандового меду й козячого сиру. Усівшись за стіл, чоловіки почали прожогом ковтати їжу.
Двері відчинилися і в кімнату ввірвався потік холодного нічного повітря. Він заніс усередину сухе листя, яке почало кружляти по підлозі й прилипати до каміна. Полум’я затремтіло. Двері зачинилися.
На порозі стояв Едуардо. У приміщенні з низькою стелею чоловік здавався гігантом. Він був типовим баском — з плечима, достатньо широкими, щоб перенести людину через бурхливий потік річки Бідасоа. Його обличчя було наче вирізьблене з каменю тупим лезом. Його плащ був надто тонкий для такої погоди, а латки вкривали більшу його частину.
Він дав Ізабель пару баскських черевиків, що називалися «еспадрильї». Вони мали мотузяну підошву, яка, вочевидь, підходила для такої нерівної місцевості.
— Погода нормальна для подорожі, Едуардо? — спитала мадам Бабіну.
— Скоро стане холодно. Не можна зволікати, — знявши з плечей ганчір'яний рюкзак і кинувши його на підлогу, він звернувся до чоловіків: — Це еспадрильї. Знайдіть пару собі за розміром.
Тим часом Ізабель стояла поруч і перекладала.
Чоловіки слухняно підійшли і, схилившись над рюкзаком, почали вибирати взуття.
— Мені жодні не підходять, — сказав МакЛіш.
— Спробуй натягти якісь, — відповіла мадам Бабіну. — На жаль, у нас не взуттєва крамниця.
Коли чоловіки змінили свої армійські черевики на легші, Едуардо вишикував їх у шеренгу. Він по черзі роздивлявся їхній одяг.
— Дістаньте все з кишень і залиште тут. Іспанці можуть заарештувати вас за будь-що. Навряд чи вам хочеться втекти від німців, а тоді опинитися в іспанській в’язниці.
Він дав кожному з них бурдюк із вином з козячої шкури й палиці, які він вирізав із сучкуватих гілок. Закінчивши приготування, він ляснув кожного по спині так, що чоловіки аж захиталися.
— Тиша, — сказав Едуардо. — Завжди.
Вони вийшли з будинку на нерівну місцину, де паслися кози. Небо осяював бляклий синій місяць.
— Ніч — наш союзник, сказав Едуардо. — Ніч, швидкість і тиша, — він розвернувся і помахом руки наказав усім зупинитися. — Жульєтт ітиме позаду, а я попереду. Коли йду я, ідете й ви. Ідете однією шеренгою. Ніхто не розмовляє. Ніхто. Вам буде холодно, ви зголоднієте і скоро втомитеся. Але йдіть далі.
Едуардо розвернувся спиною до чоловіків і пішов пагорбом угору.
Ізабель відчувала холод кожною клітинкою свого тіла. Він щипав її за щоки й проникав крізь вовняну куртку. Притримуючи рукою, одягненою в рукавичку, обидві частини комірця, дівчина теж почала підніматися на вкритий травою пагорб.
Близько третьої ранку йти стало важче. Місцевість стала ще крутішою, місяць заховався за хмари й лише зрідка визирав, залишаючи їх майже в цілковитій темряві. Ізабель чула, як важко дихають чоловіки. Вона знала, що вони змерзли. Більшість із них не мала належного одягу для такого холоду та черевиків за розміром. Під їхніми ногами ламалися гілочки, а камінці розліталися навсібіч, нагадуючи звук дощу. Перші ознаки голоду скрутили її порожній шлунок.
Почало дощити. Крижаний вітер підіймався з долини, здуваючи подорожніх, що йшли один за одним шеренгою. Дощ перетворився на град, який молотив по незахищених ділянках шкіри. Ізабель почала нестримно труситися. Дихання перетворювалося на пару, але вона йшла далі. Вище, вище, вище, вище за маківки дерев.
Попереду хтось скрикнув і гучно впав. Ізабель не розгледіла, хто саме, адже ніч міцно стисла їх у своїх обіймах. Чоловік попереду неї зупинився, й Ізабель підійшла ближче. Перечепившись об камінь, він вилаявся.
— Не зупиняймося, панове, — намагалася підбадьорювати їх Ізабель.
Коли вони піднімалися, Ізабель із кожним кроком було дедалі важче, але Едуардо не давав їм перепочити. Він зупинявся, лише щоб перевірити, чи вони досі йдуть за ним, а тоді знову дерся скелястим пагорбом, наче гірський олень.
Ноги Ізабель палали від болю. Хоч на ній і були еспадрильї, та все одно з’явилися мозолі. Кожен крок був агонією і справжнім випробуванням сили волі.
Година минала за годиною. Ізабель стало так складно дихати, що вона не могла навіть попросити води, але вона знала, що Едуардо однаково не слухав би її. Вона чула, як попереду неї МакЛіш, задихаючись і сковзаючи, сипле прокльонами й кричить від болю, бо пухирі перетворюють його ноги на відкриті рани.
Вона більше не могла йти. Вона ледве пересувала ноги й силувалася, щоб не заплющити очі.
Нахилившись уперед, аби опиратися вітру, Ізабель закрила шарфом ніс і рот. Від дихання шарф нагрівався, і тканина ставала вологою, а тоді замерзала.
— Тут, — почула вона з темряви низький голос Едуардо. Вони піднялися так високо в гори, що тут точно не було ані німецьких, ані іспанських патрулів. Загрозу для їхніх життів становила лише стихія.
Ізабель спіткнулась і, скрикнувши, важко приземлилася на кам’яну брилу, але через втому її це не хвилювало.
МакЛіш, важко дихаючи, опустився поруч.
— Господь усемогутній, — простогнав він і нагнувся вперед. Вона схопила його за руку й підтримала, щоб він не скотився вниз.
Вона чула какофонію голосів: «Дякувати Богові… нарешті». А тоді вони один за одним попадали на землю. Ноги більше не могли їх тримати.
— Ні, не тут, — сказав Едуардо. — Хатина пастуха. Он там.
Ізабель звелася на ноги. Вона тремтіла, обійнявши себе руками, наче могла втримати тепло у своєму тілі. Дівчина змерзла, наче бурулька. Її свідомість боролась із заціпенінням. Аби думки не плуталися, доводилося постійно хитати головою.
Вона почула кроки і зрозуміла, що поруч із нею в темряві стоїть Едуардо. Їм в обличчя бив крижаний дощ.
— З тобою все гаразд? — спитав він.
— Я страшенно змерзла. І навіть боюся поглянути на свої ноги.
— Мозолі?
— Думаю, не менші за тарілку. Не можу точно сказати, від чого мокрі мої черевики — від дощу чи від крові.
На очі їй навернулися сльози, але одразу ж замерзли, склеївши разом вії.
Едуардо взяв її за руку й відвів до хижі, де одразу розпалив багаття. Лід у її волоссі перетворився на воду, що почала скрапувати на підлогу. Чоловіки попадали там, де стояли. Вони поклали рюкзаки на коліна й заходилися шукати їжу. МакЛіш покликав Ізабель до себе.
Дівчина прослизнула між чоловіками і впала поруч із ним. Слухаючи їхнє плямкання, відрижки й зітхання, вона налягала на сир і яблука, які прихопила із собою.
Ізабель не знала, коли заснула. Однієї миті вона поглинала свої харчі, а іншої Едуардо вже будив їх. Слабке світло пробивалося крізь брудні шибки хижі. Вони спали цілий день і прокинулися лише пізно ввечері.
Едуардо запалив вогонь, зварив ячмінної кави та роздав їм по чашці. На сніданок у них був черствий хліб і твердий сир. Непогано, але не достатньо, аби втамувати голод, який лишився відучора.