— Сарторіусе! — покликав. — Докторе Сарторіусе! Це я, Кельвін! Мені треба з вами поговорити, будь ласка, відчиніть!
Слабкий шурхіт, немовби хтось ступав по зіжмаканому папері, — й знову тиша.
— Це я, Кельвін! Адже ви чули про мене! Кілька годин тому я прилетів з «Прометея» — кричав у щілину між металевою лиштвою та дверима. — Докторе Сарторіусе! Тут нікого нема, я один! Відчиніть!
Мовчання. І знову ледь чутний шурхіт. Потім щось дзенькнуло, ще раз і ще, немовби хтось укладав металеві інструменти на металевий лоток. І раптом... я закам'янів. Залунали дрібненькі крочки, частий, квапливий тупіт маленьких ніжок, начебто за дверима підстрибом бігала дитина. А може... може, це хтось імітував її ходу, надзвичайно спритно барабанячи пальцями по якійсь порожній коробці, що добре резонувала?..
— Докторе Сарторіусе! — закричав я. — Ви відчините чи ні?!
Ніякісінької відповіді, тільки знову дитяче дріботіння й водночас кілька швидких, ледве чутних сягнистих кроків, немовби хтось навшпиньках ішов до дверей. Але якщо той «хтось» ішов, то як же він міг воднораз імітувати дитяче дріботіння? «Що мені, зрештою, до цього?!» — подумав я і, вже не стримуючи шаленої люті, загорлав:
— Докторе Сарторіусе?!! Я не для того летів сюди шістнадцять місяців, щоб подивитись, як ви розігруєте комедію!!! Рахую до десяти! Потім виважу двері!!!
Щоправда я дуже сумнівався, що мені це вдасться.
Реактивний струмінь газового пістолета не дуже сильний, але я був сповнений рішучості виконати свою погрозу, навіть якби мені довелося вирушити на пошуки вибухівки, якої напевне не бракувало на складі. Я поклав собі не поступатися, нізащо не грати цими крапленими божевільними картами, які вкладала мені до рук ситуація.
Почувся дивний звук, неначе за дверима хтось із кимось боровся або щось переставляв; штора на дверях відсунулася, може, на півметра, тонка тінь упала на матові, ніби вкриті інеєм двері, й хрипкуватий дискант проказав:
— Я відчиню, але ви мусите пообіцяти, що не зайдете досередини.
— То навіщо ви хочете відчинити? — гукнув я.
— Я вийду до вас.
— Гаразд. Обіцяю.
У замку тихо клацнув ключ, потім темний силует, який заслоняв половину дверей, старанно засмикнув штору: звідти й далі долинала якась шамотня — мені здалося, що я чую тріск, немовби там пересували дерев'яний столик, нарешті світла плита дверей ледь прочинилась, і в коридор крізь щілину протиснувся Сарторіус. Він стояв переді мною, заслоняючи собою двері, високий і такий худий, що здавалося, під кремовим трикотажним костюмом були тільки шкіра та кістки. Шию його обвивала чорна хустина, а через плече був перекинутий складений удвоє пропалений реактивами захисний лабораторний халат. Незвичайно вузьку голову він тримав трохи набік. Вигнуті темні окуляри затуляли майже половину обличчя, тож я не міг розгледіти його очей. Нижня щелепа виступала вперед, тонкі губи, як і величезні, ніби обморожені вуха були синюваті. Сарторіус був неголений. На зап'ястях на шнурах теліпались антирадіаційні рукавиці з червоної гуми. Ми стояли так якусь хвилину, дивлячись один на одного з неприхованою неприязню. Його волосся, таке рідке й нерівне, наче він сам постригся машинкою під їжачка, мало олов'яний відтінок, а щетина на щоках була зовсім сива. Чоло засмагло, як у Снаута, але тільки до половини, — мабуть, на сонці Сарторіус постійно носив якусь шапочку.
— Я вас слухаю, — озвався він нарешті.
Мені здалося, що він не стільки чекає, що я йому скажу, скільки, дедалі щільніше притискаючись спиною до скляної плити дверей, напружено прислухається до того, що діється в лабораторії. Я не знав, з чого почати, боявся бовкнути дурницю.
— Моє прізвище Кельвін... — мовив я. — Ви, мабуть, про мене чули. Я працюю, тобто... працював із Ґібаряном...
Худе Сарторіусове обличчя, все покарбоване вертикальними зморшками, — такий з вигляду, певне, був Дон Кіхот, — нічого не відбивало. Чорна вигнута пластина спрямованих на мене окулярів заважала мені говорити.
— Я довідався, що Ґібаряна... немає в живих, — мені перехопило віддих.
— Так. Що ви ще хочете мені сказати? — нетерпляче мовив Сарторіус.
— Це самогубство?.. Хто знайшов тіло — ви чи доктор Снаут?
— Чому ви звертаєтеся з цим запитанням до мене? Хіба доктор Снаут не розповів вам...
— Я хотів почути, що про це можете розповісти ви...
— Ви психолог, докторе Кельвіне?
— Так. А що?
— Учений?
— Ну, так. Тільки який стосунок це має...
— А я думав, що ви слідчий чи поліцейський. Зараз друга година сорок хвилин, а ви, замість того, щоб постаратись якнайшвидше долучитися до робіт на Станції, що було би принаймні зрозуміло, спершу нахабно вдираєтеся до моєї лабораторії, а тепер ще й допитуєте мене, ніби я щонайменше під підозрою!
Я стримався, але від цього зусилля у мене на чолі виступив піт.
— А ви й справді під підозрою, Сарторіусе! — сказав я здушеним голосом. Мені хотілося будь-що дошкулити йому, і я жорстоко додав: — І ви це чудово знаєте!
— Якщо ви, Кельвіне, не заберете свої слова назад і не попросите в мене пробачення, я поскаржуся на вас у черговій радіограмі.
— За що я повинен перед вами вибачатися? Замість того, щоби прийняти мене й чесно ознайомити з тим, що тут діється, ви замикаєтесь і забарикадовуєтесь у лабораторії! Що, вже зовсім з глузду з'їхали? Хто ви, власне, — вчений чи нікчемний боягуз?! Може, нарешті відповісте мені, а?!
Уже й не пам'ятаю, що я ще тоді кричав, але його обличчя залишилося незворушним. Тільки по блідій пористій шкірі котилися великі краплі поту. І раптом я зрозумів: він мене зовсім не слухає! Обома руками, схованими за спиною, Сарторіус щосили тримав двері, які ледь помітно здригалися, немовби хтось натискав на них із коридору.
— Ідіть геть... — раптом простогнав він дивним, пискливим голосом. — Ідіть... благаю вас! Ідіть! Ідіть униз; я прийду, прийду, я зроблю все, що ви хочете, тільки, заради Бога, ідіть!!!
У його голосі була така мука, що я, зовсім розгубившись, мимохіть підняв руку, щоб допомогти йому втримати двері, які, здавалося, от-от відчиняться. Але Сарторіус раптом нестямно залементував, неначебто я замахнувся на нього ножем. Я позадкував, а він усе кричав фальцетом: «Іди! Іди!» — а потім: «Зараз повернуся! Зараз повернуся! Зараз повернуся!!! Ні! Ні!!!»
Він прохилив двері й прослизнув усередину. Мені здалося, що на рівні його грудей майнуло щось золотисте, якийсь блискучий диск. За дверима тепер чулась якась шамотня, штора рвучко відслонилася, висока тінь мигнула по скляному екрані, штора знову зсунулась, і більше нічого не було видно. Що там коїлося? Почулися тупіт, шалена біганина, потім усе урвав пронизливий дзенькіт розбитого скла та пролунав дзвінкий дитячий сміх.
Ноги піді мною тремтіли, я розгублено озирався на всі боки. Запала тиша. Я сів на низьке пластикове підвіконня й просидів так, мабуть, хвилин п'ятнадцять. Не знаю, чи я чогось чекав, чи просто був такий виснажений, що мені навіть не хотілося вставати. Голова розколювалася від болю. Десь високо почувся протяжний скрип, і водночас довкола посвітлішало.
Мені було видно тільки частину коридору, який кільцем оперізував лабораторію. Вона містилася на найвищому ярусі Станції, просто під верхньою обшивкою, через те зовнішні стіни були увігнуті й похилі, ілюмінатори, розташовані через кожних кілька метрів, скидалися на бійниці. Зовнішні заслінки на них ураз поповзли вгору. Блакитний день закінчувався. Крізь товсте скло ринуло сліпуче сяйво. Кожна нікельована планка, кожна дверна ручка засяяла, мов маленьке сонце. Двері до лабораторії — ця величезна плита з неполірованого скла — запалали, наче жерло топки. Я дивився на свої посірілі в цьому примарному світлі, складені на колінах руки. У правій долоні стискав газовий пістолет — навіть не помітив, коли і як вихопив його з футляра. Я вклав його назад у футляр. Мені було вже зрозуміло, що тут не допоможе навіть атомний випромінювач. Та й що ним можна зробити? Розтрощити двері? Вдертися з його допомогою до лабораторії?