— Якщо скінчиться.
— Так.
В’янн злізла з воза. Її чоботи потонули в багнюці.
— Не певна, що вона вважає мій дім своїм, — мовила вона.
— Ти маєш бути сильною, — сказав Ґаетан. — Коли нацисти прийдуть по свого офіцера. Ти знаєш наші справжні імена. Це небезпечно для нас. І для тебе.
— Я буду мужньою, — відповіла вона. — А ти скажи моїй сестрі, що вона має навчитись боятися.
Ґаетан уперше всміхнувся, і В’янн нарешті зрозуміла, як цей худий чоловік у лахмітті зумів закохати в себе Ізабель. Його усмішка осявала все його обличчя. Вона була в його очах, на щоках. На підборідді навіть з’явилась ямочка. Ця усмішка промовляла: «Я не вмію приховувати почуттів». Будь-яку жінку вразила б така відкритість.
— Гаразд, — сказав він. — Твоїй сестрі я можу сказати що завгодно.
Вогонь.
Він оточує її, танцює навколо. Яскраво-червоні смуги з’являються та зникають. Полум’я обпалює її обличчя.
Воно скрізь, аж раптом… його більше немає.
Світ стає крижаним, білим і прозорим. Вона тремтить від холоду, дивиться, як пальці синіють, стають крихкими і ламаються, наче шматочки крейди. Вони падають вниз на її крижані ноги.
— Ізабель.
Співає пташка. Соловей. Він наспівує таку сумну мелодію. Солов’ї символізують утрату, хіба ні? Утрачене кохання, яке не тривало довго чи якого взагалі не існувало. Здається, є про це вірш. Ода.
Ні, це не пташка.
Чоловік. Мабуть, приборкувач полум’я. Принц, який ховається в крижаному лісі. Вовк.
Вона шукає сліди на снігу.
— Ізабель. Прокинься.
Вона чула його голос у своїй уяві. Ґаетан.
Насправді його тут не було. Вона була сама. Завжди сама. Було б дивно, якби це був не сон. Їй було спекотно, холодно і боляче водночас. Вона почувалася знесиленою.
Раптом вона щось згадала — гучний шум. Голос В’янн: «Не повертайся».
— Я тут.
Вона відчувала, що він сидить поруч. Матрац прогнувся під його уявною вагою.
Щось холодне й вогке торкнулося її лоба. Це було так приємно, що вона вмить забула про все. А тоді вона відчула, як його губи торкнулися її. Він щось сказав, але вона не зрозуміла. Вона напрочуд глибоко відчула кінець поцілунку, як і його початок.
Він був такий… справжній.
Вона хотіла сказати: «Не кидай мене», — але на могла зробити це знову.
Вона стомилася благати людей любити її.
До того ж насправді її тут не було, тож який у цьому сенс?
Вона заплющила очі й відвернулася від чоловіка, якого не було поруч.
В’янн сиділа на ліжку Бека.
Смішно, що вона так про нього думала, але так уже склалося. Вона сиділа в кімнаті, яка вже стала його, сподіваючись, що колись перестане так вважати. У руках вона тримала маленьке фото його родини.
«Вам би сподобалась Гільда. Ось, вона прислала вам штрудель, мадам. За те, що даєте раду такому бевзю, як я».
В’янн проковтнула клубок у горлі. Вона більше не плакала за ним. Але лише Господь знає, як їй хотілося поплакати через те, що сталося з нею. Через те, що вона накоїла і ким стала. Їй хотілося плакати за чоловіком, якого вона вбила, і за сестрою, яка теж уже могла бути мертвою. Це був простий вибір — убити Бека, щоб урятувати Ізабель. То чому ж В’янн одразу накинулася на Ізабель? «Тобі тут не раді». Як вона могла сказати таке своїй сестрі? А якщо виявиться, що це останні слова, які та від неї почула?
Дивлячись на світлину, вона чекала на стукіт у двері. Пройшло сорок вісім годин із моменту смерті Бека. Нацисти мали з’явитися з хвилини на хвилину.
Питання було лише в тому, коли вони прийдуть. Вони постукають у двері і вдеруться в дім. Вона годинами намагалася уявити, що ж їй робити. Може, варто піти до коменданта й повідомити, що Бек зник?
(Ні, це дурість, жоден француз такого не зробив би.)
Чи краще чекати, поки вони самі прийдуть до неї?
(Теж не найкращий варіант.)
А може, спробувати втекти?
Це змусило її згадати про Сару. Про ту ніч, після якої вона завжди пам’ятатиме кров на обличчі дитини.
— Мамо? — покликала Софі, стоячи у дверях із дитиною на руках.
— Ти маєш поїсти.
Дівчина сильно підросла, і тепер на зріст вона була майже як В’янн. Коли вона встигла? Але вона така худа. В’янн пам’ятала, як у її доньки були пухкенькі щічки-яблучка, а в очах грали бісики. Тепер вона була як і всі навколо: худющою і здавалася старшою за свій вік.
— Вони скоро прийдуть, — відповіла В’янн. За останні два дні вона так часто це повторювала, що ці слова нікого не дивували. — Ти пам’ятаєш, що робити?
Софі похмуро кивнула. Вона знала, як це важливо, навіть якщо не здогадувалася, що сталося з капітаном. Як не дивно, вона навіть не питала.
— Якщо мене заберуть… — сказала В’янн.
— Не заберуть, — перебила Софі.
— А що як заберуть?
— Ми почекаємо три дні, а тоді підемо в монастир до матінки Марії-Терези.
Хтось постукав у двері. В’янн так швидко схопилася на ноги, що вдарилась об стіл і впустила фото. Скло на ньому тріснуло.
— Нагору, Софі. Хутко.
Очі Софі округлилися, але вона нічого не сказала. Дівчина міцніше притисла до себе малюка та побігла сходами. Коли В’янн почула, що двері спальні зачинилися, вона розгладила латану чорну спідницю. На ній також був сірий вовняний кардиган. Для респектабельності. Вона охайно закрутила і вклала волосся, яке підкреслювало її худе обличчя.
Знову постукали. Вона глибоко вдихнула. Коли вона відчинила двері, її дихання було майже рівне.
На порозі стояли два озброєні солдати СС. Нижчий із них відштовхнув В’янн і зайшов у будинок. Він ходив із кімнати в кімнату, відсовував речі, а різні дрібниці падали на підлогу. Біля кімнати Бека він зупинився та звернувся до неї:
— Це кімната капітана Бека?
В’янн кивнула.
Другий солдат швидко підійшов до В’янн і нахилився до неї. Він дивився на неї з висоти свого зросту. На голові в нього був блискучий військовий кашкет.
— Де він?
— З-звідки я знаю?
— Хто нагорі? — вимогливо спитав солдат. — Я щось чую.
Це вперше її спитали про Арі.
— Мої… діти, — її голос, що звучав надто м’яко, видавав брехню. Вона відкашлялась і спробувала ще раз. — Ви можете піднятися, але, будь ласка, на будіть малюка. У нього… грип. Чи, можливо, туберкульоз, — останнє вона сказала, бо знала, як нацисти бояться захворіти.
Він кивнув іншому німцеві, який упевнено пішов нагору. Вона чула, як він там ходить. Стеля скрипіла. За кілька секунд він спустився і сказав щось німецькою.
— Ходімо з нами, — сказав вищий солдат. — Упевнений, вам нічого приховувати.
Він схопив В’янн за руку і потягнув до чорного «Сітроена», що стояв біля хвіртки. Він кинув її на заднє сидіння і зачинив дверцята.
В’янн мала хвилин п’ять, щоб обміркувати ситуацію. Потім авто зупинилося, і її повели вгору кам’яними сходами до мерії. На площі було повно солдатів і місцевих. Коли під’їхав «Сітроен», селяни швидко почали розходитися.
— Це В’янн Моріак, — сказала якась жінка.
Нацист боляче стискав її руку, але вона не вимовила ні слова, поки він тягнув її в будівлю, а тоді вниз вузькими сходами. Нарешті вони зайшли у відчинені двері, які він гучно грюкнув, зачиняючи за собою.
Щоб звикнути до темряви, її очам знадобилося кілька секунд. Вона була в маленькій кімнаті без вікон, з кам’яними стінами й дерев’яною підлогою. Посеред кімнати стояв стіл із чорною лампою, яка кидала на нього трохи світла. За столом і перед ним стояло по дерев’яному стільцю з рівними спинками.
Вона чула, як двері за нею відчинилися, а тоді знову зачинилися. Вона знала, що позаду неї хтось стоїть. Вона відчувала, як його подих тхне сосисками і цигарками, а від нього самого смердить потом.
— Мадам, — мовив він так близько до її вуха, що вона здригнулася. — У вас є якась зброя? — сказав він жахливою французькою. Своїми довгими пальцями він обмацав її вище від пояса, а тоді спустився до ніг.