Мабуть, це була помста за штурмбанфюрера, якого макі захопили в полон.
Чи може таке статися тут? Може, наступного разу, коли війна зробить неприємний для них поворот, гестапо та СС зженуть мешканців Карріву до мерії і розстріляють?
Вона взяла трохи олії, яку цього тижня давали на продуктові талони, та вийшла з крамниці, накинувши на голову каптур.
Хтось схопив її за руку й сильно смикнув убік. Вона мало не впала.
Затягнувши її на темну алею, він показав обличчя.
— Тату! — вигукнула В’янн. Вона була такою приголомшеною його появою, що нічого іншого вимовити не змогла.
Вона побачила, що з ним зробила війна. Як вона поглибила зморшки на його чолі, як залишила під утомленими очима мішки, як знебарвила його шкіру та змусила волосся посивіти. Він був дуже худим. Його щоки вкривали старечі пігментні плями. Такий кепський вигляд у нього був, лише коли він повернувся з Великої війни.
— Ми можемо десь поговорити? — спитав він. — Я не хотів би зустріти твого німця.
— Він не мій німець, але можемо.
Вона не могла звинувачувати його за те, що він не хотів потрапляти на очі фон Ріхтеру.
— Будинок поруч із моїм порожній. Для німців він надто малий. Можемо зустрітися там.
— За двадцять хвилин, — сказав він.
В’янн знову накинула каптур на сховане під шарфом волосся й рушила геть. Дорогою з міста вона гадала, що ж змусило її батька тут з’явитися. Вона знала, чи принаймні здогадувалася, що Ізабель мешкає з ним у Парижі, хоч це було лише припущення. Напевно, їй було відомо лише те, що її сестра і тато живуть окремими життями в одному місті. Вона не отримувала звісток від Ізабель з тієї жахливої ночі в сараї, хоч Генрі й казав, що з нею все гаразд.
Вона швидко пройшла повз аеродром, не помічаючи літаків, які досі диміли після останньої повітряної атаки.
Біля хвіртки перед будинком Рейчел вона зупинилася й роззирнулась. Здається, ніхто за нею не йшов і не стежив. Вона сковзнула у двір і зайшла в покинутий дім. Парадні двері були давно зламані й покосилися.
Усередині панувала темрява. Усе навколо вкривав пил. Майже всі меблі реквізували або ж покрали мародери. На місці картин на стінах лишилися порожні квадрати. У вітальні зостався лише брудний двомісний диван зі зламаною ніжкою. В’янн присіла, нервово стукаючи ногою по підлозі.
Вона гризла нігті на руках, а тоді почула кроки. Жінка підійшла до вікна й підняла фіранку.
Біля дверей стояв її батько. Хоч цей згорблений старий і не був на нього схожим.
Вона впустила його в будинок. Коли він глянув на неї, його зморшки стали ще глибшими. Шкіра нагадувала розталий віск. Він провів рукою по рідкому волоссю. Довгі білі пасма вирівнялися, наче наелектризовані.
Чоловік повільно підійшов до неї, трохи накульгуючи. Коли вона побачила, як він рухається, перед очима миттєво промайнуло все її життя. Вона ніби чула, як мама каже: «Пробач йому, В’янн. Він сам не свій і не може пробачити собі… лише ми можемо це зробити».
— В’янн. — Він вимовив її ім’я дуже ніжно, і вона згадала ті часи, коли він ще був собою. Вона вже й забула про це. З часом вона сховала думки про нього в глибинах пам’яті. А тепер усе пригадалося. Це лякало її. Він так часто завдавав їй болю.
— Тату.
Він сів на диван, який прогнувся під його скромною вагою.
— Я був жахливим батьком для вас, дівчата.
Це було так несподівано і правдиво, що В’янн розгубилася.
Він зітхнув.
— Надто пізно виправляти це.
Вона присіла поруч із ним.
— Ніколи не пізно, — мовила вона обережно. Невже це правда? Невже вона зможе йому пробачити?
Так. Відповідь прийшла так само раптово, як і він.
Він повернувся до неї.
— Я мушу так багато сказати тобі, але в мене обмаль часу.
— Лишайся тут, — сказала вона. — Я подбаю про тебе і…
— Ізабель заарештували за співпрацю з ворогом. Вона у в’язниці в Жиро.
В’янн різко вдихнула. Жаль був нестерпний, як і почуття провини. Якими були її останні слова сестрі? «Не повертайся».
— Чим ми можемо зарадити?
— Ми? — сказав він. — Це мило, але недоречно. Ти не мусиш нічого робити. Залишайся тут, у Карріву, і тримайся якнайдалі від неприємностей, як робила досі. Захищай мою онуку. Чекай на чоловіка.
В’янн так кортіло сказати йому: «Тепер я інша, тату. Я допомагаю переховуватися дітям євреїв». Вона так хотіла, щоб він бодай раз пишався нею.
«Ну ж бо. Скажи йому».
Але як вона може таке зробити? Він здавався таким старим, зламаним і розгубленим. Лише тінь чоловіка, яким він колись був. Йому не треба було знати, що В’янн теж ризикувала життям, що він міг утратити обох доньок. Нехай думає, що вона в безпеці. Що вона боягузка.
— Ти будеш потрібна Ізабель, коли все це скінчиться. Ти скажеш їй, що вона правильно вчинила. Вона переживатиме. Думатиме, що мала б лишитися з тобою, захищати тебе. Згадає, як покинула тебе з нацистом. Це мучитиме її.
В’янн знала, що за цими словами ховається сповідь. Він розповідав власну історію, маскуючи її за історією Ізабель. Насправді він хотів сказати, що переживав через своє рішення піти до війська під час Великої війни, мучився, знаючи, як це позначилося на його родині. Він усвідомлював, як сильно змінився, повернувшись додому. Замість того, щоб зблизити його з дружиною та дітьми, біль віддалив його від них. Він шкодував, що відштовхнув їх, кинув на мадам Дюма багато років тому.
Мабуть, це був неймовірно важкий тягар. Уперше вона поглянула на своє дитинство як доросла людина, крізь призму мудрості, яку їй дала ця війна. Бої зламали її батька, вона знала це. Мама постійно про це казала, але лише тепер В’янн її зрозуміла.
Він зламався.
— Ви, дівчата, будете частиною покоління, яке пам’ятатиме все це, — сказав він. — Цих спогадів… буде складно позбутися. Ви мусите триматися разом. Покажи Ізабель, що її люблять. На жаль, я цього ніколи не робив. А тепер надто пізно.
— Ти ніби прощаєшся.
Вона побачила відчай у його очах і зрозуміла, навіщо він прийшов. Що хотів сказати. Він збирався пожертвувати собою заради Ізабель. Вона не знала, як саме, але знала, що це так. Саме в такий спосіб він вирішив спокутувати провину за всі ті рази, коли розчаровував їх.
— Тату, — сказала вона, — що ти збираєшся робити?
Він поклав руку їй на щоку. Батьків дотик був такий теплий і приємний. Вона й не знала — чи не зізнавалася собі, — як їй його бракувало. А тепер, коли вона уявила інше, краще майбутнє, спокуту, воно раптом почало танути.
— Що б ти зробила, аби врятувати Софі?
— Будь-що.
В’янн не зводила очей із цього чоловіка, який, перш ніж війна змінила його, навчив її любити книги, писати й милуватися заходом сонця. Вона вже давно цього не згадувала.
— Я маю йти, — сказав він, простягнувши їй конверт. На ньому кривим почерком було виведено: «Ізабель і В’янн». — Прочитайте це разом.
Він підвівся й повернувся до виходу.
Вона не була готовою втратити його, тож схопилась і вчепилася в нього. Клаптик тканини відірвався від манжета й лишився в її долоні. Вона дивилась на нього: шматок коричневої з білим бавовни. Схожий на ті, що вона прив’язала до гілки яблуні. На згадку про людей, яких вона втратила.
— Я люблю тебе, тату, — прошепотіла вона. Це була щира правда. Завжди. Коли любов перетворилася на біль, вона відштовхнула її, але якимось чином якась крихта того почуття збереглася. Любов дівчинки до свого батька. Незмінна. Нестерпна, але непорушна.
— Чому?
У його очах стояли сльози.
— Як я можу тебе не любити?
Він востаннє затримав на ній погляд і поцілував в обидві щоки, а тоді ледь чутно промовив:
— Я люблю тебе.
І пішов.
В'янн дивилася йому вслід. Коли він зник, вона повернулася додому. На подвір'ї жінка зупинилася під яблунею. За ті роки, що вона прив’язувала до дерева клаптики тканини, воно вмерло, а фрукти стали гіркі. Інші яблуні були цілком здорові й родючі, але це дерево спогадів було таке ж безживне й понівечене, як і розбомблене місто, де воно росло.