— Неперевершено, — каже Жульєн. І це щира правда.
Ми повільно йдемо цим неймовірним мостом, збудованим понад чотириста років тому. На іншому боці, де височіє готичний Нотр-Дам, вуличний торговець зачиняє свою ятку.
Жульєн зупиняється і бере в руки сувенір — антикварну снігову кулю. Він трусить її, і сніг усередині починає кружляти навколо мініатюрної Ейфелевої вежі.
Я дивлюся на крихітні білі сніжинки. Знаю, що вони несправжні, але вони нагадують мені жахливі зими, коли ми ходили в дірявих черевиках, загорталися в газети й натягали на себе все, що мали.
— Мамо? Ти тремтиш.
— Ми спізнюємося, — кажу я. Жульєн кладе кулю, і ми йдемо далі, повз натовп біля собору.
Готель розташований на бічній вулиці. Поруч із ним — Готель-Дьє, найстаріша лікарня Парижа.
— Мені страшно, — кажу я несподівано для самої себе. Я багато років цього не визнавала, хоч часто саме так почувалася. Чотири місяці тому, коли мені сказали, що рак повернувся, я плакала від страху в душі, поки не скінчилася тепла вода.
— Ми не мусимо туди йти, — мовить він.
— Мусимо, — відповідаю я.
Крок за кроком я рухаюся далі, поки не потрапляю у фойє, де спеціальний знак спрямовує нас до бальної зали на четвертому поверсі.
Коли ми виходимо з ліфта, я чую, як чоловік щось говорить у мікрофон, який посилює та водночас спотворює його голос. У коридорі стоїть стіл із бейджами. Це нагадує мені старе розважальне телешоу «Концентрація». Більшості бейджів уже немає, але підписаний моїм ім’ям на місці.
Я впізнаю ім’я на бейджі під моїм, і моє серце стискається. Я беру бейдж і чіпляю на груди, але не відводжу погляд від іншого імені. Я беру той бейдж і дивлюся на нього.
— Мадам! — гукає жінка з-за столу позаду неї. — Ми чекали на вас. Ваше місце…
— Усе гаразд, я постою.
— Дурниці, — вона бере мене за руку. Я не маю бажання опиратися. Вона веде мене крізь натовп до платформи, на якій сидять троє літніх жінок. Молодий чоловік у м’ятій синій спортивній куртці та штанах кольору хакі — вочевидь, американець — стоїть на подіумі. Коли я з’являюся, він замовкає.
У кімнаті панує тиша. Я відчуваю, що всі дивляться на мене.
Я проходжу повз трьох інших жінок і сідаю на порожній стілець перед мікрофоном.
Промовець дивиться на мене і каже:
— Сьогодні в нас дуже особлива гостя.
Я бачу Жульєна в іншому кінці кімнати. Він стоїть, склавши руки на грудях і насупившись. Звісно, він не розуміє, чому це мене посадили на видноті.
— Бажаєте щось сказати?
Чоловік, мабуть, двічі повторює запитання, перш ніж я усвідомлюю зміст його слів.
У залі так тихо, що я чую скрип стільців і тупіт ніг по килиму, чую, як жінки обвіюють себе віялами. Я хочу сказати: «Ні, ні, ні, тільки не я», — але як я можу бути такою боягузкою?
Я повільно підводжуся і підхожу до трибуни. Збираючись із думками, я дивлюся на інших жінок і бачу їхні імена: Алмадора, Еліен та Анук.
Мої пальці стискають дерев’яні краї трибуни.
— Моя сестра Ізабель була пристрасною жінкою, — тихо кажу я. — Вона все робила на повну. Коли вона була маленька, ми постійно за неї переживали. Вона завжди тікала з інтернатів, вилазила у вікна й застрибувала в потяги. Я вважала її нерозсудливою та безвідповідальною. Під час війни вона використала це проти мене. Сказала, що тікає в Париж із коханцем, і я повірила. Повірила. Усі ці роки я шкодую про це. Я мала б зрозуміти, що вона їде не за чоловіком, а тримається за свої переконання, робить щось важливе, — я на секунду заплющую очі і згадую: Ізабель стоїть, обійнявши Ґаетана, та дивиться на мене повними сліз очима. З любов’ю. А тоді заплющивши очі, промовляє слова, які ніхто з нас не почув, і робить останній подих на руках у чоловіка, який кохає її.
Тоді я бачила в цьому лише трагедію. Тепер бачу й красу.
Я пам’ятаю кожну деталь тієї миті на моєму задньому подвір’ї, коли над нашими головами розкинувся тис, а повітря було наповнене ароматом жасмину.
Я дивлюся на ім’я на другому бейджі в моїй руці.
Софі Моріак.
Моя прекрасна дівчинка, яка стала імпозантною, мудрою жінкою, яка все своє життя була поруч зі мною, завжди переживала за мене й опікала, наче квочка. Боялась. Вона завжди трохи боялась навколишнього світу після того, що ми пережили. І це краяло мені серце. Але вона завжди вміла любити, моя Софі. І коли рак прийшов по неї, вона не боялася. У кінці я тримала її за руку, а вона заплющила очі й сказала: «Тітонько… ось і ти».
Скоро і я долучуся до своєї сестри та доньки.
Я знову переводжу погляд на людей у залі. Мої сльози їх не бентежать.
— Ізабель, мій батько Жульєн Розіньйоль та їхні друзі створили рятівний маршрут Солов’я. Разом вони врятували понад сто сімнадцять чоловіків.
Я ковтаю клубок у горлі.
— Я мало спілкувалася з Ізабель під час війни. Вона трималась якнайдалі, щоб не наражати мене на небезпеку. Я не знала про все, що вона зробила, поки вона не повернулася з табору Равенсбрюк.
Я витираю очі. Більше не чути скрипу стільців і тупоту ніг. Присутні нерухомо дивляться на мене. Я бачу Жульєна. На його гарному обличчі читається подив. Він не знав усього цього. Уперше в житті він розуміє, що між нами швидше ціла затока, а не просто міст. Я тепер не просто його мати, його продовження. Я самостійна жінка, і він не знає, що з цим робити.
— Ізабель, яка повернулася з концентраційного табору, була не тієї жінкою, яка пережила бомбардування під Туром і переходила Піренеї. Ізабель, яка повернулася додому, була зламаною і хворою. Вона не була впевнена ні в чому, крім того, що зробила, — я дивлюся на людей переді мною. — Напередодні її смерті ми сиділи вдвох під деревом, вона взяла мене за руку і мовила: «Ві, з мене досить». Я відповіла: «Чого досить?» А вона сказала: «Мого життя. Досить». Так і сталося. Я знаю, що вона врятувала декого з присутніх у цій залі, але ви також рятували її. Ізабель Розіньйоль померла героїнею та коханою жінкою. Вона не могла обрати інший шлях. Усе, чого вона хотіла, — щоб її пам’ятали. Тож я дякую всім вам за те, що ви цінуєте її життя, що пам’ятаєте її всі ці роки.
Я відходжу від трибуни.
Присутні підводяться і несамовито аплодують. Я бачу, як чимало літніх людей плаче і раптом розумію: це рідні чоловіків, яких вона врятувала. Кожен із тих чоловіків повернувся додому і створив родину. На світ з’явилося багато людей, які завдячують своїм життям хоробрій дівчині, її батьку та їхнім друзям.
Мене підхоплює вир вдячності, спогадів і фотографій. Кожен у цій залі хоче подякувати мені особисто і сказати, як багато для нього значать Ізабель та мій батько. Жульєн підходить до мене, наче охоронець. Я чую, як він каже:
— Здається, нам багато про що треба поговорити.
Я киваю і тримаюся за його руку. Я виконую роль посла своєї сестри, збираючи подяку, на яку вона заслужила.
Натовп починає рідішати. Люди йдуть до бару по келих вина. Чийсь знайомий голос каже:
— Привіт, В’янн.
Навіть після стількох років я впізнаю його очі. Ґаетан. Він нижчий, ніж я пам’ятаю. Трохи згорблений, а на засмаглому обличчі видно глибокі сліди часу. Його довге сиве волосся майже сягає плечей. Так чи інакше, а я впізнала б його будь-де.
— В’янн, — каже він. — Я хочу познайомити тебе зі своєю донькою.
З-за його спини виходить прекрасна молода жінка в шикарній чорній сукні та яскравому рожевому шарфі. Вона підходить до мене і всміхається, наче ми подруги.
— Я Ізабель, — каже вона.
Я сильніше хапаюся за руку Жульєна. Чи розуміє Ґаетан, що б це означало для Ізабель?
Звісно, розуміє.
Він нахиляється, цілує мене в обидві щоки й шепоче:
— Я кохав її усе своє життя.
Ми ще кілька хвилин говоримо — буквально ні про що, а тоді він іде.