— Отже, це, мабуть, через хворобу.
Гері відразу ж повеселішала. Я не можу описати, що я тоді відчував. Коли вона мовчала, ходила, сиділа, усміхалася, враження, що я бачу перед собою Гері, було сильніше за гнітючу тривогу. Та були хвилини, коли мені здавалося, що це якась спрощена Гері, зведена до кількох характерних слів, жестів, рухів. Вона підійшла до мене майже впритул, уперлася стисненими кулаками в мої груди й запитала:
— Як у нас з тобою, Крісе? Добре чи погано?
— Краще й бути не може, — відповів я.
Вона ледь помітно всміхнулася.
— Якщо ти так кажеш, то радше погано.
— Ну що ти, Гері... Знаєш, люба... мені зараз треба на хвилинку вийти, — квапливо сказав я. — Зачекай на мене тут, гаразд? А може... ти голодна? — додав я, бо раптово відчув, що хочу їсти.
— Голодна? Ні, — вона труснула головою, й від цього руху волосся розсипалося по її плечах. — Мені зачекати на тебе тут? Ти надовго?
— На годинку... — почав я, але вона перебила мене:
— Я піду з тобою.
— Тобі не можна йти зі мною, бо мені треба Працювати.
— Я піду з тобою.
Це була вже явно інша Гері: та, колишня, ніколи не нав'язувалася. Ніколи.
— Це неможливо, маленька моя...
Вона глянула на мене знизу, потім несподівано взяла мою руку. Я провів долонею по її плечу; воно було пружне й тепле; зовсім не бажаючи того, я почав пестити Гері. Все моє єство жадало її, тяглося й поривалося до неї всупереч розуму, всупереч логіці й страху.
Намагаючись будь-що зберегти рівновагу, я повторив:
— Це неможливо, Гері. Ти мусиш залишитися тут.
— Ні.
Як це пролунало!
— Чому?
— Н... не знаю.
Вона озирнулася довкола й знову звела на мене очі.
— Я не можу... — майже пошепки вимовила.
— Але чому?!
— Не знаю. Не можу. Мені здається... Мені здається...
Гері вперто шукала в собі відповідь, а коли нарешті знайшла, вона прозвучала для неї самої як одкровення:
— Мені здається, що я повинна весь час бачити тебе.
Сказала це якось по-діловому, без найменшого натяку на почуття. За цим щось крилося. І хоча зовні ніщо не змінилося, — я все ще обіймав Гері, дивлячись їй у вічі, — проте непомітно почав заламувати її руки за спину. Цей рух, спершу не зовсім певний, ставав дедалі усвідомленішим — у мене з'явилася мета. Я вже шукав очима, чим можна було б зв'язати дівчину.
Лікті Гері, вивернуті назад, легенько вдарилися один об один і водночас напружилися з такою силою, яка звела нанівець мою спробу. Я боровся, може, секунду. Навіть атлет, перегнувшись назад, як Гері, ледве торкаючись ногами підлоги, не зміг би випручатися з моїх рук. А вона, з виразом усе тієї ж незворушності на обличчі та з ледь помітною невпевненою усмішкою на вустах розімкнула мої обійми, випросталась і опустила руки.
Її очі спостерігали за мною так само спокійно й зацікавлено, як на початку, коли я тільки-но прокинувся. Вона немовби й не помітила мого відчайдушного зусилля, викликаного нападом страху. Гері стояла непорушна, байдужа, зосереджена, трохи всім цим здивована й, здавалося, на щось чекала.
Руки мої опали самі собою. Я підійшов до полиці біля умивальника. Відчуваючи, що потрапив у жахливу пастку, шукав виходу, подумки перебираючи дедалі нещадніші способи боротьби. Якби мене цієї миті хтось запитав, що зі мною діється і що все це означає, я не міг би видушити з себе й слова, але мені вже було зрозуміло: те, що коїться на станції з усіма нами, становить одне ціле, таке ж страшне, як і незбагненне. Та мене цікавило зовсім інше — я силкувався знайти якийсь викрут, якусь лазівку для втечі. Я стояв до Гері спиною, але весь час відчував на собі її погляд. Над полицею в стіні була маленька аптечка. Нашвидку оглянувши її, я знайшов слоїчок зі снодійним і кинув у склянку чотири таблетки — максимальну дозу. Я навіть не дуже приховував свої маніпуляції від Гері. Важко сказати чому — тоді над цим не замислювався. Я налив у склянку гарячої води, зачекав, поки таблетки розчиняться, і підійшов до Гері, яка все ще непорушно стояла на місці.
— Ти сердишся? — тихо запитав я.
— Та ні.
— На, випий.
Не знаю чому, я був певен, що вона мене послухається. І справді, Гері мовчки взяла склянку з моїх рук і одним духом випила снодійне. Я поставив порожню склянку на столик і сів у кутку між шафою й книжковою полицею. Гері повільно підійшла до мене й умостилася на підлозі біля крісла, підібгавши під себе ноги, як це вона робила раніше, й не менш знайомим мені рухом відкинула волосся. Хоч я вже не вірив у те, що це Гері, кожного разу, коли я впізнавав її звички, мені перехоплювало подих. Це було незрозуміло й страшно, та найстрашніше було те, що я сам змушений був поводитися підступно, вдаючи, ніби вважаю її Гері; але ж вона й справді вважала себе Гері, отже, з цього погляду, в її поведінці не було ніякої підступності. Не знаю, як я дійшов такого висновку, але я був певен цього, якщо тут узагалі могло йтися про якусь певність!
Я сидів, а дівчина обіперлася плечем об мої коліна, її волосся лоскотало мені руки; ми обоє майже не ворушилися. Кілька разів я непомітно зиркнув на годинник. Минуло півгодини — снодійне мало б уже спрацювати. Гері щось тихенько пробурмотіла.
— Що ти сказала? — запитав я, але вона не відповіла.
І я подумав, що її таки почав змагати сон, хоча, відверто кажучи, в глибині душі сумнівався, що ліки подіють. Чому? На це запитання я не знаходив відповіді. Найімовірніше, тому, що моя хитрість була надто примітивною.
Поволі голова Гері схилилася на мої коліна, темне волосся впало їй на обличчя; вона дихала розмірено, як знеможена сном людина. Я вже хотів був перенести її на ліжко, та зненацька вона, не розплющуючи очей, легенько скубнула мене за чуба й зареготала.
Я заціпенів, а Гері аж заходилася сміхом. Примружившись, вона стежила за мною з наївним і лукавим виразом на личку. Я сидів, неприродно випростаний, ошелешений та безпорадний. А Гері, хихикнувши ще раз, притулилася щокою до моєї руки й замовкла.
— Чого ти смієшся? — запитав я глухим голосом.
На обличчі Гері знову проступив той самий вираз тривожної задуми. Я бачив, що вона хоче бути, зі мною щирою. Дівчина торкнула пальцем свого носика й, зітхнувши, нарешті сказала:
— Сама не знаю, — в її словах був непідробний подив. — Я поводжусь, як ідіотка, правда ж? Мені чомусь раптом... Та ти теж гарний: сидиш надутий, як... як Пелвіс.
— Як хто? — перепитав я, бо мені здалося, що я не дочув.
— Як Пелвіс, ти ж його знаєш, того товстуна...
Це вже взагалі було щось неймовірне: Гері, поза всяким сумнівом, не могла ні знати, ні навіть чути від мене про Пелвіса з тієї простої причини, що він повернувся зі своєї експедиції щонайменше через три роки після її смерті. Я теж не був з ним до того знайомий і не знав, що, головуючи на зборах Інституту, він мав неприємну звичку страшенно затягувати засідання. Власне кажучи, його звали Пелле Вілліс — звідси й скорочене прізвисько, яке до повернення Пелвіса теж нікому не було відоме.
Гері, опершись ліктями на мої коліна, втупилася мені у вічі. Я поклав руки їй на плечі й повільно провів долонями по них, так що мої пальці майже зімкнулися довкола її пульсуючої шиї. Зрештою, це можна було сприйняти як пестощі, й, судячи з її погляду, вона так до цього і поставилася. Насправді ж я просто хотів пересвідчитися, що в неї звичайне, тепле людське тіло і що під м'язами є кістки та суглоби. Дивлячись у її спокійні очі, я відчув нездоланне бажання щосили стиснути їй горло.
Мої пальці вже майже зімкнулися, коли раптом пригадалися закривавлені руки Снаута, і я відпустив Гері.
— Як дивно ти дивишся... — спокійно мовила вона.
Серце моє калатало так, що я не міг видобути зі себе й слова. Я на мить заплющив очі.
І раптом у мене виник чіткий план дій, від початку до кінця, з усіма подробицями. Не гаючи й секунди, я підвівся з крісла.
— Мені вже треба йти, Гері, — сказав я, — і якщо ти так дуже хочеш, то ходімо зі мною.
— Гаразд.
Вона рвучко підхопилася з підлоги.