Вона міцніше стисла Софі й сказала:
— Спи, Софі, я тут.
— Мамо, — озвалася Софі. Її голос було ледве чути через гуркіт. — А що як там тітка Ізабель?
В'янн поглянула на маленьке серйозне личко Софі, вкрите потом і пилом.
— Хай допоможе їй Бог, — подумала вона.
Побачивши сірий кам’яний будинок, Ізабель відчула себе цілком знесиленою. Біль від мозолів на її ногах був нестерпний. Ґаетан відчинив перед нею хвіртку, і дівчина почула гучне скрипіння.
Спираючись на хлопця, вона підійшла до парадних дверей і двічі постукала. Коли скривавлені кісточки її пальців торкнулися деревини, дівчина здригнулася.
Ніхто не відповів.
Ізабель почала стукати обома кулаками і спробувала вигукнути ім’я сестри, але її голос був надто хрипкий, щоб видавати звуки.
Вона відступила, мало не падаючи навколішки.
— Де ти можеш поспати? — спитав Ґаетан, підтримуючи її за талію, щоб вона не впала.
— Заднє подвір’я. Альтанка.
Він повів її кругом будинку на заднє подвір’я. Оповита запахом жасмину, вона нарешті опустилась навколішки. Вона не помітила, що він кудись пішов, а тоді повернувся з ледь прохолодною водою, яку дівчина сьорбала просто з його долонь. Цього було замало. Її шлунок бурчав від голоду та завдавав сильного болю. Утім, коли він знову кудись зібрався, вона простягла до нього руки й попросила не залишати її саму. Він ліг поруч і поклав руку так, щоб Ізабель могла схилити на неї голову. Вони лежали на теплій землі й дивилися вгору крізь густі зарості виноградної лози, що обплела альтанку. П’янкий аромат жасмину, троянд і землі був просто казковий. Та навіть тут, у цій тиші, було неможливо забути, що вони пережили… і про зміни, що наближалися.
Вона помітила, як змінився Ґаетан, як злість та безсила лють стирали співчуття з його очей та усмішку з губ. Він майже не говорив після бомбардування, а коли й казав щось, то його голос був монотонний та різкий. Тепер вони вже більше знали про війну, про те, що на них чекало.
— Тобі було б безпечніше тут, з твоєю сестрою, — сказав чоловік.
— Мені не потрібна безпека. А моїй сестрі не потрібна я.
Вона повернулася, щоб поглянути на нього. Місячне сяйво падало нерівними візерунками. Воно підсвічувало його очі та рот у той час, як ніс і підборіддя лишалися в темряві. Він знову здавався якимось іншим. Постарілим, змученим, злим. Від нього відгонило потом, кров’ю, брудом і смертю. Утім, як і від неї.
— Ти чув про Едіт Кавелл? — спитала вона.
— Я схожий на освічену особу?
На мить вона замислилась, а тоді відповіла:
— Так.
Він замовк, й Ізабель зрозуміла, що здивувала його.
— Я знаю, хто це. Вона врятувала життя сотень льотчиків Альянсу під час Великої війни. Вона відома своїм висловом «патріотизм — це ще не все». І це твоя героїня. Жінка, страчена ворогом.
— Жінка, яка щось у житті зробила, — сказала Ізабель, вивчаючи його. — Я сподіваюся, що ти — злочинець і комуніст — допоможеш мені зробити те саме. Можливо, я і справді така навіжена й імпульсивна, як про мене кажуть.
— Хто каже?
— Усі, — вона замовкла. Колись вона вирішила, що ніколи нікому не довірятиме, але все ж вона вірила Ґаетану. Він дивився так, наче вона була якоюсь важливою. — Ти візьмеш мене із собою. Як обіцяв.
— Ти знаєш, як скріплюють такі угоди?
— Як?
— Поцілунком.
— Перестань дражнитися. Я серйозно.
— Що може бути серйозніше за поцілунок на порозі війни? — Він ледь помітно всміхнувся. Чистий гнів знову блищав у його очах. Це лякало її й нагадувало, що вона нічогісінько про нього не знає.
— Я могла б поцілувати чоловіка, який був би достатньо сміливим, аби взяти мене із собою в бій.
— Здається, ти нічого не знаєш про поцілунки, — зітхнув він.
— Наче ти багато знаєш.
Ізабель відвернулася від нього. А потім, намагаючись здаватися байдужою, знову повернулась до нього обличчям і відчула його подих на своїх віях.
— Я хочу взяти тебе із собою, — сказав він.
Ґаетан повільно обійняв її та притягнув до себе.
— Ти впевнена, що хочеш цього? — спитав він, і їхні губи майже торкнулися. Вона не знала, говорив він про війну чи питав дозволу на поцілунок, але тієї миті це не мало жодного значення. Ізабель ставилася до поцілунків з хлопцями, як до дріб’язку, який нічого не означав. Ніколи раніше дівчина справді не жадала поцілунку.
— Так, — прошепотіла вона і нахилилась до нього.
Його поцілунок щось відкрив у її спорожнілому серці. Щось у ньому розквітло. Уперше вона зрозуміла, про що йшлося в романтичних оповідях, які вона читала. Вона збагнула, що жіноча душа така ж мінлива, як і світ під час війни.