Я відчуваю, яка я втомлена. Виснажена. Я відпускаю руку сина, іду на тихий балкон і ховаюся під покровом ночі. Собор Паризької Богоматері сяє поруч. Світло падає на темні хвилі Сени. Я чую, як вони б’ються об кам’яну набережну та гойдають човни.
З’являється Жульєн.
— Отже, — починає він, — твоя сестра — моя тітка — була в концентраційному таборі в Німеччині за те, що допомогла створити маршрут втечі для збитих пілотів. І цей маршрут передбачав перехід через Піренейські гори?
Це саме так героїчно, як він описує.
— Чому я ніколи про це не чув? І не лише від тебе. Софі теж нічого не розповідала. Чорт забирай, я навіть не знав, що люди тікали через гори і що існував спеціальний концентраційний табір для жінок, які чинили опір нацистам.
— Це чоловіки розповідають історії, — відповідаю я. Це найпростіша й найчесніша відповідь на його запитання. — А жінки просто живуть із тим, що сталося. На тій війні ми були як тіні. Коли вона скінчилася, на нашу честь не влаштовували парадів, ми не отримували медалей, про нас не згадали в роботах з історії. На війні ми робили те, що мусили, а коли вона завершилася, зібрали уламки нашого життя і почали все спочатку. Твоя сестра щосили намагалася про все це забути, як і я. Може, це була ще одна моя помилка — дати їй забути. Може, варто було про це говорити.
— Отже, Ізабель вирушила рятувати пілотів, тато був військовополоненим, а ви із Софі лишилися самі.
Я знаю, що він уже інакше на мене дивиться. Думає, скільки ще він не знає.
— Що ти робила під час війни, мамо?
— Я виживала, — кажу я тихо. І раптом відчуваю нестерпний сум за донькою, адже насправді ми виживали разом. Усупереч усьому.
— Мабуть, це було нелегко.
— Нелегко, — мене дивує власне зізнання.
Ми дивимося один на одного — мати і син. Він роздивляється мене поглядом хірурга, який нічого не пропускає. Ані нових зморщок, ані прискореного серцебиття.
Він торкається моєї щоки та ніжно всміхається. Мій хлопчик.
— Гадаєш, минуле може змінити мої почуття до тебе? Ти справді так думаєш, мамо?
— Місіс Моріак?
Я рада, що нас перебили. На це запитання я не хочу відповідати.
Я розвертаюсь і бачу привабливого чоловіка. Він американець, але не зовсім типовий. Можливо, з Нью-Йорка. У нього коротке волосся, на якому вже починає з’являтися сивина, та стильні окуляри. Він одягнений у чорний блейзер, дорогу білу сорочку і світлі джинси. Я йду до нього і простягаю руки. Він робить те саме, наші очі зустрічаються, і я оступаюся. У моєму віці таке трапляється часто, але Жульєн миттєво підхоплює мене.
— Мамо?
Я дивлюся на чоловіка переді мною і бачу хлопчика, якого так сильно любила. Бачу жінку, яка була моєю найкращою подругою.
— Аріель де Шамплейн, — шепочу його ім’я наче молитву.
Він міцно обіймає мене, і в пам’яті зринають усі спогади. Коли він нарешті відпускає мене, ми обоє плачемо.
— Я завжди пам'ятав вас із Софі, — каже він. — Мені говорили забути, і я намагався, але не міг. Я шукав вас роками.
Я знову відчуваю, як стискається серце.
— Софі померла п’ятнадцять років тому.
Арі відводить очі.
— Я роками засинав з її м’якою іграшкою, — тихо каже він.
— Бебе, — згадую я.
Арі дістає з кишені моє з Рейчел фото в рамці.
— Моя мама подарувала мені його, коли я закінчив коледж.
Я дивлюся на знімок крізь сльози.
— Ви із Софі врятували мені життя, — каже Арі.
Я чую, як дихає Жульєн, і розумію, що в нього багато питань.
— Арі — син моєї найкращої подруги, — пояснюю я. — Коли Рейчел забрали в Аушвіц, я сховала його в себе, хоч у нас і жив нацист. Це було… страшно.
— Ваша мати дуже скромна, — каже Арі. — Під час війни вона врятувала дев’ятнадцятеро дітей із єврейських родин.
Я помічаю скептицизм в очах свого сина і всміхаюся. Діти бачать нас не такими, які ми є.
— Я Розіньйоль, — промовляю я тихо. — Теж свого роду Соловей.
— Тато знав про це? — питає Жульєн.
— Твій батько… — Я замовкаю і глибоко вдихаю повітря. Твій батько. Ось вона, правда, яку я завжди приховувала.
Я все життя намагалася про це забути, але тепер розумію, що це було марно.
Антуан був справжнім батьком Жульєна. Не біологія визначає батьківство. А любов.
Я торкаюся його щоки.
— Ти повернув мене до життя, Жульєне. Коли я взяла тебе на руки після всього жаху, я знову змогла вільно дихати. Знову змогла покохати твого батька.
Раніше я не розуміла цього. Жульєн урятував мене. Його народження було дивом, коли навколо панував відчай. Він знову зробив із мене, Антуана й Софі родину. Я назвала його на честь батька, якого полюбила надто пізно. Софі стала старшою сестрою, як завжди хотіла.
Нарешті я розповім синові свою історію. Буде боляче згадувати, але в ній будуть і щасливі миті.
— Ти розкажеш мені все?
— Майже все, — відповідаю я з усмішкою. — У француженки мають бути таємниці, і одну я таки збережу.
Я всміхаюся їм — двом своїм хлопцям, які мали б зламати мене, але якимось чином урятували. Кожен по-своєму. Завдяки їм тепер я знаю, що насправді має значення. Це не те, що я втратила. Це мої спогади. Рани загоюються. А любов залишається.
Ми залишаємося.
Подяка
Ця книга — плід любові. Як жінка під час пологів, я часто відчувала втому та відчай, думала, що не таким усе я собі уявляла. Але якимось дивом усе склалося докупи.
Щоб народилася одна-єдина книга, яка могла б реалізувати свій потенціал і знайти свого читача, потрібні зусилля величезної кількості відданих, невтомних, непересічних особистостей. Упродовж двадцяти років кар’єри мене підтримували справді неймовірні люди. Я хочу нарешті — хоч і з надзвичайним запізненням — присвятити кілька абзаців тим, хто вплинув на мою кар’єру, кому я завдячую своїми творами. Це Сьюзан Пітерсон, Леона Невлер, Лінда Ґрей, Елайза Ворз, Роб Коен, Чіп Пбсон, Ендрю Мартін, Джейн Беркі, Мег Ралі, Джина Чентрелло, Лінда Марроу та Кім Гові. Я дякую всім вам за те, що повірили в мене ще до того, як я сама повірила в себе. Особлива дяка Енн Петті, яка змінила напрямок моєї кар’єри й допомогла мені знайти свій шлях.
Дякую працівникам видавництв St. Martin’s та Macmillan. Ваша підтримка й ентузіазм дуже вплинули на мою роботу. Я вдячна Саллі Річардсон за невичерпне завзяття та дружбу. Моєму чудовому редакторові Дженніфер Ендерлін — за те, що підштовхує мене до нових звершень. Ти неймовірна. Також моя подяка Елісон Лазарус, Енн Мері Толберг, Лізі Сенз, Дорі Вайнтрауб, Джону Мерфі, Трейсі Ґест, Мартіну Квіну, Джеффу Капшью, Лізі Томазелло, Елізабет Каталано, Кетрін Періс, Астрі Берзінскас та неперевершеному Майклу Сторрінґсу.
Люди часто кажуть, що письменництво — самотня професія. Це правда, але і її можна перетворити на чудову вечірку з цікавими, неймовірними гостями, які говорять не зрозумілими для більшості людей фразами. У мене є кілька особливих людей, які дуже підтримують, коли я цього потребую, не бояться налити текіли, коли це доречно, і разом зі мною святкують маленькі перемоги. Насамперед я дякую своєму чудовому агентові Андреа Чірілло. Чесно, без тебе я не впоралась би, і що важливіше — і не схотіла б цього. Меґан Ченс, мій перший і останній читачу, червона ручка долі, я дякую тобі від усього свого серця. Без нашої співпраці роман не було б завершено. Я вдячна Джилл Марі Лендіз: цього року ти дала мені неоціненний письменницький урок, завдяки якому «Соловей» вийшов таким, яким він є.
Я дякую своїй колезі Татьяні де Росней, чия великодушність стала неочікуваним даром під час написання цього роману. Вона знайшла час у своєму щільному графіку, аби зробити деталі книги якомога точнішими. Я завжди буду за це вдячна. Звичайно, лише я відповідальна за будь-які помилки й хиби.
І звісно ж, я надзвичайно вдячна своїй родині: Бенджаміну, Такеру, Кайлі, Сарі, Лоуренсу, Деббі, Кенту, Джулі, Макензі, Лорі, Лукасу, Лоґану, Френку, Тоні, Жаку, Дані, Даґу, Кеті та Леслі. Усім, хто поділився своїми історіями. Я всіх вас люблю.