— Чому ти боса? — запитав я, підходячи до шафи й вибираючи з-поміж різнобарвних комбінезонів два — для себе і для неї.
— Не знаю... мабуть, я кудись запроторила свої туфлі... — невпевнено відповіла вона.
Я пропустив це повз вуха.
— У сукенці ти не зможеш цього надягти, доведеться скинути.
— Комбінезон?.. А навіщо? — здивувалася вона й відразу ж почала стягувати із себе сукенку.
Та тут з'ясувалася дивна річ — сукенка не знімалося, бо, як виявилося, на ній не було жодної застібки, блискавки чи хоча б якогось гачка. Червоні ґудзики посередині правили за звичайнісіньку оздобу. Гері збентежено всміхнулась. Удаючи, що в цьому немає нічого особливого, я підняв з підлоги схожий на скальпель інструмент і розрізав сукенку на спині, там, де закінчувався виріз. Тепер вона могла стягти його через голову. Комбінезон був на неї трохи завеликий.
— Ми що, кудись полетимо?.. І ти теж? — допитувалася дівчина, коли ми, вже одягнені, опинилися в коридорі.
Я тільки мовчки кивнув. Я страшенно боявся, що ми зустрінемо Снаута, але коридор, який вів до злітного майданчика, був порожній, а двері радіостанції, мимо яких нам довелося пройти, — зачинені.
На станції, як і досі, панувала мертва тиша. Гері стежила за тим, як я на невеличкому електричному візку викочував із середнього боксу на вільну колію ракету. Я по черзі перевірив, чи справні мікрореактор, дистанційне керування рулів і сопел, а тоді разом зі стартовим візком перекотив ракету на круглу роликову площину стартового диска під центром лійкуватого склепіння, попередньо прибравши звідти порожню капсулу.
Це була невелика ракета для зв'язку між Станцією і Сателоїдом, яку використовували для перевезення вантажів; люди в ній літали тільки у виняткових випадках, бо вона не відчинялася зсередини. Саме це й влаштовувало мене. Я, звичайно, не збирався запускати ракету, але робив усе так, неначе готував її до справжнього старту. Гері, яка стільки разів супроводжувала мене в польотах, трохи розумілася на цьому. Я ще раз перевірив усередині стан кондиціонерів і кисневої апаратури, увімкнув їх, а коли після з'єднання головного ланцюга спалахнули контрольні лампочки, виліз із тісної кабіни й кивнув на неї Гері, яка стояла біля трапа:
— Залазь.
— А ти?
— Я за тобою. Мені треба опустити люк.
Я був певен, що вона не розгадає мої хитрощі.
Коли Гері піднялася трапом у кабіну, я зразу ж просунув голову в люк, запитав, чи зручно їй там, і, почувши глухе, здушене «так», відхилився назад, щосили хряснувши люком. Обома руками увігнав дві засувки до упору й заздалегідь приготовленим ключем почав затягувати п'ять гайок, що закріплювали в пазах обшивки кришку люка.
Загострена сигара ракети стояла вертикально, немовби й справді за мить мала злетіти в простір. Я знав, що тій, яку замкнув усередині, ніщо не загрожує — у ракеті було достатньо кисню й навіть трохи харчів; а втім, я зовсім не збирався тримати її там хтозна й доки.
Я прагнув будь-що здобути для себе бодай кілька годин свободи, щоби скласти план на майбутнє й налагодити контакт зі Снаутом — тепер уже на рівних правах.
Затягуючи передостанню гайку, відчув, що металеві підпори, на яких трималася ракета, підвішена тільки за три невеличких виступи, легенько тремтять, але подумав, що це я сам, щосили орудуючи великим ключем, мимохіть розгойдав сталеву брилу.
Та, відійшовши на кілька кроків, я побачив таке, чого не хотів би вгледіти більше ніколи в житті.
Уся ракета ходила ходором від ударів — та ще й яких! — зсередини. Якби там замість чорноволосої стрункої дівчини опинився сталевий робот, то, мабуть, навіть він не зміг би так стрясати цю восьмитонну масу. На полірованій поверхні ракети переливалися і танцювали відблиски вогнів ракетодрому. Щоправда, ніяких звуків ударів я не чув — усередині ракети панувала цілковита тиша, тільки широко розставлені опори конструкції, в якій вона висіла, втратили чіткість обрисів, вібруючи, наче струни. Частота коливань була така велика, що я злякався, чи витримає обшивка. Тремтячими руками я затягнув останню гайку, кинув ключ та зіскочив із трапа. Повільно задкуючи, я бачив, як амортизатори, розраховані тільки на постійний тиск, підстрибують у гніздах. Мені здалося, що броньована оболонка змінює свій монолітний блиск. Мов навіжений, я підскочив до пульта дистанційного керування, обома руками штовхнув угору важелі запуску реактора й зв'язку; і тоді з репродуктора, вмонтованого у кабіні ракети, пролунав пронизливий чи то вереск, чи то свист, зовсім не схожий на людський голос; та все ж таки я розібрав у ньому безугавне скигління: «Крісе! Крісе! Крісе!!!»
Не можу стверджувати, що чув те цілком виразно. Кров лилася з моїх обдертих до кісточок пальців — з такою шаленою похапливістю я намагався запустити ракету. Голубуватий відблиск упав на стіни, зі стартового майданчика під соплами завихорилися клуби пилюки, потім спалахнув сніп сліпучих іскор, і всі звуки перекрив високий, протяжний гул. Ракета піднялася на трьох язиках полум'я, що відразу ж злилися в один вогненний стовп і, залишаючи за собою тремтливе марево, вилетіла крізь стартову шахту. Заслінки миттю засунулись, автоматично ввімкнені компресори почали подавати до зали, в якій клубочився ядучий дим, свіже повітря. Та я всього цього не помічав. Спершись руками на пульт, ще відчуваючи на обличчі подих вогню, з присмаленим від гарячого випромінювання волоссям, я судомно хапав ротом просякнуте гаром і характерним озоновим запахом повітря.
Хоч у момент старту ракети я мимоволі заплющив очі, реактивне полум'я все ж таки осліпило мене. Кілька хвилин перед очима пливли чорні, червоні й золоті кола. Та поступово вони розтанули. Дим, пилюка й туман зникали — їх зі протяжним стогоном утягували вентиляційні труби. Перше, що я побачив, був зелений екран радара. Я почав шукати ракету, водячи радіолокатором. А коли нарешті піймав її, вона була вже за межами атмосфери. Ще ніколи в житті мені не доводилося запускати ракету так похапливо, наосліп, не маючи найменшого уявлення, ні якого їй надати прискорення, ні взагалі куди спрямовувати. Я подумав, що найпростіше буде вивести ракету на орбіту довкола Соляріс, на висоту приблизно тисячі кілометрів; тоді я зможу вимкнути двигуни: вони працювали надто довго, тож я не мав певності, що не станеться катастрофа, наслідки якої важко навіть уявити. Тисячокілометрова орбіта, як я пересвідчився, перевіривши за таблицею, була стаціонарна. Щиро кажучи, вона теж нічого не гарантувала; але іншого виходу в цій ситуації я не бачив.
У мене не вистачало відваги увімкнути репродуктор, який я вимкнув одразу ж після старту. Я зробив би все, що завгодно, аби тільки не чути більше цього жахливого голосу, в якому вже не лишилося нічого людського. Всі маски, — це я міг сказати собі тепер напевно, — було зірвано, і крізь личину Гері почало прозирати інше, істинне обличчя, перед яким альтернатива божевілля справді видавалася порятунком.
Була перша година, коли я покинув ракетодром.
«Малий апокриф»
Обличчя й руки в мене були обпечені. Я пригадав, що, шукаючи снодійне для Гері (якби я тільки міг, то посміявся б тепер із власної наївності), помітив в аптечці слоїчок мазі від опіків, і пішов до себе. Відчинивши двері, я побачив при червоному світлі заходу, що в кріслі, перед яким недавно стояла навколішки Гері, хтось сидить. Я відсахнувся, ладен кинутися навтьоки, і заціпенів од жаху; це тривало лише мить. Той, хто сидів, підвів голову, і я впізнав Снаута. Заклавши ногу на ногу й повернувшись до мене спиною (на ньому були ті самі полотняні штани, пропалені реактивами), він гортав якісь папери — купа їх лежала поруч на столику. Помітивши мою присутність, Снаут відклав папери і хвильку похмуро розглядав мене понад опущеними на кінчик носа окулярами.
Я мовчки підійшов до умивальника, вийняв з аптечки напіврідку мазь і заходився змащувати нею найбільш попечені місця на лобі й щоках. На щастя, обличчя моє не дуже запухло, а очі не зачепило зовсім — я встиг міцно їх заплющити. Кілька великих пухирів на скроні й щоці я проколов стерильною голкою для ін'єкцій і видавив з них сукровицю. Потім наліпив на обличчя два просочені маззю шматки марлі. Снаут увесь час пильно за мною стежив. Та я не звертав на нього ніякісінької уваги. А коли нарешті закінчив цю процедуру, — обличчя моє пекло вогнем і чимдалі дужче, — то сів у інше крісло, прибравши з нього сукню Гері. Звичайнісіньку сукню, тільки без застібки.