Сарай здавався меншим, ніж вона його пам’ятала. Сінник — колись єдине місце у світі, де вона була щасливою, — насправді був маленькою конструкцією на другому поверсі. Над хиткою драбиною крізь дірки в даху можна було побачити небо. Скільки годин вона провела тут на самоті зі своїми книжками, уявляючи, ніби її хтось шукатиме? Тут вона чекала на свою сестру, яка завжди десь гуляла з Рейчел чи Антуаном.
Ізабель відігнала ці спогади.
Центральна частина сараю була не більш ніж десять метрів завширшки. Цю споруду збудував їхній прадід, ще коли родина була заможною. Тепер тут стояв лише старенький «Рено». Скрізь були розкидані запчастини від трактора, укриті павутинням драбини, й іржаве фермерське приладдя.
Дівчина замкнула сарай та підійшла до авто. Дверцята з боку сидіння водія насилу піддалися й зі скрипом відчинилися. Вона залізла всередину, завела двигун, проїхала вперед на пару метрів і зупинилася.
Тепер люк підвалу можна було відчинити. Він був близько півтора метра завдовжки й трохи більше від метра завширшки. Спуск у підвал було майже неможливо помітити, особливо тепер, коли його вкривав пил та старе сіно. Ізабель відчинила люк, притуливши його до пом’ятого бампера машини, і спустилася в темряву, де тхнуло цвіллю.
Тримаючи валізу за ремінь, вона ввімкнула ліхтар, затисла його під пахвою та повільно поповзла драбиною вниз, сходинка за сходинкою, поки не дісталася дна. Валіза гучно впала на брудну підлогу біля неї.
Як і сінник, у дитинстві ця яма здавалася їй більшою. Підвал був близько двох з половиною метрів завширшки і три завдовжки. З одного боку на стіні висіли полиці, а на підлозі лежав старий матрац. Раніше на полицях стояли діжки з вином, але тепер тут залишився один ліхтар.
Вона відтягла валізу в дальній кут, а потім повернулася в будинок, де взяла трохи їжі, простирадла, медикаменти, батькову мисливську рушницю і пляшку вина. Усе це вона перенесла в підвал і розставила на полицях.
Коли вона піднялася драбиною, у сараї стояла В’янн.
— Заради Бога, що ти тут робиш?
Ізабель витерла брудні руки об спідницю.
— Ховаю твої скарби й роблю припаси на випадок, якщо доведеться ховатися від нацистів. Спустись і подивися. Здається, я непогано попрацювала, — вона знову спустилася драбиною, В’янн рушила за нею. Увімкнувши ліхтар, Ізабель гордо вказала на батькову рушницю, їжу та медикаменти.
В’янн одразу кинулася до скриньки з коштовностями їхньої матері та відкрила її.
Зверху лежали брошки, сережки й намиста, а на дні, на синьому оксамиті, виблискували перли, які бабуся надягала в день свого весілля, а тоді передала їх своїй доньці.
— Можливо, колись доведеться продати це, — сказала Ізабель.
В’янн закрила скриньку.
— Це наш спадок, Ізабель. На весілля Софі і на твоє. Я ніколи цього не продам, — вона нетерпляче зітхнула й повернулася до Ізабель. — Ти дістала їжі в місті?
— Я була зайнята тут.
— Ну, звичайно. Важливіше сховати мамині перли, ніж нагодувати небогу вечерею. Чудово, Ізабель. — В’янн полізла драбиною нагору, висловлюючи своє незадоволення гнівними зітханнями.
Ізабель теж вилізла з підвалу і, щоб сховати люк, переставила «Рено» на колишнє місце. Потім вона надійно сховала ключі за зламаною дошкою в стійлі. Нарешті дівчина зняла кришку розподільника авто й поклала її поруч із ключами.
Коли вона повернулася в будинок, В’янн смажила картоплю на кухні.
— Сподіваюся, ти не голодна.
— Не голодна, — вона намагалась не дивитися В’янн в очі. — До речі, я сховала ключі та кришку розподільника в першому стійлі за зламаною дошкою.
У вітальні вона ввімкнула радіоприймач і сіла поруч із ним, сподіваючись почути новини від «Бі-бі-сі».
Спершу лунало лише рипіння, але потім невідомий голос мовив: «Це «Бі-бі-сі». Говорить генерал де Голль».
— В’янн! — гукнула Ізабель у напрямку кухні. — Хто такий генерал де Голль?
В’янн зайшла у вітальню, витираючи руки об фартух.
— Що…
— Тихо, — прошипіла Ізабель.
«…багаторічні лідери французької армії сформували уряд. Під приводом того, що наша армія зазнала поразки, цей уряд близько підійшов до ворога».
Ізабель дивилась на маленький дерев’яний приймач, наче паралізована. Цей чоловік, якого вони ніколи не чули, звертався до народу Франції. «Під приводом поразки. Я знала!»
«…звісно, ворог досі має перевагу на землі та в повітрі. Танки, літаки і тактика німців поставили наших генералів у неймовірно скрутне становище. Однак невже останнє слово вже було сказане? Невже надії немає? Невже це остаточна поразка?»