— Боже мій, — мовила Ізабель. Це було те, чого вона так чекала. Виявляється, можна було щось удіяти, якось допомогти. Капітуляція не була остаточна.
«Що б не сталося, — вів далі де Голль, — полум’я французького опору ніколи не згасне».
Ізабель навіть не помітила, що плаче. Французи не здалися. Тепер їй залишалося лише збагнути, що робити далі.
Через два дні після окупації Карріву нацисти скликали вечірнє зібрання. Присутність була обов’язкова. Без винятків. Утім, навіть попри це, В’янн мусила вмовляти Ізабель, аби вона туди пішла. Як і завжди, Ізабель не вважала, що правила для неї, і зухвало висловлювала своє незадоволення. Ніби нацистам було не байдуже, що думала імпульсивна вісімнадцятирічна дівчина про окупацію її країни.
— Зачекайте тут, — нетерпляче сказала В’янн, коли все ж витягла Ізабель та Софі з будинку. Жінка обережно зачинила за ними зламану хвіртку.
По дорозі до них підійшла Рейчел із немовлям на руках і Сарою, яка пленталася поруч.
— Це моя найкраща подруга Сара, — сказала Софі, дивлячись на Ізабель.
— Ізабель, — усміхнулась Рейчел, — рада знову тебе бачити.
— Невже? — парирувала Ізабель.
Рейчел підійшла ближче.
— Це було дуже давно, — сказала вона ніжно. — Ми були молодими, дурними та егоїстичними. Мені шкода, що ми погано до тебе ставилися, ігнорували тебе. Це, мабуть, було дуже боляче.
Ізабель хотіла щось сказати, але одразу ж передумала. Уперше їй забракло слів.
— Ходімо, — сказала В’янн. Вона була роздратованою, адже Рейчел сказала Ізабель те, чого вона сама не змогла. — Не можна спізнюватися.
Навіть пізно ввечері надворі було дуже тепло, і В’янн швидко почала пітніти. У місті вони злилися з натовпом, який заповнив вулицю. Двері та вікна були зачинені навіть попри нестерпну спеку. Більшість вітрин були порожні. Німці їли дуже багато. Навіть гірше: вони залишали тарілки з їжею на столиках кафе. Це було жорстоко, зважаючи на те, що матері вже починали підраховувати кількість припасів у погребах, аби їх вистачило, щоб прогодувати дітей. Пропагандистські плакати нацистів були скрізь: у вітринах і на стінах крамниць. На плакатах були зображені німецькі солдати в оточенні дітей. Підписи мали підбадьорити французів, аби вони прийняли своїх завойовників і стали вірними громадянами Рейху.
Коли натовп дістався мерії, бурмотіння припинилося. Зблизька все видавалося ще гіршим. Люди сліпо йшли в будівлю, де біля дверей стояла охорона, а вікна були зачинені.
— Нам не варто заходити, — сказала Ізабель.
Рейчел, яка стояла між сестрами, цокнула язиком. Вона зручніше взяла малюка та почала гладити йому спинку.
— Нам наказали зібратися тут.
— Це ще одна причина сховатися, — відповіла Ізабель.
— Ми із Софі заходимо, — сказала В’янн, хоч, варто було визнати, у неї теж було погане передчуття.
— Не подобається мені все це, — пробурмотіла Ізабель.
Наче гігантська стонога, натовп рушив до величезної зали. Колись із її стін звисали гобелени — пережиток часів, коли Долина Луари була місцем для королівського полювання. Однак тепер усе це зникло. Натомість скрізь була свастика та пропагандистські плакати із закликом: «Вірте в Рейх!» І, звісно ж, великий портрет Гітлера.
Під картиною стояв чоловік у чорному кітелі, прикрашеному медалями й залізними хрестами, штанях до колін та до блиску начищених черевиках. На правій руці в нього була червона пов'язка зі свастикою.
Коли зала заповнилася, солдати зі скрипом зачинили дубові двері. Офіцер став до них обличчям, скинув праву руку догори і сказав:
— Хайль Гітлер.
Натовп почав перешіптуватися. Що вони мали робити?
— Хайль Гітлер, — неохоче відповів дехто. У кімнаті відчувався запах поту, рідини для чищення шкіряних виробів та цигаркового диму.
— Я штурмбанфюрер гестапо Вельдт, — французькою із сильним акцентом сказав чоловік у чорній формі. — Я тут, аби стежити за дотриманням умов перемир’я від імені батьківщини та фюрера. Ті з вас, хто дотримуватиметься правил, не матиме особливих труднощів.
Він прокашлявся.
— Правила в нас такі: усі радіоприймачі, зброю та амуніцію потрібно негайно здати до мерії. Усі службові авто буде конфісковано. Усі вікна обладнають спеціальними завісами, якими потрібно користуватися. Комендантська година починається о дев’ятій вечора. Після заходу сонця заборонено вмикати світло. Ми контролюватимемо всі запаси їжі — вирощені чи завезені.