— Ми полюбили тебе одразу, щойно ти з’явився в нашому житті, але спершу ти був частиною іншої родини. У тебе була інша мама, інший тато. І вони теж тебе любили.
— У мене була інша мама?
— О ні… — прошепотіла позаду Софі.
— Її звали Рейчел де Шамплейн, і вона любила тебе всім серцем. Твоїм татом був мужній чоловік на ім’я Марк. Хотіла б я бути тією, хто розповість тобі про них все, але я не можу, — вона витерла сльози. — Тому що кузина твоєї мами теж тебе любить і хоче, щоб ти жив із ними в Америці, де повно їжі й іграшок.
Його очі наповнилися сльозами.
— Але ти моя мама. Я не хочу їхати.
Вона хотіла сказати: «Я теж не хочу, щоб ти їхав», — але це ще більше його налякало б.
— Я знаю, — прошепотіла вона. — Але тобі там сподобається, капітане Ден. Твоя нова родина обожнюватиме тебе. Може, у них навіть буде цуценя, як ти завжди хотів.
Він заплакав, і вона обійняла його. Мабуть, найбільших зусиль у її житті коштувало відпустити його. Вона підвелася. Двоє чоловіків одразу ж підійшли до них.
— Привіт, юначе, — сказав рабин, обдаровуючи Даніеля широкою усмішкою.
Даніель ридав.
В’янн узяла його за руку і провела крізь будинок на подвір’я. Повз мертву яблуню з пам’ятними стрічками і зламану хвіртку до синього «Пежо», припаркованого на узбіччі.
Лернер сів за кермо, а рабин стояв біля задніх дверцят. Двигун завівся, і з вихлопної труби вирвався дим.
Рабин сумно глянув на В’янн і сів на заднє сидіння, залишивши дверцята відчиненими.
Софі й Антуан підійшли та нахилилися, щоб обійняти Даніеля.
— Ми завжди любитимемо тебе, Даніелю, — сказала Софі. — Сподіваюся, ти пам’ятатимеш нас.
В’янн знала, що лише вона могла посадити Даніеля в авто. Він довіриться лише їй.
З усього жаху, який вона пережила під час цієї війни, ніщо не завдало їй такого болю, як ця мить. Вона вела Даніеля до машини, яка забере його від неї назавжди. Він умостився на задньому сидінні.
Хлопчик дивився на неї заплаканими збентеженими очима.
— Мамо?..
Софі раптом вигукнула:
— Зачекайте хвилинку! — вона побігла в будинок, а за мить повернулася з Бебе і простягнула іграшку Даніелю.
В’янн зазирнула в його очі.
— Ти маєш їхати, Даніелю. Довірся мамі.
Його нижня губа тремтіла. Він притис іграшку до себе.
— Так, мамо.
— Будь слухняним хлопчиком.
Рабин нахилився і зачинив дверцята.
Даніель притулився до вікна, утискаючи пальчики в скло. Він плакав навзрид і репетував:
— Мамо! Мамо!
Авто зникло, а вони ще кілька хвилин чули його крик.
— Проживи хороше життя, Арі де Шамплейн, — сказала В’янн.
Розділ 38
Ізабель стояла виструнчившись, як мала робити це під час переклички. Якщо вона втратить свідомість і впаде, її відшмагають чи навіть гірше.
Ні. Це не перекличка. Вона була в Парижі, у лікарняній палаті.
Чекала на щось. На когось.
Мішлін у фойє розмовляла з працівниками Червоного Хреста і журналістами. Ізабель чекала на неї.
Двері відчинилися.
— Ізабель, — сказала Мішлін обурено, — тобі не можна вставати.
— Я боюся, що помру, якщо ляжу, — відповіла Ізабель. А може, лишень подумала.
Як і Ізабель, Мішлін була худою, мов сірник. Тазові кістки стирчали під її сукнею. Вона була майже лисою. Лише місцями стирчало волосся. Брів у неї теж не було. Шкіра на шиї та руках була вкрита відкритими ранами.
— Ходімо, — сказала Мішлін. Вона вивела Ізабель із кімнати, і вони пішли крізь дивний натовп мовчазних, одягнених у ганчір'я порятованих невільників, які ледь пересували ноги, та їхніх галасливих заплаканих родичів, які шукали своїх близьких. Повз журналістів, які про щось розпитували. Нарешті вони дісталися тихої кімнати, де в кріслах сиділи інші колишні в’язні таборів.
Ізабель присіла і слухняно склала руки на колінах. Її легені палали при кожному подиху, а голова пульсувала від болю.
— Час тобі їхати додому, — сказала Мішлін.
Ізабель поглянула на неї порожніми очима.
— Хочеш, я поїду з тобою?
Вона повільно змигнула очима, змушуючи себе думати. Головний біль засліпляв її.
— Куди мені їхати?
— У Карріву. Зустрінешся із сестрою. Вона чекає на тебе.
— Правда?
— Твій потяг рушає за сорок хвилин. А мій — за годину.
— Як нам тепер повертатися? — наважилася спитати Ізабель. Вона говорила майже пошепки.
— Нам дуже пощастило, — відповіла Мішлін, й Ізабель кивнула.
Мішлін допомогла дівчині підвестися.
Разом вони дошкутильгали до чорного входу лікарні. На вцілілих чекали машини й вантажівки Червоного Хреста, щоб відвезти їх на залізничну станцію. Чекаючи на свою чергу, вони притулилися одна до одної, як робили це безліч разів за останні роки — у вагонах для худоби чи в чергах по їжу.
Молода жінка в уніформі Червоного Хреста зайшла в кімнати з блокнотом.
— Розіньйоль?
Ізабель підняла свої спітнілі долоні та притулила їх до зморшкуватого обличчя Мішлін.
— Я любила тебе, Мішлін Бабіну, — мовила вона ніжно й поцілувала жінку в сухі губи.
— Не говори про себе в минулому часі.
— Але я і є минулий час. Дівчина, якою я була…
— Вона нікуди не поділася, Ізабель. Вона хвора, змучена, але вона не може зникнути безслідно. Вона мала лев’яче серце.
— Тепер ти говориш у минулому часі, — правду кажучи, Ізабель узагалі не пам’ятала тієї дівчини, яка без роздумів долучилася до руху Опору. Дівчини, яка бездумно привела пілота у квартиру свого батька, а іншого — у сарай сестри. Дівчини, яка пішки переходила Піренеї та закохалася під час втечі з Парижа.
— Ми вижили, — сказала Мішлін.
За останній тиждень Ізабель багато разів чула ці слова. Ми вижили. Коли американці з’явилися, щоб звільнити табір, ці слова були на вустах у кожного в’язня. Тоді Ізабель відчула справжнє полегшення. Після побоїв, холоду, приниження, хвороб, примусових походів на морозі вона вижила.
Однак тепер вона не знала, яким далі буде її життя. Вона не могла знову стати тією, ким була, але як їй рухатися далі? Вона востаннє помахала Мішлін на прощання й сіла в машину Червоного Хреста.
Пізніше, у потязі, вона прикидалася, що не помічає, як люди витріщаються на неї. Вона намагалася сидіти рівно, але не могла, тож притулила голову до вікна.
Вона заплющила очі й миттєво заснула. У гарячці їй знову примарився вагон для худоби, заплакані діти та жінки, які відчайдушно намагаються їх заспокоїти… а тоді двері відчинилися, і вона побачила собак…
Здригнувшись, Ізабель прокинулася. Вона була такою дезорієнтованою, що їй знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти, що вона в безпеці. Дівчина торкнулася чола зовнішнім боком долоні. Гарячка повернулася.
За дві години потяг прибув до Карріву.
Вижила. Але чому вона нічого не відчувала?
Ізабель підвелася і, долаючи біль у ногах, пошкандибала з вагона. Коли вона ступила на платформу, її знову почав душити кашель. Вона нахилилася, відкашлюючи кров у долоню. Коли дівчина знову змогла дихати, то спробувала випростатись. Вона почувалася спустошеною. І старою.
Її сестра стояла на краю платформи. В’янн була на пізньому терміні вагітності. На ній була полатана сукня, а її біляве волосся з рудуватим відтінком стало довшим і хвильками лягало на плечі. Вона вдивлялася в натовп, що виходив із потяга, не помічаючи Ізабель.
Ізабель підняла свою висохлу руку вгору.
В’янн помітила її та зблідла.
— Ізабель! — гукнула В’янн і кинулася до неї. Вона торкнулася запалих щік Ізабель.
— Не підходь надто близько. У мене з рота смердить.
В’янн поцілувала потріскані сухі губи Ізабель і прошепотіла:
— Вітаю вдома, сестричко.
— Удома, — повторила за нею Ізабель. Це слово не викликало в неї жодних асоціацій. Думки плутались у голові.
В’янн ніжно обійняла Ізабель і притисла до себе. Ізабель відчула дотик м’якої шкіри сестри й лимонний аромат її волосся. В’янн гладила її спину, як робила це, коли вони були зовсім маленькими. Ізабель подумала: «Я вижила».