— Вона з вами нікуди не поїде. Через вас вона тут.
— Це ми тут через неї, — відповів чорнявий. — Я забираю її. Негайно.
В’янн підійшла ближче до молодика. Сила, яку вона побачила в його очах, раніше налякала б її, але тепер вона забула про страх та обережність.
— Я знаю, хто ти, — мовила В’янн. — Вона розповідала мені про тебе. Ти той хлопець із Тура, який кинув її із запискою, наче бездомного собаку. Ґастон, правильно?
— Ґаетан, — відповів той так тихо, що їй довелося нахилитися ближче. — І хто б казав. Хіба не ти відмовилася бути їй сестрою, коли вона цього так потребувала?
— Якщо спробуєш забрати її, я тебе вб’ю.
— Ти мене вб’єш? — усміхнувся він.
Вона кивнула головою на тіло Бека:
— Я вбила його лопатою, а він мені подобався.
— Годі, — втрутився Генрі, ставши між ними. — Вона не може тут лишатися, В’янн. Подумай. Німці прийдуть шукати капітана. Не можна, щоб вони знайшли тут жінку з вогнепальним пораненням і фальшивими документами. Розумієш?
До них підійшов здоровань.
— Ми поховаємо капітана й пілота. І сховаємо мотоцикл. Ґаетане, ти відвезеш її до схованки у вільній зоні.
В’янн переводила погляд з одного чоловіка на іншого.
— Але вже комендантська година, кордон за сім кілометрів звідси, а вона поранена. Як…
Не закінчивши своє запитання, вона вже знала відповідь.
Труна.
В’янн відступила назад. Ідея була така жахлива, що вона захитала головою.
— Я подбаю про неї, — сказав Ґаетан.
В’янн не вірила йому.
— Я їду з вами. До кордону. Коли побачу, що ви провезли її у вільну зону, піду назад.
— Ти не зможеш, — мовив Ґаетан.
Вона поглянула на нього.
— Тебе здивує, що я насправді можу. А тепер забираймо її звідси.
Розділ 26
Це кляте запрошення переслідує мене. Присягаюся, воно ніби живе.
Тривалий час я його ігнорувала, аж от цього сонячного весняного ранку я знову бачу його на стійці. Дивно. Я не пам’ятаю, як прийшла сюди.
Якась інша жінка простягає руку. Це не може бути моя рука: лише не це кістляве жахіття з випнутими венами, яке б’ють дрижаки. Ця інша жінка бере конверт.
Її руки тремтять ще сильніше, ніж зазвичай.
Ми будемо раді бачити вас на зустрічі AFEES у Парижі 7 травня 1995 року, на п’ятдесяту річницю завершення війни.
Уперше родини та друзі провідників зберуться, щоб подякувати та вшанувати видатного Солов’я, також відомого як Жульєтт Жервез, у великій бальній залі готелю «Ilе de France» в Парижі о 19:00.
Поруч зі мною задзвонив телефон. Я тягнуся до слухавки, і запрошення падає на стіл.
— Алло.
Хтось говорить до мене французькою. Чи мені просто ввижається?
— Ви щось продаєте? — питаю я збентежено.
— Ні! Ні. Це щодо запрошення.
Я мало не впускаю слухавку від здивування.
— Було дуже складно знайти вас, мадам. Я щодо завтрашньої зустрічі провідників. Ми збираємося, аби вшанувати людей, завдяки яким рятівний маршрут Солов’я був такий ефективний. Ви отримали запрошення?
— Так, — відповідаю я, стискаючи слухавку.
— На жаль, перше запрошення, яке ми надіслали, повернулося назад. Пробачте за затримку, але… ви приїдете?
— Люди хочуть бачити не мене, а Жульєтт, якої вже давно немає.
— Ви помиляєтеся, мадам. Зустріч із вами багато б означала для багатьох людей.
Я так сильно кладу слухавку, ніби намагаюся вбити нею комаху.
Але раптом мене захоплює ідея повернення додому. Я не можу думати ні про що інше.
Роками я тікала від спогадів. Я ховала їх на запиленому горищі подалі від допитливих поглядів. Я казала чоловікові, дітям і самій собі, що в мене нічого не лишилося у Франції. Я думала, що зможу переїхати в Америку, почати нове життя й забути все, що я мала робити, аби вижити.
Тепер я вже не в змозі забути.
Невже я обдумую рішення? Свідоме та виважене рішення?
Я телефоную своєму турагенту й замовляю квиток у Париж через Нью-Йорк. Тоді пакую валізу. Вона невелика, схожа на багаж якоїсь бізнес-леді для дводенної подорожі. Я кладу нейлонові панчохи, кілька пар штанів і пару светрів, сережки з перлами, які мені подарував чоловік на сорокову річницю нашого шлюбу, і ще кілька найнеобхідніших речей. Я не маю уявлення, що може мені знадобитися, та й не можу ясно мислити. Потім я чекаю. Нетерпляче.
Викликавши таксі, я телефоную синові та натрапляю на автовідповідач. Пощастило. Не знаю, чи змогла б я сказати йому правду.
— Привіт, Жульєне, — кажу я якомога бадьоріше. — На вихідні я лечу в Париж. Мій рейс о першій десять. Я зателефоную, коли прилечу. Поцілуй за мене дівчат.
Я замовкаю, думаючи, як він засмутиться, отримавши це повідомлення. Усі ці роки я дозволяла йому думати, що я слабка. Він бачив, як я покладаюся на його батька й погоджуюся з усіма його рішеннями. Він мільйон разів чув, як я кажу: «Якщо ти так вважаєш, милий». Я стояла на узбіччі його життя замість того, щоб пустити його у своє. Це моя провина. Не дивно, що він любить неповну версію мене. «Я мала розповісти тобі правду».
Поклавши слухавку, я помічаю, що таксі вже приїхало. Я виходжу з кімнати.
Розділ 27
В’янн сиділа на возі поруч із Ґаетаном. Біля них підстрибувала труна. У темряві лісу було складно знайти стежку: вони постійно зупинялись і розверталися. Раптом пішов дощ. За останні кілька годин вони не перекинулися і словом, лише час від часу хтось показував напрямок.
— Там, — нарешті сказала В’янн, коли вони наблизилися до узлісся. Між деревами спалахувало світло, перетворюючи їх на чорні смужки на білому тлі.
Кордон.
— Стій, — мовив Ґаетан, натягнувши віжки.
В’янн не могла не згадати ніч, коли вона востаннє тут була.
— Як ви перетнете кордон? Уже комендантська година, — спитала вона, склавши руки, щоб ті не тремтіли.
— Я буду Лоуренсом Олів’є — убитим горем чоловіком, який везе додому свою покійну сестру, щоб поховати її.
— А що як вони перевірять, чи вона дихає?
— Тоді хтось таки помре, — відповів він тихо.
В’янн одразу вловила прихований сенс його слів: він сказав, що готовий загинути, щоб захистити Ізабель. Ґаетан повернувся і пильно подивився на неї. Вона знову побачила в його сірих очах дику енергію. І не лише її. Він терпляче чекав, поки вона відповість. Чомусь для нього думка В’янн мала значення.
— Мій батько повернувся з Великої війни іншою людиною, — сказала вона тихо. Її саму здивувала така відвертість. Вона ніколи про це не говорила. — Став злим. Жорстоким. Почав сильно пиячити. Поки мама була жива, він ще тримався… — вона тремтіла. — Але після її смерті здався. Він змусив мене й Ізабель жити з незнайомкою. А ми ж були просто дітьми з розбитим серцем. Різниця між нами в тому, що я це прийняла. Я викреслила його зі свого життя і знайшла іншу людину, яка любить мене. А Ізабель… вона не вміє визнавати поразку. Вона роками билася об холодну стіну батькової байдужості, відчайдушно намагаючись змусити його любити її.
— Чому ти мені це розповідаєш?
— Ізабель здається незламною. У неї сталева оболонка, але вона лише захищає крихке серце. Не кривдь її. Ось про що я прошу. Якщо ти не кохаєш її…
— Я кохаю.
В'янн уважно вивчала його.
— Вона про це знає?
— Сподіваюсь, що ні.
Ще рік тому В’янн не збагнула б такої відповіді. Вона не зрозуміла б, що в кохання є темний бік, що його приховування може бути найкращим варіантом.
— Я не знаю, чому так легко забуваю, як я люблю її. Ми починаємо сваритися і…
— Сестри.
В’янн зітхнула.
— Мабуть. Хоч я мало була їй сестрою.
— У тебе ще буде шанс.
— Ти в це віриш?
Його мовчання було красномовною відповіддю. Нарешті він сказав:
— Бережи себе, В’янн. Їй потрібен буде дім, коли все це скінчиться.