Вона відчула, як рука настоятельки ніжно гладить її по спині.
В’янн випросталась. Вона спробувала всміхнутися.
— Пробачте. Я не… — вона замовкла. Правда мало не збила її з ніг. Жінка повернулася до матінки: — Я блювала і вчора вранці.
— О ні, В’янн. Дитина?
В’янн не знала, плакати, кричати чи лаяти Бога. Вона стільки молила його про ще одну дитину.
Але не тепер.
Не від нього.
В’янн не спала цілий тиждень. Вона була втомленою і наляканою. Ранкова нудота посилювалась.
Вона сиділа на ліжку, дивлячись на Даніеля. Він уже виріс зі своєї піжами. Худенькі зап’ястки та щиколотки стирчали з рукавів і штанин. На відміну від Софі, він ніколи не скаржився на голод, на те, що доводиться читати при свічці, на огидний хліб. Він не пам’ятав іншого.
— Агов, капітане Ден, — сказала вона, відкинувши вологі чорні кучері з його очей. Він перевернувся на спину і всміхнувся їй своїм беззубим ротиком.
— Мамо, мені снилися цукерки.
Двері спальні різко відчинилися. На порозі з’явилася захекана Софі.
— Мамо, ходімо швидше.
— Софі, я…
— Негайно!
— Ходімо, Даніелю. Здається, вона не жартує.
Він потягнувся до неї. Хлопчик уже був надто великий, щоб носити його на руках, тож вона міцно обійняла його й відпустила. В’янн дістала єдиний одяг, що пасував йому за розміром — парусинові штани та светр, який вона зв’язала з такої цінної синьої вовни. Коли він одягнувся, жінка взяла його за руку і повела у вітальню. Парадні двері були відчинені.
Калатали дзвони. Церковні дзвони. Ніби десь грала музика. «Марсельєза»? О дев’ятій ранку у вівторок?
Софі стояла надворі під яблунею. Повз будинок крокував стрій нацистів. Далі пішла техніка. Танки й вантажівки їхали одне за одним і здіймали навколо куряву.
Чорний «Сітроен» зупинився на узбіччі. З нього вийшов фон Ріхтер і рушив до неї. Його черевики були брудні, очі ховалися за темними окулярами, а губи злісно стислись у тонесеньку лінію.
— Мадам Моріак.
— Штурмбанфюрере.
— Ми залишаємо ваше вбоге містечко.
Вона мовчала. Якби вона відкрила рот, то сказала б щось таке, за що її вбили б.
— Війна ще не скінчилася, — прошипів він, але вона чомусь не була в цьому впевнена.
Його погляд ковзнув по Софі й зупинився на Даніелі.
В’янн не рухалася. Її обличчя не виражало жодних емоцій.
Він глянув на неї. Свіжий синець на її щоці змусив його посміхнутись.
— Фон Ріхтер! — гукнув хтось. — Облиш уже свою французьку хвойду.
— Знаєш, ти справді була моєю хвойдою.
Вона зціпила зуби, щоб нічого йому не відповісти.
— Я тебе забуду, — він нахилився ближче. — Цікаво, чи забудеш мене ти.
Він зайшов у будинок і повернувся зі своєю шкіряною валізою. Більше не дивлячись на неї, він сів у машину та зачинив за собою дверцята.
Щоб не впасти, В’янн ухопилася за хвіртку.
— Вони йдуть, — сказала Софі.
Ноги В’янн підкосилися. Вона впала на коліна.
— Він пішов.
Софі стала навколішки біля В’янн і міцно її обійняла.
Босоногий Даніель стрімголов біг до них.
— І я! — кричав він. — Я теж хочу обійматися! — він кинувся на них так сильно, що вони всі попадали на суху траву.
Упродовж останнього місяця, відколи німці залишили Карріву, хороші новини про перемоги Альянсу приходили звідусіль, але війна ще не скінчилася. Німеччина не капітулювала. З вікон нарешті можна було зняти завіси. Однак В’янн не могла розслабитися. Після того як поїхав фон Ріхтер (вона більше ніколи не вимовить уголос його імені, але не може перестати про нього думати), її охопило хвилювання за Ізабель, Рейчел та Антуана. Вона писала Антуанові листи майже щодня і вистоювала в чергах, аби їх відіслати, хоч Червоний Хрест і повідомляв, що пошта не доходить. Вони не отримували від нього звісток уже понад рік.
— Ти знову ходиш туди-сюди, мамо, — сказала Софі. Вона сиділа на дивані, притиснувшись до Даніеля. Між ними лежала розгорнута книга. На полиці над каміном стояло кілька світлин, які В'янн принесла з підвалу в сараї. Вона хотіла знову створити в Le Jadrin домашню атмосферу.
— Мамо?
Голос Софі повернув В’янн до тями.
— Він повернеться, — сказала Софі. — Як і тітонька Ізабель.
— Так.
— Що ми скажемо татові? — спитала Софі. З її погляду В’янн зрозуміла, що вона вже давно хотіла спитати про це.
В’янн поклала руку на свій досі плаский живіт. Жодних ознак вагітності не було, але вона добре знала своє тіло. Усередині неї росло життя. Залишивши вітальню, вона відчинила парадні двері і боса вийшла на порослі м’яким мохом сходи. Намагаючись не наступити на гострий камінь, жінка пішла на дорогу й рушила в місто.
На кладовище праворуч від неї два місяці тому впала бомба. На землі лежали розбиті кам’яні плити. Скрізь були великі вирви. Стукаючи кістками від вітру, з гілок звисали скелети.
Десь далеко дорогою йшов чоловік.
Вона ще багато років запитуватиме себе, що витягло її з дому цього спекотного осіннього дня саме в цю хвилину. Утім, вона знала відповідь.
Антуан.
Вона побігла, забувши про свої босі ноги. Лише опинившись за пару кроків від нього, вона різко зупинилася. Йому вистачить одного погляду, щоб зрозуміти, що її збезчестив інший чоловік.
— В’янн, — сказав він голосом, який вона ледве впізнала. — Я втік.
Він так змінився. Риси обличчя загострилися, а волосся посивіло. Запалі щоки та підборіддя вкривала біла щетина. Він був неймовірно худим. Ліва рука звисала під дивним кутом. Ніби була зламана, а тоді неправильно зрослася.
Він так само думав про неї. Вона бачила це в його очах.
Його ім’я зірвалося з її вуст.
— Антуан…
В’янн відчула, як по її щоках течуть сльози. Він теж плакав. Вона підійшла й поцілувала його. Коли він відхилився, вона побачила чоловіка, якого не знала раніше.
— Я можу краще, — сказав він.
Жінка взяла його за руку. Більш за все на світі вона хотіла притулитися до нього, відчути їхній зв’язок, але сором від того, що вона пережила, звів між ними стіну.
— Я думав про тебе щоночі, — мовив він дорогою додому. — Уявляв тебе в нашому ліжку в тій білій нічній сорочці… Я знав, що тобі самотньо, як і мені.
В’янн не могла вимовити і слова.
— Я тримався завдяки твоїм листам і посилкам.
Біля зламаної хвіртки Le Jardin він зупинився.
Вона раптом поглянула на будинок його очима. Хвіртка, що тримається на петлі, розбита стіна, мертва яблуня, на який замість червоних фруктів висять брудні клапті тканини.
Він штовхнув хвіртку.
— Чекай, — сказала вона.
Вона має сказати йому зараз. Потім буде надто пізно. Усе місто знало, що нацисти жили в будинку В’янн. Він почує плітки. Якщо за вісім місяців народиться дитина, люди щось запідозрять.
— Без тебе було важко, — почала вона, намагаючись дібрати потрібні слова. — Le Jardin поруч з аеродромом. Німці звернули на це увагу. Тут жило двоє офіцерів…
Парадні двері з грюкотом відчинилися.
— Тату! — до них через подвір’я бігла Софі.
Антуан незграбно став на одне коліно і, розкинувши руки, обійняв її.
В’янн відчувала, як її огортає біль. Він удома, як вона і мріяла, але вона знала, що так, як раніше, уже бути не може. Він змінився. Вона змінилася. Вона поклала руку собі на живіт.
— Ти така доросла, — сказав Антуан доньці. — Коли я їхав, тут жила маленька дівчинка, а тепер — молода жінка. Ти маєш розповісти все, що я пропустив.
Софі глянула на В’янн.
— Не думаю, що варто говорити про війну. Ніколи. Вона скінчилася.
Софі хотіла, щоб В’янн збрехала.
У дверях з’явився Даніель, одягнений у короткі штанці, червоний в’язаний светр і поношені черевики. Притискаючи до грудей книжку, він насупився, зістрибнув зі сходів і рушив до них.
— А хто цей гарненький юнак? — спитав Антуан.
— Я Даніель, — відповів хлопчик. — А хто ви?
— Я тато Софі.