— Ти на когось чекаєш? — спитала Ізабель.
В’янн похитала головою.
— Може, не відчинятимемо? — запропонувала Ізабель. — Вдамо, ніби нас немає вдома.
— Це, мабуть, Рейчел.
У двері знову постукали.
Дверна ручка повільно повернулась, і двері відчинилися.
Звісно, це має бути Рейчел. Хто ж іще?
У будинок зайшов німецький солдат.
— О, перепрошую, — сказав він жахливою французькою. Чоловік зняв свій військовий кашкет, затис його під пахвою й усміхнувся. Він був привабливим — високим і широкоплечим, з тонкими губами, блідою шкірою та світло-сірими очима. В’янн припустила, що він був приблизно її віку. Його уніформа була ретельно відпрасована і здавалася зовсім новою. Піднятий комір прикрашав залізний хрест. З його шиї на ремінці звисав бінокль, а широкий шкіряний пасок підперізував його стан. Позаду нього, за гілками орхідей, вона побачила залишений на узбіччі мотоцикл, до якого була прилаштована коляска, де лежали кулемети.
— Мадемуазель, — звернувся він до В’янн, трохи нахиливши голову та стукнувши черевиками.
— Мадам, — виправила вона, намагаючись говорити зухвало, хоч навіть їй самій її голос здавався наляканим. — Мадам Моріак.
— Я капітан Вольфґанґ Бек, — він простягнув їй аркуш паперу і знову клацнув підборами. — Я не дуже добре говорю французькою. Пробачте за це, — коли він усміхнувся, на його щоках з’явилися глибокі ямки.
Вона взяла аркуш і насупилася:
— Я не знаю німецької.
— Чого вам треба? — вимогливо спитала Ізабель, підійшовши до В'янн.
— Ваш дім дуже гарний. До того ж він поряд з аеродромом. Я помітив це, коли приїхав. Скільки у вас спалень?
— А що? — сказала Ізабель тієї ж миті, коли В’янн відповіла: «Три».
— Я зупинюся тут, — сказав капітан своєю ламаною мовою.
— Зупинитеся? — сторопіла В’янн. — Тобто… залишитеся тут?
— Так, мадам.
— Залишитеся? Ви? Чоловік? Нацист? Ні, ні, — Ізабель захитала головою. — Ні.
Усмішка не зникла з обличчя капітана.
— Ви були в місті, — сказав він, дивлячись на Ізабель. — Я помітив вас, коли ми приїхали.
— Ви помітили мене?
Він усміхнувся:
— Думаю, кожен чоловік мого взводу з плоті та крові помітив вас.
— Цікаво, що ви заговорили про кров, — відповіла Ізабель.
В'янн штрикнула сестру ліктем.
— Вибачте, капітане. Моя молодша сестра буває дуже впертою. Однак я одружена, мій чоловік зараз на фронті, а я живу тут із сестрою і донькою, тож було б дуже недоречно, якби ви залишилися тут.
— Тобто ви радше залишите будинок мені. Мабуть, для вас це дуже важко.
— Залишимо? — не второпала В’янн.
— Гадаю, ти не зрозуміла капітана, — озвалась Ізабель, не зводячи пильного погляду з чоловіка. — Він заселяється у твій дім, а цей шматок паперу — наказ, відповідно до якого він може це зробити. І відповідно до умов перемир’я Петена, звісно ж. Ми або дамо йому кімнату, або маємо вимітатися з будинку, який належав нашій родині поколіннями.
Солдат знітився.
— Боюся, що наразі така ситуація. Багато інших селян зіткнулися з подібною дилемою.
— Якщо ми залишимо дім, то чи отримаємо його потім назад? — спитала Ізабель.
— Не думаю, мадам.
В’янн наважилася зробити крок йому назустріч. Може, їй вдасться з ним домовитись.
— Думаю, мій чоловік скоро повернеться додому. Може, ви почекаєте?
— На жаль, я не генерал. Я просто капітан Вермахту. Я виконую накази, мадам, а не віддаю їх. І мені наказано розташуватися тут. Однак, запевняю вас, я джентльмен.
— Ми йдемо, — сказала Ізабель.
— Ідемо? — В’янн не могла повірити, що сестра таке каже. — Це мій дім.
Повернувшись до капітана, вона мовила:
— Я можу сподіватися, що ви поводитиметесь як джентльмен?
— Звичайно.
В’янн поглянула на Ізабель, яка повільно хитала головою.
Жінка знала, що не має особливого вибору. Вона мусила дбати про Софі, доки Антуан не повернеться, а тоді він владнає всі ці негаразди. Звісно, він скоро повернеться, адже перемир’я вже підписане.
— Унизу є маленька спальня. Вам буде там зручно.
Капітан кивнув:
— Дякую, мадам. Я принесу свої речі.