Очі Даніеля розширились від подиву. Він випустив з рук книгу і кинувся до Антуана з криками:
— Тату! Ти повернувся!
Антуан пригорнув і підняв дитину на руки.
— Потім поясню, — сказала В’янн. — А тепер ходімо в дім святкувати.
В’янн тисячу разів уявляла, як її чоловік повертається з війни. Спочатку вона малювала у своїй уяві, як він кидає валізу і підхоплює її своїми великими сильними руками.
А тоді в її домі оселився Бек, змусивши її відчувати щось таке, що вона досі відмовлялася визнавати. Коли він розповів їй про ув’язнення Антуана, її очікування змінилися. Вона уявляла чоловіка схудлим, у лахмітті, але все одно тим самим Антуаном.
Однак чоловік за столом був чужим. Він низько схилився над тарілкою і склав навколо неї руки. Він обгризав кожну кістку, ніби їжу мали от-от забрати. Коли до нього дійшло, який вигляд він має збоку, він зашарівся і тихо перепросив.
Даніель не замовкав, а Софі та В’янн уважно вивчали того, хто був тінню Антуана. Він здригався від кожного звуку й дотику. Біль у його очах було неможливо не помітити.
Після вечері, поки В’янн мила посуд, він уклав дітей у ліжко. Вона зраділа можливості побути без нього, відчуваючи через це ще сильнішу провину. Він був її чоловіком, коханням усього її життя, але коли він торкався її, їй хотілося втекти. Тепер, стоячи біля вікна їхньої спальні, вона нервово чекала на нього.
Він підійшов ззаду. В’янн відчула його руки на своїх плечах, чула, як він дихає. Вона так хотіла притулитися до нього, але не могла. Його долоні пестили її плечі, руки, а тоді спустились на стегна. Потім він ніжно розвернув її обличчям до себе.
Антуан опустив комір її халата і поцілував плече.
— Ти така худа, — сказав він хрипким голосом, сповненим пристрасті і ще чогось. Чогось нового. Мабуть, утрати.
— Як порівняти із зимою, я набрала вагу, — відповіла вона.
— Так, — сказав він. — Я теж.
— Як ти втік?
— Коли вони почали програвати війну, стало… важко. Мене так сильно били, що я перестав відчувати ліву руку. Я вирішив, що краще хай застрелять мене при спробі втечі, ніж закатують до смерті. Коли ти готовий померти, план виникає сам собою.
Час розказати йому правду. Може, він зрозуміє, що зґвалтування — це теж тортури. Що вона теж була полоненою. Це не її провина. Вона вірила, що він зрозуміє, але навряд чи в цій ситуації річ була в провині.
Він обхопив її обличчя і підняв підборіддя.
Поцілунок був сповнений суму. Це було наче вибачення, нагадування про те, що вони колись мали. Коли він роздягав її, вона тремтіла. Вона бачила червоні сліди та його тілі, глибокі шрами на лівій руці.
Вона знала, що Антуан не скривдить її, але все одно їй було страшно.
— У чому річ, В’янн?
Вона дивилася на ліжко. Їхнє ліжко. Але могла думати лише про нього. Фон Ріхтера.
— П-поки тебе не було…
— Нам обов’язково про це говорити?
Вона хотіла зізнатися в усьому, плакати в його обіймах, почути, що все буде гаразд. Але як щодо Антуана? Він теж пройшов крізь пекло. Шрами на його грудях були схожі на сліди від батога.
Він кохав її. Вона відчувала це.
Але він чоловік. Якщо вона скаже, що її зґвалтували і тепер в ній росте дитина, це знищить його. З часом він спитає, чи вона могла зупинити фон Ріхтера. А може, колись поцікавиться, чи їй сподобалося.
Вона могла б розповісти йому про Бека, навіть про те, що вбила його, але вона не могла зізнатися Антуанові, що її ґвалтували. Дитина народиться раніше. Діти часто народжувались на місяць раніше.
Вона не знала, чи ця таємниця зрештою розлучить їх.
— Я могла б розповісти тобі все, — сказала вона тихо. Сльози сорому, утрати та кохання заливали її обличчя. — Я могла б розповісти про німецьких офіцерів, які жили тут, про те, яким важким було життя, про те, як ми ледве виживали, про те, як Сара померла в мене на очах, як мужньо поводилася Рейчел, коли вони запхали її у вагон для худоби, і як я пообіцяла врятувати Арі. Я могла б розповісти, як загинув мій батько, а Ізабель заарештували та депортували… але, думаю, ти все це знаєш. — пробач мені, Господи. — То може, й на варто про це говорити. Може… — вона побачила червоний рубець на його лівому біцепсі. — Можливо, краще забути минуле та рухатися далі.
Він поцілував її.
— Я кохаю тебе, В’янн.
Вона заплющила очі, чекаючи, що від його дотику її тіло оживе, але, коли вони злилися, як робили це безліч разів, вона нічого не відчула.
— Я теж тебе кохаю, Антуане, — вона щосили намагалася не плакати.
Холодний вечір листопада. Антуан повернувся майже два місяці тому.
Від Ізабель не було жодної звістки.
В’янн не могла заснути. Вона лежала в ліжку поруч із чоловіком, слухаючи, як він тихо хропе. Раніше вона ніколи від цього не прокидалася, а тепер почала.
Ні.
Це неправда.
Вона повернулась на бік і глянула на нього. У місячному сяйві він здавався незнайомцем: худий і сивий у тридцять п’ять років. Вона встала і вкрила його важкою пуховою ковдрою своєї бабусі.
В’янн одягнула халат. Унизу вона почала безпричинно блукати кімнатами. Ніби шукала своє колишнє життя чи кохання до чоловіка, якого втратила.
Усе було не так, як раніше. Вони стали чужими. Вона знала, що він теж це відчуває. Війна прірвою залягла між ними.
Діставши зі скрині у вітальні покривало, жінка загорнулась у нього і вийшла надвір.
Повний місяць висів над понівеченими полями. Вона стала під деревом. Відмерла чорна гілка без листя була наче арка в неї над головою. На ній досі висіли клаптики тканини.
Прив’язуючи свої спогади до цієї гілки, В'янн наївно вважала, що потрібно лише вижити. Двері позаду неї тихо відчинились. Як і завжди, вона відчувала присутність свого чоловіка.
— В’янн, — мовив він, обіймаючи її. Вона хотіла пригорнутися до нього, але не могла. Вона дивилася на першу стрічку, яку прив’язала до дерева. Антуанову. Її колір змінився, як і вони.
Жінка більше не могла чекати. Живіт збільшувався.
Вона розвернулась і глянула на нього.
— Антуане.
— Я кохаю тебе, В’янн.
Вона глибоко вдихнула і сказала:
— У мене буде дитина.
Він завмер.
— Що?.. Коли?
Вона згадала інші рази, коли була вагітною. Згадала, як вони були разом у горі та радості.
— Думаю, термін близько двох місяців. Мабуть, це сталося… того дня, коли ти повернувся додому.
Вона бачила кожен вияв емоцій у його очах. Здивування, хвилювання і нарешті щастя.
— Я знаю, чому ти так боїшся. Але не хвилюйся, Ві, ми її не втратимо, — сказав він. — Не тепер, коли ми стільки всього пережили. Це диво.
Її очі наповнилися сльозами. Вона спробувала всміхнутися, але провина душила її.
— Ти так багато пережила.
— Як і всі ми.
— Тому ми і віримо в дива.
Невже таким чином він давав зрозуміти, що знає правду? А що він скаже, коли дитина народиться раніше?
— Щ-що ти маєш на увазі?
У його очах теж стояли сльози.
— Забудь про минуле, Ві. Найголовніше те, що ми завжди кохатимемо один одного. Саме в цьому ми заприсяглися, коли нам було чотирнадцять. Біля ставка, коли я вперше поцілував тебе, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — їй так пощастило зустріти цього чоловіка. Не дивно, що вона закохалась у нього. Вони знайдуть шлях назад до серця одне одного.
— Ця дитина стане нашим новим початком.
— Поцілуй мене, — прошепотіла вона. — Я хочу про все забути.
— Ми не мусимо забувати, В’янн, — сказав він, нахилившись, щоб поцілувати її. — Ми маємо згадати.
Розділ 36
Лютий 1945 року. Сніг присипав купу голих тіл біля нещодавно збудованого в таборі крематорію. Смердючий чорний дим струменів із димарів.
Під час ранкової переклички Ізабель стояла на своєму місці й тремтіла. Від холоду легені боліли, вії злипалися, а пальці рук та ніг палали в агонії.
Перекличка мала б уже закінчитися, але свистка ще не було.
Сніг усе летів. Деякі жінки в шерензі почали кашляти. Одна з них упала обличчям у брудний сніг і не вставала. Пронизливий вітер гуляв табором.