У кожному місті натовп ставав дедалі меншим. Люди залишалися в Артене, Сарані й Орлеані. Їхні очі розпачливо спалахували, коли вони лізли в торби та кишені, шукаючи гаманець із надією, що буде де витратити гроші.
Однак Ізабель і Ґаетан рухалися далі. Вони йшли цілий день, а коли настала темрява, знесилені, заснули. Прокинувшись, вони знову вирушили в дорогу. На третій день Ізабель ледве могла поворухнутися від виснаження. Майже між усіма пальцями на її ногах були червоні пухирі, з яких текла рідина. Кожен крок завдавав болю. Через зневоднення нестерпно боліла голова, а порожній шлунок нив від голоду. Пил постійно потрапляв у горло та очі, змушуючи її кашляти.
Дівчина зупинилася біля свіжої могили на узбіччі, позначеної неохайно збитими у формі хреста палицями. Вона на щось наступила: це був мертвий кіт. Ізабель похитнулась уперед і мало не впала навколішки, але Ґаетан утримав її.
Вона вчепилася в його руку і встояла.
Скільки часу минуло до того, як вона щось почула?
Година? День?
Бджоли. Вони дзижчали над головою, а вона відмахувалась від них. Вона облизала сухі губи, і їй пригадалися чудові дні в садку, коли навколо теж літали бджоли.
Ні.
Не бджоли.
Вона знала цей звук.
Насупившись, вона зупинилася. Її думки плуталися. Що вона намагалася згадати?
Дзижчання ставало голоснішим, наповнювало повітря, а потім з'явилося шість чи сім літаків. Вони нагадували маленькі розп’яття на тлі блакитного безхмарного неба.
Ізабель затулила очі від сонця долонею, спостерігаючи, як літаки наближаються та знижуються…
Хтось закричав: «Це німці!»
У далині кам’яний міст вибухнув стовпом полум’я і диму.
Літаки і далі знижувались над натовпом.
Ґаетан кинув Ізабель на землю і накрив її тіло своїм. Увесь світ перетворився на суцільний звук: гуркіт двигунів літаків, кулеметні черги, її серцебиття, галас людей. Кулі рівними смугами розривали землю, люди кричали. Ізабель побачила, як жінка злетіла в повітря, наче ганчір'яна лялька, а потім впала на землю.
Дерева розліталися на друзки. Спалахувало полум’я, і все було оповите димом.
А потім… тиша.
Ґаетан перекотився на бік.
— З тобою все гаразд? — спитав він.
Вона відкинула волосся з очей і сіла.
Скрізь були покалічені тіла, вогонь та клуби чорного диму. Люди кричали, плакали, вмирали.
— Допоможіть мені, — простогнав літній чоловік.
Ізабель підповзла до нього й раптом відчула, що земля волога від його крові. З-під розірваної сорочки було видно рану на животі. Нутрощі мало не вивалювалися назовні.
— Може, тут є лікар, — це все, що вона змогла сказати. А тоді знову почула його. Дзижчання.
— Вони повертаються.
Ґаетан допоміг їй звестися на ноги. Дівчина мало не послизнулася на просякнутій кров’ю траві. Неподалік упала бомба, і пролунав вибух. Ізабель побачила, як біля мертвої жінки плакав малюк у брудному підгузку.
Вона зупинилася біля дитини. Ґаетан потягнув її вбік.
— Я мушу допомогти.
— Твоя смерть не допоможе малому, — заревів він, боляче смикнувши її до себе. Ізабель була розгубленою. Вони оминали пошматовані машини та тіла. Більшість людей неможливо було врятувати. З-під розірваного одягу лилася кров і стирчали кістки.
На околиці міста Ґаетан затягнув Ізабель у маленьку кам’яну церкву. Тут були й інші. Вони ховалися в закутках та серед лав, притискаючись до своїх близьких.
Літаки гуркотіли над головою під акомпанемент кулеметних черг. Вітраж розлетівся на друзки, які кольоровими скельцями посипалися на землю. Дерев’яні балки ламалися, падало каміння. Кулі літали скрізь, прибиваючи руки та ноги до підлоги. Вівтар вибухнув.
Ґаетан їй щось сказав, а вона щось відповіла. Чи, може, їй просто здалося, що відповіла. Перш ніж вона це зрозуміла, зі свистом вибухнула ще одна бомба, підірвавши дах над їхніми головами.
Розділ 7
За міськими стандартами, початкова школа була невелика, але досить простора для дітей Карріву й добре обладнана. Перш ніж стати школою, ця будівля правила за стайні багатому землевласникові. Оскільки за формою вона нагадувала літеру «П», центральне подвір’я було місцем збору торговців. У споруди були сірі кам’яні стіни, вікна з блакитними рамами та дерев’яна підлога. Сусідній маєток розбомбили під час Великої війни, а потім так і не відбудували. Як і більшість шкіл у маленьких французьких поселеннях, навчальний заклад був розташований на околиці міста.