Після смерті матері В’янн стала абсолютно безпорадною. Коли тато вислав дівчат до цього маленького містечка під холодний і суворий нагляд жінки, яка не любила їх, у серці В’янн… щось згасло.
В іншій ситуації вона, можливо, поділилася б з Ізабель тим, що в них було спільне: розповіла б, як її зламала смерть мами й те, що батько їх покинув. Як він поставився до неї, коли в шістнадцять років вона прийшла до нього вагітною й закоханою… Тоді він дав їй ляпаса і заявив, що вона його зганьбила. Як Антуан відштовхнув батька і сказав: «Я на ній одружуся».
А тато відповів: «Вона вся твоя. Можете забирати будинок. Але її вересклива сестра теж дістанеться вам».
В’янн заплющила очі. Роками вона намагалася не згадувати про це і майже все забула. Але як тепер вона могла відмахнутися від цих спогадів? Вона повелася з Ізабель точнісінько так, як із ними вчинив їхній батько. Про це В’янн шкодувала найбільше у своєму житті.
Однак тепер був неслушний час, щоб виправляти скоєне.
Зараз вона мусила робити все, щоб уберегти Софі, поки не повернеться Антуан. Ізабель просто доведеться це усвідомити.
Зітхнувши, жінка пішла вниз, щоб поглянути, як там вечеря.
Її картопляний суп кипів занадто сильно, тож вона зняла з каструлі кришку і зменшила вогонь.
— Мадам? Із вами все гаразд?
Вона здригнулася від його голосу. Коли він зайшов? Вона глибоко вдихнула й поправила волосся. Його англійська була жахлива.
— Так, дякую.
— Пахне смачно, — сказав він, стоячи позаду неї.
Вона поклала дерев’яну ложку біля плити.
— Можна глянути, що ви готуєте?
— Звісно, — відповіла вона. Вони обоє вдали, що її думка має значення. — Це просто картопляний суп.
— А моя дружина, на жаль, не дуже добре готує.
Він стояв поруч із нею, як це колись робив Антуан: голодний чоловік, який спостерігає за приготуванням вечері.
— То ви одружений, сказала вона. Чомусь його слова її заспокоїли.
— Скоро в нас ще й син народиться. Ми плануємо назвати його Вільгельмом. Хоч мене й не буде поруч, коли він народиться. Тож, звісно, це рішення мусить прийняти його матір.
Це була така… життєва історія. В’янн обережно поглянула на чоловіка. Він був майже однакового з нею зросту, і це її чомусь нервувало. Дивлячись просто йому в очі, вона почувалася вразливою.
— Дасть Бог, ми всі скоро будемо вдома, — сказав чоловік.
«Він теж хоче, щоб усе це скінчилося», подумала вона з полегшенням.
— Час вечеряти, капітане. Ви приєднаєтеся до нас?
— Я мав би це за честь, мадам. Хоч вам, мабуть, приємно буде дізнатися, що зазвичай я працюватиму допізна й вечерятиму в компанії офіцерів. Також я часто братиму участь у різних операціях. Тож інколи ви взагалі не помічатимете моєї присутності.
В’янн залишила його на кухні й понесла столове срібло в їдальню, де мало не наштовхнулася на Ізабель.
— Не треба тобі лишатися з ним наодинці, — прошипіла Ізабель.
Капітан зайшов у кімнату.
— Ви гадаєте, що я скористаюся вашою гостинністю, а тоді завдам вам шкоди? Подумайте про це. Я приніс вино. Мені подобається «Сансер».
— Ви принесли нам вино? — перепитала Ізабель.
— Як зробив би будь-який вдячний гість, — відповів він.
В’янн злякалася, але вона не могла змусити Ізабель замовкнути.
— Ви знаєте про Тур, капітане? — спитала Ізабель. — Як ваші літаки стріляли в невинних жінок та дітей і скидали на нас бомби?
— «На нас»? — перепитав він задумливо.
— Я була там. Про це свідчать сліди на моєму обличчі.
— Це, мабуть, було дуже неприємно.
Ізабель заклякла. Її зелені очі контрастували з червоними плямами й синцями на блідій шкірі:
— Неприємно.
— Подумай про Софі, — нагадала їй В’янн.
Зціпивши зуби, Ізабель спробувала зобразити на своєму обличчі фальшиву усмішку.
— Капітане Бек, я покажу вам ваше місце за обіднім столом.
В’янн уперше за останню годину видихнула з полегшенням, а тоді повільно пішла на кухню по вечерю.
В’янн мовчки накривала на стіл. Атмосфера за вечерею була неймовірно напружена, й усі сиділи, мов на голках. Від цього нерви у В’янн були на межі. Надворі сідало сонце, заливаючи вікна рожевим сяйвом.
— Не бажаєте вина, мадемуазель? — запропонував Бек Ізабель, наливаючи собі великий келих «Сансер», яке він приніс до вечері.
— Якщо звичайні французькі родини не можуть собі цього дозволити, то як же я ним насолоджуватимусь, капітане?