Мадам встала.
— Ми ніколи не були закладом, який вам підходить, але…
— Мій тато запроторить мене ще кудись, аби позбутися, — сказала Ізабель. Вона радше була готова вивернути всю правду, ніж слухати чергову брехню. Дівчина багато чого засвоїла в різних школах та монастирях, які понад десять років були її домом. Насамперед вона зрозуміла, що може покладатися лише на себе. І аж ніяк не на свого батька чи сестру.
Мадам поглянула на Ізабель. Її ніздрі ледь помітно розширились, що було ознакою ввічливого, але очевидного несхвалення:
— Чоловікові важко пережити втрату дружини.
— Це дівчинці важко пережити втрату матері, — відповіла Ізабель, зухвало посміхаючись. — Утім, я втратила обох батьків, чи не так? Одна померла, а інший відвернувся від мене. Важко сказати, що болить більше.
— Боже мій, Ізабель, вам обов'язково завжди казати все, що спадає на думку?
Ізабель усе життя слухала таку критику, але чому вона мусила тримати язик за зубами? Однаково її ніхто не слухав.
— Отже, ви їдете сьогодні. Я надішлю вашому батькові телеграму. Томас посадить вас на потяг.
— Сьогодні? — закліпала очима Ізабель. — Але… тато не схоче мене бачити.
— Наслідки, — сказала мадам. — Може, тепер ви зрозумієте, що про них варто думати.
Ізабель знову була сама в потязі, який віз її назустріч невідомому.
Крізь брудне подряпане вікно вона бачила, як повз неї пролітають поля, червоні дахи, кам’яні будинки, сірі мости та коні.
На вигляд усе було таке, як і завжди, і це її дивувало. Наближалася війна, і дівчина думала, що це якось позначиться на пейзажі, трава змінить колір, дерева посохнуть чи не літатимуть пташки. Однак, сидячи в потязі до Парижа, вона відзначила, що нічого не змінилося.
На Ліонському вокзалі потяг зі свистом зупинився. Ізабель узяла свою маленьку валізу та поклала її на коліна. Вона дивилась, як повз неї проходять пасажири, котрі залишають вагон. Із голови знову не йшло питання, про яке вона намагалась не думати.
Тато.
Їй хотілося вірити, що він буде радий її бачити, що нарешті простягне до неї руки і з любов’ю вимовить її ім'я, як він робив це, коли мама ще була тією ланкою, яка їх єднала.
Ізабель подивилась на свою потерту валізу.
Така маленька.
Більшість дівчат у її колишніх школах приїздили з купою торб, зв’язаних шкіряними пасками. Вони тримали на своїх столах фотографії, якісь маленькі сімейні реліквії на тумбочках і фотоальбоми в шухлядах.
В Ізабель було лише одне фото в рамці. Світлина жінки, яку вона хотіла згадати, але не могла. Коли вона намагалася, то в пам’яті спливали лише розмиті силуети: людей, котрі плакали, лікаря, який хитав головою, і мами, яка щось казала про те, що потрібно міцно тримати сестру за руку.
Наче це допомогло. В’янн швидко покинула Ізабель, як і тато.
Дівчина усвідомила, що лишилась у вагоні сама. Стиснувши валізу в одягнутій у рукавичку руці, вона встала й вийшла назовні.
На платформах було повно людей. Потяги вишикувалися в ряди, а дим наповнював повітря, підіймаючись угору аж до високої склепінчастої стелі перону. Десь пролунав свисток. Величезні залізні колеса почали рухатись. Платформа вібрувала під її ногами.
Її батько істотно вирізнявся з-поміж натовпу.
Коли він помітив її, роздратування змінило вираз його обличчя на гримасу похмурої рішучості.
Він був високим, щонайменше метр вісімдесят п’ять на зріст, але Велика війна зігнула його. Принаймні колись Ізабель чула, що хтось так казав. Плечі дивилися вниз, ніби його думки тягнули донизу всю його поставу. Його рідке волосся було сиве та незачесане. Чоловік мав плаский ніс, схожий на шпатель, і тонкі губи. Цього спекотного літнього дня він був одягненим у пом’яту білу сорочку із закатаними рукавами, неохайно зав’язану краватку та вельветові штани, які не завадило б випрати.
Вона ж намагалась поводитись… як доросла. Можливо, саме цього він від неї хотів.
— Ізабель.
Вона стисла ручку валізи обома руками.
— Тату…
— Знову вигнали.
Вона кивнула, ковтнувши клубок у горлі.
— Як ми знайдемо іншу школу в такі часи?
Це був її шанс.
— Я… хочу жити з тобою, тату.
— Зі мною? — він здавався роздратованим і здивованим. Та хіба це ненормально, коли дівчинка хоче жити зі своїм батьком?
Вона зробила крок йому назустріч.
— Я могла б працювати в книжковій крамниці. Я не заважатиму тобі.
Дівчина застигла в очікуванні. Вона чула, як платформою сновигали люди, над головою махали крилами голуби й плакали діти.
— Звісно, Ізабель.
— Ходімо додому.
Батько невдоволено зітхнув і пішов геть.
— Агов, — озвався він, озирнувшись. — Ти йдеш?
Ізабель випросталась на простирадлі серед трави, яка випромінювала солодкий аромат. Перед нею лежала відкрита книга. Десь поряд на квітці заклопотано дзижчала бджола. У тиші це звучало ніби маленький мотоцикл. Був напрочуд спекотний день. Минув тиждень відтоді, як вона повернулась додому, до Парижа. Хоча все ж не зовсім додому. Вона знала, що батько досі міркував, як би її здихатись. Однак вона не хотіла про це думати такої чудової днини, коли в повітрі пахло вишнями і зеленою травою.
— Ти надто багато читаєш, — зауважив Крістоф, жуючи соломину. — Це що, любовний роман?
Дівчина повернулася до нього, закривши книгу, що розповідала про Едіт Кавелл, яка була медсестрою під час Великої війни. Героїнею.
— На війні я могла б стати героїнею, Крістофе.
Він зареготав:
— Дівчина? Героїня? Абсурд.
Ізабель різко звелася на ноги, скинувши свій капелюх і рукавички.
— Не сердься, — сказав він, усміхаючись. — Я просто втомився від розмов про війну. А те, що від жінок на війні немає користі, то це факт. Ваше завдання — чекати, коли ми повернемось.
Він підпер однією рукою щоку і подивився на неї з-під пасма білявого волосся, яке спадало йому на очі. Його блейзер у яхтенному стилі й широкі білі штани красномовно підкреслювали те, ким він був, — привілейованим студентом університету, який не звик працювати. Багато його однолітків добровільно кинули університет, аби піти до армії. Але не Крістоф.
Ізабель піднялася схилом угору й рушила садом до порослого травою пагорба, де стояв його «Панар» з відкидним верхом.
Вона вже сіла за кермо і завела двигун, коли підбіг Крістоф. На його в традиційному уявленні привабливому обличчі виблискував піт, а на руці висів порожній кошик для пікніків.
— Кинь усе це назад, — сказала вона, широко всміхаючись.
— Ти не керуватимеш машиною.
— Здається, керуватиму. Сідай.
— Це моє авто, Ізабель.
— Ну, якщо вже говорити точно, — а я знаю, як ти цінуєш факти, Крістофе, — це авто твоєї матері. І я вважаю, що жіночу машину має вести жінка.
Ізабель щосили намагалась не сміятися, коли він закотив очі, пробурмотів «добре» та нахилився, щоби поставити кошик за сидінням Ізабель. Потім він повільно обійшов авто спереду і всівся поруч із нею.
Він ще не встиг як слід закрити дверцята, а вона вже ввімкнула передачу й натиснула педаль газу. Авто на мить ніби завагалося, а тоді рушило, здіймаючи куряву.
— Боже, Ізабель. Повільніше!
Однією рукою вона притримувала солом’яний капелюх, а іншою кермувала. Вона трохи пригальмувала, коли вони промайнули повз інше авто.
— Господи, повільніше, — повторив він.
Звісно, він знав, що вона не збирається його слухатись.
— Сьогодні жінка може піти на війну, — сказала Ізабель, коли рух на паризьких вулицях усе ж змусив її скинути швидкість. — Думаю, я могла би бути водієм карети швидкої. Або могла б розгадувати шифри. Чи зачаровувати ворогів, щоб вони розповідали мені про своє розташування та плани. Пам’ятаєш ту гру?
— Війна — це не гра, Ізабель.
— Я знаю це, Крістофе. Але якщо війна прийде сюди, я можу бути корисною. От про що я.
На вулиці Адмірала Коліньї їй довелося вдарити по гальмах, аби не зіткнутися з вантажівкою. Від театру Комеді-Франсез до Лувра тягнулася колонна. Насправді вантажівки були скрізь, а рух регулювали жандарми. Деякі будівлі та пам’ятники були обкладені мішками з піском, що мали захищати під час атак, яких тут не бачили відтоді, як Франція вступила у війну.