— Мамо, з тобою все гаразд?
В’янн згорбилася. Стиснувши руку доньки, вона відчула лише, як труться одна об одну їхні рукавиці. Повітря обпікало легені.
— Так, усе гаразд.
— Тобі треба було поснідати.
— Я не голодна, — відповіла В'янн.
— Еге ж, — кинула Софі й рушила далі крізь снігопад.
В’янн завела Софі в каплицю. Усередині було досить тепло, тож у них з рота більше не виривалася пара. Угорі неф мав форму арки, з'єднаної дерев’яними балками, що нагадували складені в молитві руки. Вітражі виблискували різними кольорами. На лавах сиділо багато людей, але такого холодного дня ніхто не розмовляв.
У залі пролунав церковний дзвін, і гігантські двері з грюкотом зачинилися, відрізавши приміщення від тієї крихти сонячного світла, яке пробивалося крізь сніг.
Отець Джозеф, добрий літній священик, який служив у цій церкві все життя В’янн, підійшов до кафедри.
— Сьогодні ми молитимемося за наших чоловіків, яких із нами немає. Ми молитимемося, щоб ця війна скінчилася… і ми молитимемося, щоб Бог дав нам сили протистояти ворогові й лишитися тими, хто ми є.
Це була не та проповідь, яку хотіла почути В'янн. Попри холод, вона прийшла в церкву, аби у своїй недільній проповіді панотець утішив її, надихнув її такими словами, як «честь», «обов’язок» та «відданість». Однак сьогодні ці ідеали здавалися напрочуд далекими. Про які ідеали може йтися, коли ти хвора, змерзла й голодна? Як вона могла дивитися в очі сусідам, коли брала харчі у ворога, хай які це були крихти? Інші були ще голодніші.
Вона так заглибилася у свої думки, що не одразу помітила, як скінчилася служба. В’янн встала і раптом відчула, що в неї паморочиться в голові. Аби не впасти, жінка вхопилася за лаву.
— Мамо?
— Усе гаразд.
Ліворуч від них пройшли парафіяни — переважно жінки. Усі вони, закутані в кілька шарів вовни й газетного паперу, здавалися кволими, були такими ж худими й виснаженими, як і вона.
Софі взяла В’янн за руку та повела до відчинених навстіж дверей. Зупинившись на порозі, В’янн знову пройняла дрож, і вона закашляла. Жінка не хотіла знову виходити в той холодний і білий від снігу світ.
Вона переступила через поріг (через який її переносив Антуан після їхнього весілля… чи то був поріг Le Jardin?) і пішла назустріч хуртовині. В’янн закуталась у грубий в’язаний шарф, міцніше затягуючи його довкола горла. Зіщулившись, вона попленталася крізь густий мокрий сніг.
Коли вони дісталися зламаної хвіртки у їхньому подвір’ї, В’янн важко дихала й сильно кашляла. Вона обійшла навколо мотоцикла з кулеметом у колясці та опинилася в саду, де стояли дерева з голими гілками. «Він повернувся, — подумала вона без ентузіазму. — Тепер Софі поїсть…» Вона вже була майже біля дверей, коли відчула, що падає.
— Мамо!
Вона чула голос Софі, чула в ньому страх і думала: «Я лякаю її», їй було шкода, але її ноги були надто слабкі, і вона так втомилася… так втомилася…
Десь відчинилися двері. Її донька закричала: «Капітане!» а тоді вона почула тупіт чобіт.
В’янн упала і вдарилася головою об притрушену снігом сходинку. У голові крутилося: «Я трохи відпочину, а тоді встану і приготую Софі обід… але з чого?»
Раптом вона відчула, що пливе чи, можливо, летить. Жінка не могла розплющити очей, бо була надто втомленою, до того ж боліла голова. Однак вона відчувала, що рухається. «Антуане, це ти? Ти мене тримаєш?»
— Відчини двері, — сказав хтось, а тоді вона почула, як тріщить деревина. — Я зніму її пальто, а ти поклич мадам де Шамплейн, Софі.
В’янн відчула, як її кладуть на щось м’яке. На ліжко.
Вона облизала свої сухі потріскані губи й спробувала розплющити очі. Це коштувало їй чималих зусиль і вдалося лише з другої спроби. Усе навколо здавалося розмитим.
Капітан Бек сидів поруч на ліжку в її спальні. Він тримав її за руку і схилився до її обличчя.
— Мадам?
Вона відчувала його тепле дихання.
— В’янн! — вигукнула Рейчел, зайшовши в кімнату.
Капітан Бек миттєво встав.
— Вона знепритомніла на вулиці, мадам, і вдарилася головою об сходинку. Я відніс її сюди.
— Дякую, — кивнула Рейчел у відповідь. — Тепер я подбаю про неї, капітане.
Бек не зрушив з місця.
— Вона не їсть, — зауважив він стримано. — Усю їжу віддає Софі. Я помітив.
— От що значить бути матір'ю під час війни, капітане. Тепер… якщо дозволите… — вона сіла поруч із В’янн. Бек зі стурбованим виглядом постояв ще кілька секунд, а тоді вийшов із кімнати.
— Виходить, ти віддаєш їй усе, — ніжно сказала Рейчел, погладивши мокре волосся В’янн.
— А що мені ще робити? — мовила В’янн.
— Не помирати, — відповіла Рейчел. — Ти потрібна Софі.
В’янн важко зітхнула й заплющила очі. Вона глибоко заснула.
Їй снилося, що вона лежить у великому чорному полі, яке розкинулося навсібіч. Вона чула, як із темряви її гукають люди, чула, як вони підходять до неї, але не мала бажання рухатись. Вона просто спала, спала і спала. Прокинувшись, вона побачила, що лежить на дивані у вітальні, а поруч у каміні танцює полум’я.
Жінка повільно сіла, відчуваючи сильну слабкість.
— Софі?
Двері гостьової кімнати відчинилися і з'явився капітан Бек. На ньому була фланелева піжама, вовняний кардиган і його черевики.
— Добрий вечір, мадам, — усміхнувшись, привітався він. — Радий, що вам краще.
Вона була одягнена у фланелеві штани, два светри, шкарпетки і в'язану шапку. Хто її одягав?
— Як довго я спала?
— Лише день.
Він пішов на кухню. За кілька секунд капітан повернувся із чашкою гарячої кави з молоком, скибкою блакитного сиру, шматком шинки й шматком хліба. Він мовчки поставив їжу на столик біля неї.
Її шлунок болісно забурчав. Вона поглянула на капітана.
— Ви вдарилися головою і могли померти.
В’янн торкнулася лоба й намацала ґулю.
— Що буде із Софі, якщо ви помрете? — спитав він. — Ви про це подумали? — він підійшов ближче.
— Вас так довго не було. Нам бракувало їжі.
— Їжте, — сказав він, пильно дивлячись на неї.
Їй не хотілося відвертатися. В’янн соромилася того полегшення, яке відчула з його поверненням. Коли вона нарешті відвела погляд, то побачила їжу.
Жінка простягнула руку і взяла тарілку. Солоний запах шинки в поєднанні з різким ароматом сиру п’янив, переповнював її та спокушав, не лишаючи їй жодного вибору.
На початку березня весною ще навіть не пахло. Минулої ночі війська союзників бомбардували завод «Renault» у Булонь-Біянкур, убивши сотні людей на околицях Парижа. Через це парижани, зокрема й Ізабель, були знервованими й роздратованими. Американці втрутились у війну, і тепер бомбардування стали суворою реальністю.
Цього холодного дощового вечора Ізабель їхала на своєму велосипеді розмитою сільською дорогою. Від дощу волосся прилипло до обличчя й затуляло очі. У тумані звуки здавалися голоснішими. Було чути крик фазана, потурбованого хлюпанням її коліс по розмитій дорозі, постійне гудіння літаків над головою й мукання худоби на пасовищі. Єдиним її захистом був вовняний каптур.
Наче намальована вугіллям на пергаменті непевною рукою, повільно почала з’являтися берегова лінія. Дівчина побачила мотки колючого дроту з обох боків воріт пропускного пункту. Поруч на стільці сидів німецький вартовий. Його гвинтівка лежала на колінах. Коли Ізабель наблизилася, він встав і націлив на неї зброю.
— Ані руш!
Вона натиснула на гальма й мало не впала, бо колеса застрягли в багні. Дівчина злізла з велосипеда. У підкладці її пальто були зашиті купюри по п’ятсот франків та фальшиві документи для льотчика, який переховувався неподалік.
Ізабель усміхнулася німцеві й пішла до нього, перестрибуючи через ями.
— Документи, — сказав він.
Вона простягнула йому посвідчення на ім’я Жульєтт.
Він ледь глянув на нього без жодного ентузіазму. Вочевидь, йому не дуже подобалося стояти на цьому тихому пункті пропуску під дощем.