— Я люблю тебе, — прошепотіла вона. Востаннє вона казала ці слова мамі, коли їй було чотири. Її зізнання раптом змінило вираз обличчя Ґаетана. Його усмішка була така бліда й фальшива, що вона нічого не могла зрозуміти. — Що таке? Я щось не так зробила?
— Ні. Звісно, ні, — відповів він.
— Нам пощастило знайти один одного, — сказала вона.
— Нам не пощастило, Ізабель. Повір мені. — Він знову нахилився до неї, щоб поцілувати.
Вона цілком віддалася цьому поцілункові, дозволила йому стати цілим усесвітом. Тепер вона знала, що означає бути важливою для когось.
Прокинувшись, В’янн насамперед звернула увагу на тишу. Десь співала пташка. Жінка лежала нерухомо й прислухалася. Поруч із нею Софі щось бурмотіла уві сні.
В'янн підійшла до вікна й відсунула фіранку.
У дворі гілки яблунь звисали з дерев, наче зламані руки. Хвіртка трималася на одній завісі. Через дорогу виднілося стоптане поле й понівечені квіти. Біженці залишили по собі своє майно та сміття — валізи, дитячі візки, надто важкі пальта й наволочки.
В'янн спустилася вниз та обережно прочинила парадні двері. Не почувши шуму, вона повернула замок.
Її город було знищено. Люди вирвали все, що здавалося їстівним, виривши земляні насипи.
Нічого не лишилося. Почуваючись розбитою, вона пішла на заднє подвір’я, яке також було спаплюжене.
Вона вже збиралася повернутись у будинок, коли почула звук, схожий на скавчання. Можливо, плач дитини.
Знову. Невже хтось покинув немовля?
Вона обережно рушила через подвір’я до дерев’яної альтанки, оповитої трояндами й жасмином.
Ізабель, згорнувшись клубочком, лежала на землі. Її сукня була подерта, обличчя в порізах та синцях, а ліве око сильно набрякло. До сукні був приколотий шматок паперу.
— Ізабель!
Підборіддя її сестри ледь заворушилось, і вона розплющила запалене око.
— Ві, — сказала вона хрипким голосом. — Дякую, що не впустила мене.
В’янн підійшла і нахилилася до неї.
— Ізабель, ти вся в крові та синцях. Тебе не…
Ізабель не одразу її зрозуміла.
— A-а. Це не моя кров. Принаймні здебільшого, — вона роззирнулась навколо. — Де Ґает?
— Що?
Ізабель схопилась на ноги і мало не впала.
— Він мене кинув? Кинув, — вона заплакала. — Він залишив мене.
— Ходімо, — ніжно сказала В'янн. Вона завела сестру в прохолодний затишок будинку, де Ізабель скинула залиті кров’ю черевики, які вдарились об стіну й гепнулись на підлогу. Ідучи до ванної, розташованої під сходами, вона залишала криваві сліди.
Поки В’янн гріла воду та наповнювала ванну, Ізабель сіла на підлогу, розкинувши ноги в сторони. Її ступні були замащені кров'ю. Вона щось бурмотіла й витирала сльози, які на її щоках перетворювалися на грязюку.
Коли ванна наповнилась, В’янн повернулася до Ізабель і допомогла їй роздягтися. Ізабель була, наче дитина. Вона не пручалася і лише схлипувала від болю.
В’янн розстібнула сукню Ізабель, яка колись була червона, і відкинула її вбік, побоюючись, що від найменшого подуву її сестра може впасти. Мереживна білизна Ізабель місцями теж була заляпана кров’ю.
Ізабель зчепила зуби і ступила у ванну.
— Відкинься назад.
Ізабель зробила, як їй наказали, і В’янн почала лити гарячу воду сестрі на голову, дбаючи, щоб вона не потрапила в очі. Миючи брудне волосся і побите тіло Ізабель, вона весь час повторювала безглузді слова, які мали б заспокоїти дівчину.
Вона допомогла Ізабель вилізти з ванни й витерла її м’яким білим рушником. Ізабель, відкривши рота, дивилася на неї порожніми очима.
— Може, тепер поспиш? — спитала В’янн.
— Посплю, — пробурмотіла Ізабель, схиливши голову набік.
В’янн принесла сестрі нічну сорочку, яка пахла лавандою і трояндами, та допомогла її вдягнути. Очі Ізабель самі заплющувалися, поки В’янн вела її у спальню нагорі і вкривала легким простирадлом. Ізабель заснула ще до того, як її голова торкнулася подушки.
Ізабель прокинулась у темряві. Але ж вона пам’ятала денне світло.
Де вона?
Вона сіла на ліжку так різко, що в неї запаморочилося в голові. Вона кілька разів швидко вдихнула й видихнула, а тоді роззирнулася навколо.
Спальня в Le Jardin. Її стара кімната. Вона не навіювала їй теплих почуттів. Як часто мадам Дюма зачиняла її тут «задля її ж добра»?