«Я вдома».
Коли вони прийшли в Le Jardin, Ізабель помилася і лягла в тепле ліжко.
— Ти вся гориш, — сказала В’янн.
— Так. Гарячка ніяк не відпускає.
— Я принесу тобі аспірин, — В’янн хотіла встати.
— Ні, — мовила Ізабель. — Не залишай мене. Будь ласка. Побудь зі мною.
В’янн умостилася в маленькому ліжку. Побоюючись, що найменший дотик може залишити синці, вона обережно притулилась до Ізабель.
— Мені шкода щодо Бека. Пробач… — сказала Ізабель і закашлялась. Вона так давно хотіла це сказати. Тисячу разів уявляла цю розмову. — …І за те, що я ризикувала тобою та Софі.
— Ні, Ізабель, — відповіла В’янн ніжно. — Це ти мені пробач. Я завжди підводила тебе. Відколи тато кинув нас на мадам Дюма. І як я могла повірити в історію про роман, коли ти втекла в Париж? Це постійно гризло мене, — В’янн нахилилась до неї. — Ми можемо почати все спочатку? Бути сестрами, як хотіла мама?
Ізабель щосили намагалася лишатися при тямі.
— Я дуже цього хочу.
— Я так пишаюся тим, що ти зробила на цій війні, Ізабель.
Очі Ізабель наповнилися сльозами.
— А ти як, Ві?
В’янн відвернулася.
— Після Бека тут жив інший нацист. Поганий.
Цікаво, чи усвідомлювала В’янн, що торкається живота, вимовляючи ці слова? Що почервоніла від сорому? Ізабель зрозуміла, що пережила її сестра. Вона чула безліч історій про жінок, зґвалтованих солдатами, які в них квартирувалися.
— Знаєш, що я зрозуміла в таборах?
В’янн глянула на неї.
— Що?
— Вони не дістануться мого серця. Не змінять того, ким я є. Моє тіло… вони зламали швидко, але не моє серце, Ві. Що б він не зробив, він зробив це з твоїм тілом, а воно зцілиться, — вона хотіла ще щось сказати, можливо «Я люблю тебе», але знову почався кашель. Коли напад скінчився, вона лежала на спині, ледве дихаючи.
В’янн поклала холодну мокру ганчірку на її гаряче чоло.
Ізабель дивилася на кров на ковдрі і пригадала останні дні життя своєї матері. Вона теж так відкашлювала кров. Вона подивилась на В’янн і зрозуміла, що її сестра також про це подумала.
Ізабель прокинулась на дерев’яній підлозі. Вона тремтіла від холоду і водночас заливалася потом.
Вона нічого не чула. Ані пацюків і тарганів, що сновигали скрізь, ані води, що крапала зі стін, ані кашлю та плачу. Вона повільно сіла. Усе боліло. Кістки, шкіра, голова, груди. Вона вже не відчувала м’язів, але суглоби та зв’язки все одно були в агонії.
Вона почула торохкотіння. Постріли. Вона прикрила голову і забилася в куток.
Ні.
Вона була в Le Jardin, не в Равенсбрюку.
Це просто дощ торохкотів по даху.
Вона повільно підвелася на ноги, відчуваючи, як паморочиться в голові. Як давно вона тут?
Чотири дні? П’ять?
Вона підійшла до тумбочки, на якій поруч із мискою прохолодної води стояв порцеляновий глечик. Вимивши руки, вона бризнула водою в обличчя й одягла те, що для неї приготувала В’янн, — сукню, яку носила Софі, коли їй було десять років. І все одно вона була завелика для Ізабель. Вона почала довгу повільну подорож сходами вниз.
Парадні двері були відчинені. Обриси яблунь на подвір’ї здавалися розмитими через дощ. Ізабель підійшла до дверей, удихнувши солодке повітря.
— Ізабель, — підійшла ззаду В’янн, — я зварю тобі бульйон. Лікар сказав, тобі можна.
Ізабель кивнула, дозволивши В’янн думати, ніби кілька ложок бульйону, які витримає її шлунок, щось змінять.
Вона вийшла під дощ. Світ був повен звуків: співу пташок, церковних дзвонів, стукоту важких крапель по даху. Вузькою ґрунтовою дорогою рухалося багато транспорту. Автомобілі, вантажівки, мотоцикли. Люди сигналили один одному, махали руками, щось кричали. Вони поверталися додому. Повз будинок проїхала американська вантажівка. У кузові сиділи усміхнені солдати, які вітали перехожих.
Побачивши їх, Ізабель згадала розповідь В’янн про те, що Гітлер скоїв самогубство, а Берлін оточений і скоро впаде.
Невже це правда? Невже війна скінчилася? Вона не знала, не могла згадати. Цими днями в її свідомості панував справжній безлад.
Ізабель пошкандибала до дороги, не одразу усвідомивши, що вона боса (її побили б за загублені черевики). Однак вона не зупинялася. Тремтячи, кашляючи, витираючи мокре від дощу обличчя, вона пройшла повз розбомблений аеродром, який тепер зайняли військові Альянсу.
— Ізабель!
Вона озирнулася, відкашлюючи кров на долоню. Тепер вона тремтіла від холоду. Її сукня наскрізь промокла.
— Що ти тут робиш? — спитала В’янн. — І де твоє взуття? У тебе тиф і пневмонія, а ти вийшла під дощ, — В’янн зняла пальто й накинула на плечі Ізабель.
— Війна скінчилася?
— Ми вчора про це говорили, пам’ятаєш?
Через дощ Ізабель погано бачила. Краплі стікали по її спині. Вона глибоко вдихнула і відчула сльози на очах.
Не плач. Вона знала, що це важливо, але не пам’ятала чому.
— Ізабель, ти хвора.
— Ґаетан обіцяв знайти мене, коли скінчиться війна, — прошепотіла вона. — Я маю повернутися в Париж, щоб він міг знайти мене.
— Якщо він шукатиме тебе, то прийде сюди.
Ізабель не зрозуміла. Вона похитала головою.
— Він був тут, пам’ятаєш? Після Тура. Він привів тебе додому.
Мій соловей, я привів тебе додому.
— Він більше не вважатиме мене привабливою, — марно спробувала всміхнутися Ізабель.
В’янн обійняла Ізабель і ніжно розвернула її.
— Ми напишемо йому листа.
— Я не знаю, куди його надсилати, — сказала Ізабель, притулившись до сестри.
Як вони дісталися дому? Вона не знала. Вона невиразно пам’ятала, як Антуан відніс її сходами нагору, поцілував у чоло, як Софі принесла гарячий бульйон, але якоїсь миті вона, мабуть, заснула, бо, отямившись наступного разу, зрозуміла, що настала ніч.
В’янн спала в кріслі біля вікна.
Ізабель закашляла.
В’янн одразу схопилася на ноги й поправила Ізабель подушки. Вона занурила ганчірку в миску, а тоді поклала на чоло Ізабель.
— Хочеш ще бульйону?
— Господи, ні.
— Ти нічого не їси.
— Воно в мені не затримується.
В’янн підтягла крісло ближче до ліжка. Вона торкнулася гарячої вологої щоки Ізабель та зазирнула в її порожні очі.
— Я щось для тебе маю, — В’янн встала і вийшла з кімнати. За кілька секунд вона повернулася з жовтим конвертом і простягнула його Ізабель. — Це нам. Від тата. Він був тут, перш ніж вирушив до Жиро.
— Справді? Він сказав тобі, що хоче здатися, аби мене врятувати?
В’янн кивнула і віддала Ізабель листа.
Її ім’я розпливалося перед очима. Погане харчування зіпсувало зір.
— Можеш прочитати?
В’янн відкрила конверт, дістала лист і почала читати.
Любі Ізабель і В’янн!
Те, що я роблю зараз, я роблю зі спокійною душею. Я шкодую не через свою смерть, а про своє життя. Я шкодую, що не був вам батьком.
Я міг би виправдовуватись. Мовляв, мене зламала війна, я багато пиячив, не міг жити без вашої матері. Але це все не має значення.
Ізабель, я згадав, як ти вперше втекла до мене. Ти сама дісталася Парижа. Ти просто хотіла, щоб тебе любили. А коли я побачив тебе на платформі, то просто відвернувся.
Як я міг не бачити, що ви із В’янн — мій скарб?
Пробачте мені, донечки, за все. І знайте, що я люблю вас усім своїм зраненим серцем.
Ізабель заплющила очі та відкинулася на подушках. Усе життя вона чекала на ці слова, на його любов. А тепер відчувала лише втрату. Вони не віддавали один одному свою любов, коли мали час, а тоді їхній час збіг.
— Бережи Софі, Антуана та немовля, В’янн. Любов — така непевна штука.
— Не роби цього, — сказала В’янн.
— Чого?
— Не прощайся. Ти одужаєш, розшукаєш Ґаетана, ви одружитеся і будете тут, коли народиться моє дитя.
Ізабель зітхнула і заплющила очі.
— Це було б чудово.
За тиждень Ізабель сиділа в кріслі на задньому подвір’ї, закутана у дві ковдри та плед. Травневе сонце гріло її, але вона все одно тремтіла від холоду. Софі сиділа на траві біля неї й читала їй книгу. Її небога намагалася різними голосами читати репліки персонажів. Іноді, хоч як погано почувалася Ізабель, це викликало в неї усмішку і навіть сміх.