Нарешті з’явився офіцер СС на коні та почав їх роздивлятися. Він бачив усе: підстрижене волосся, укуси бліх, сині від морозу пальці та ярлики, якими позначали євреїв, гомосексуалістів і політичних в’язнів. Десь далеко падали й вибухали бомби.
Коли офіцер указував на якусь жінку, її одразу витягали з шеренги.
Він тицьнув пальцем на Ізабель, і її так сильно смикнули, що вона ледве втрималася на ногах.
Солдати оточили обраних жінок і змусили їх вишикуватися в два ряди. Свисток. «Бігом! Раз! Два! Три!»
Ізабель рушила вперед. Ноги боліли від холоду, а легені розривалися. Мішлін крокувала поруч.
Вони відійшли на пару кілометрів від воріт, коли повз них пронеслася вантажівка з повним кузовом голих трупів.
Мішлін спіткнулася. Ізабель простягнула руку, щоб утримати подругу.
Вони рухалися далі.
Нарешті вони прийшли до засніженого поля, укритого туманом.
Німці знову розділили жінок. Ізабель відтягли від Мішлін і кинули до інших політичних в’язнів.
Нацисти збили їх докупи, кричали і кудись показували, поки Ізабель не зрозуміла, що саме.
Жінка поруч із нею заверещала, коли побачила, для чого їх сюди привели.
— Припини, — сказала Ізабель, коли кийок так сильно вдарив жінку, що та впала.
Ізабель не рухалась, поки нацисти закидали їй на плечі шкіряні ремені й закріпляли їх на талії. Її запрягли поруч з одинадцятьма іншими молодими жінками. Позаду до їхньої упряжі було прилаштоване кам’яне колесо завбільшки з автомобіль.
Ізабель спробувала зробити крок, але не змогла.
По спині пройшовся батіг, розсікаючи її плоть. Вона стисла ремені та спробувала знову. Вони були виснаженими. Ноги примерзали до землі, але вони мусили рухатися, щоб не отримати батога. Ізабель нахилилася вперед і потягла, аби зрушити колесо з місця. Ремені врізалися в груди. Одна з жінок впала, інші тягли далі. Конструкція заскрипіла й колесо покотилось.
Вони тягли, тягли і тягли, прокладаючи дорогу в снігу. Решта жінок з лопатами та візками розчищали шлях.
Тим часом вартові стояли біля вогнищ, перемовлялися між собою і сміялися.
Крок.
Крок.
Крок.
Ні про що інше Ізабель думати не могла. Ані про холод, ані про спрагу та голод, ані про бліх чи обмороження. І точно не про нормальне життя. То було найгірше. Через це вона могла оступитися, привернути до себе увагу й отримати удар батогом або навіть гірше.
Просто зосередься на русі.
Нога підвернулася. Вона впала на сніг. Жінка поруч із нею простягла руку. Ізабель вхопилася задубілими пальцями за посинілу долоню і підвелася. Зціпивши зуби, вона зробила ще один болючий крок. А тоді ще один.
О 3:30 ночі пролунала сирена, як завжди гукаючи їх на перекличку. Як і дев’ять її сусідок, Ізабель спала в усьому одязі, який мала. У черевиках та спідньому, що не підходили за розміром, у мішкуватій сукні з ідентифікаційним номером на рукаві. Але це не допомагало зігрітися. Вона намагалася заохочувати жінок бути сильними, але й сама починала слабнути. Це була жахлива зима. Вони гинули. Хтось швидко — від тифу чи катувань, а хтось повільно — від голоду та холоду.
Ізабель уже кілька тижнів лихоманило, але температура була не досить висока, щоб її перевели в лікарняне крило. Минулого тижня її так сильно побили, що вона втратила свідомість під час роботи. А тоді її побили за те, що вона впала. Її тіло, яке, мабуть, не важило і сорока кілограмів, кишіло вошами і було вкрите відкритими ранами.
У таборі Равенсбрюк було небезпечно від самого початку, але тепер, у березні 1945 року, стало ще гірше. За останній місяць сотні жінок застрелили й отруїли в газових камерах. Єдиними, кого лишали живими, були хворі, слабкі, старі, а також жінки, які потрапили під директиву під назвою «Ніч і туман». Політичні в’язні. Такі як Ізабель та Мішлін. Жінки з руху Опору. Ходили чутки, що нацисти боялися вбивати їх тепер, коли їхнє становище у війні стало хитким.
— Ти витримаєш.
Ізабель здалося, наче вона кудись пливе й раптом починає падати.
Мішлін Бабіну втомлено всміхнулася їй.
— Не плач.
— Я не плачу, — відповіла Ізабель. Вони обидві знали, що той, хто вночі плакав, уранці помирав. Сум і почуття втрати наповнювало їх із кожним подихом. Але не можна було здаватись. Ані на мить.
Ізабель знала це. У таборі вона давала ворогу відсіч єдиним можливим способом — дбаючи про інших бранок та допомагаючи їм бути сильними. У цьому пеклі вони мали лише одна одну. Вечорами вони лягали, перешіптувалися між собою та тихенько співали, намагаючись зберегти спогади про те, ким вони були. За дев’ять проведених тут місяців Ізабель знайшла і втратила дуже багато друзів.
Але тепер Ізабель була втомленою та хворою.
Мабуть, пневмонія. І, можливо, тиф. Вона тихо кашляла, робила свою роботу й намагалася не привертати уваги. Найменше вона хотіла до «намету» — маленької цегляної будівлі з брезентовими стінами, куди жінок із невиліковними хворобами відводили помирати.
— Виживи, — прошепотіла Ізабель.
Мішлін підбадьорливо кивнула.
Тепер вони були просто зобов’язані вижити. Минулого тижня нові в’язні принесли новини: росіяни просувалися вглиб Німеччини, змітаючи нацистську армію. Аушвіц звільнили. На заході Альянс вигравав одну битву за іншою.
Боротьба за виживання тривала. Війна наближалася до завершення. Ізабель мусила дожити до перемоги Альянсу та звільнення Франції.
Пролунав свисток.
В’язні миттєво затихли. Перед шеренгою йшло троє офіцерів СС із собаками.
З’явився комендант табору. Він зупинився, склав руки за спиною і щось вигукнув німецькою. Ізабель почула слова: «Ніч і туман».
Офіцер СС показав на неї. Інший кинувся крізь натовп, збиваючи жінок із ніг. Він схопив кістляву руку Ізабель і смикнув до себе. Вона спіткнулася, сподіваючись, що черевики не спадуть. Якщо вона їх загубить, то проходить решту зими босою.
Неподалік інший офіцер тягнув Мішлін.
Ізабель могла думати лише про черевики.
Офіцер СС щось крикнув. Ізабель упізнала одне слово.
Їх переводили до іншого табору.
Її охопила лють. Вона не переживе похід до іншого табору.
— Ні, — пробурмотіла вона. Розмови із собою стали звичними. Місяцями, стоячи в шерензі та виконуючи роботу, що жахала її, вона постійно щось нашіптувала собі під носа. Сидячи над ямою, що правила за туалет, оточена жінками, хворими на дизентерію, вона говорила до себе. Спочатку вона розповідала собі історії про майбутнє та згадувала минуле.
Тепер це були окремі слова. Щось нерозбірливе, просто щоб нагадати собі, що вона людина, що досі жива.
Вона спіткнулась і впала обличчям у брудний сніг.
— Вставай, — крикнув хтось. — Бігом!
Ізабель не могла поворухнутись, але якщо вона далі лежатиме, її відшмагають батогом чи ще гірше.
— Підводься, — сказала Мішлін.
— Я не можу.
— Можеш. Швидко. Поки вони не побачили, що ти впала, — Мішлін допомогла їй підвестися.
Ізабель та Мішлін долучилися до інших жінок, які крокували периметром уздовж цегляної стіни табору під пильним поглядом солдата на сторожовій вежі.
Вони йшли два дні. Подолали близько сімдесяти кілометрів. Уночі падали на холодну землю, притискалися одна до одної, щоб зігрітися, та молилися, аби побачити світанок. А потім їх будив свисток, і вони рухалися далі.
Скільки вмерло дорогою? Вона хотіла запам’ятати їхні імена, але була такою голодною, знесиленою і так змерзла, що мозок ледве працював.
Нарешті вони дісталися залізничної станції, де їх запхали у вагони для худоби, у яких тхнуло смертю та екскрементами. Чорний дим здіймався в білосніжне небо. Дерева стояли голі. Ніде не було видно пташок. У лісі більше не можна було почути живих істот.
Ізабель залізла на тюки сіна, складені вздовж стіни, та зіщулилася. Вона притисла скривавлені коліна до грудей та обхопила руками щиколотки, щоб зберегти бодай дещицю тепла.
Біль у грудях був нестерпний. Коли почався напад кашлю, вона прикрила рота й нахилилася вперед.