Снаут похитав головою.
— Нормальна людина... — провадив він далі. — Що означає — нормальна людина? Та, яка ніколи не вчинила ніякої підлоти? Згоден, але чи й справді вона ніколи про це навіть не помишляла? А що, коли вона сама не помишляла, але в підсвідомості в неї щось таки промайнуло десять чи навіть тридцять років тому? Можливо, вона захистилася від цього й забула, і не боялася, бо добре знала, що ніколи нічого поганого не вчинить. Ну, а тепер уяви, що раптом, серед білого дня, в колі інших людей ти зустрічаєш це, втілене в плоть та кров, прикуте до тебе, незнищенне. Що тоді? Що буде далі?
Я мовчав.
— Станція, — сказав він тихо. — Станція Соляріс.
— Але... що це, зрештою, таке? — нерішуче запитав я. — Адже ні ти, ні Сарторіус не вбивці...
— Ти ж психолог, Кельвіне! — нетерпляче урвав він мене. — Кому хоч раз у житті не снився такий сон? Не верзлося щось подібне? Візьмімо для прикладу... фетишиста, який обожнює, ну, скажімо, клапоть брудної жіночої білизни; ризикуючи життям, він погрозами й благаннями добуває цей найдорожчий для нього, бридкий клапоть... Смішно, еге ж? Він водночас і гидує тим, чого так жадає, і мало не божеволіє, щоб заволодіти ним, ладен заради нього віддати життя, піднявшись, може, до кохання Ромео та Джульєтти... Таке трапляється. Але ти, мабуть, розумієш, що бувають і такі обставини... такі ситуації... які ніхто не відважиться реалізувати поза своєю уявою... в якусь мить запаморочення, знесилення, безумства — називай це як хочеш. І тоді слово стає ділом. От і все.
— От і... все, — повторив я безглуздо дерев'яним голосом. У голові мені шуміло. — Але... але ж Станція... До чого тут вона... До чого тут Станція?
— Ти що, прикидаєшся? — буркнув Снаут, пильно дивлячись на мене. — Я ж весь час товчу про Соляріс, тільки про Соляріс і ні про що інше. Я не винен, якщо це так разюче відрізняється від того, що ти сподівався почути. А втім, ти пережив уже достатньо, щоби принаймні вислухати мене до кінця. Ми вирушаємо в космос, готові до всього, тобто до самотності, до боротьби, до страждань та смерті. Зі скромності не кажемо про це вголос, але іноді думаємо самі собі, що ми незвичайні. А тим часом... тим часом це не все, і наша готовність — тільки поза. Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж. Одні планети мають бути пустельні, як Сахара, інші — вкриті кригою, як полюс, ще інші — задушні, як бразильські джунглі. Ми гуманні, благородні й не збираємося підкорювати інші раси, хочемо тільки передати їм наші цінності, а натомість перейняти їхні. Ми вважаємо себе лицарями святого Контакту. Це друга облуда. Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного — ми ситі ним по саму зав'язку. Хочемо знайти свій власний, ідеалізований образ; це мають бути планети з цивілізаціями, досконалішими, ніж наша; в інших ми сподіваємося знайти модель нашого примітивного минулого. А тим часом по той бік є щось таке, чого ми не приймаємо, від чого захищаємося. Але ж ми принесли із Землі не тільки дистилят чеснот, не тільки ідеал героїчної Людини! Ми прилетіли сюди такими, якими є насправді, а коли друга сторона показує нам нашу реальну суть — тобто те, що ми замовчуємо, — ми не можемо з цим змиритися!
— Що ж це врешті таке? — запитав я, терпляче вислухавши його.
— Те, чого ми хотіли: контакт з іншою цивілізацією. Ось він, цей контакт! Збільшені, ніби під мікроскопом, наша власна страхітлива потворність, наше блазенство і ганьба!!!
Голос Снаута тремтів від люті.
— Отже, ти вважаєш, що це... Океан? Що то він? Але навіщо? Механізм його дії для мене зараз неважливий, але, заради Бога, навіщо? Ти справді думаєш, що він хоче посміятися з нас? Або покарати нас? Але ж це всього-на-всього примітивна демонологія! Планету захопив якийсь велетенський диявол, який задля своєї сатанинської забави підсовує членам наукової експедиції коханок! Ти, мабуть, і сам не віриш у цей цілковитий ідіотизм?!
— Цей диявол не такий уже й дурний, — буркнув Снаут крізь зуби.
Я вражено глянув на нього. Мені спало на думку, що, зрештою, його нерви теж могли не витримати, навіть якщо все, що коїлося на Станції, не можна пояснити божевіллям. «Реактивний психоз?..» — майнуло мені в голові, коли він почав майже беззвучно реготати.
— Ти ставиш мені діагноз? Не квапся. Ти зіткнувся з цим у такій легкій формі, що й досі ще нічого не розумієш!
— Ага. Диявол змилостивився наді мною, — кинув я.
Ця розмова почала вже дратувати мене.
— Чого ти, власне, хочеш? Щоб я розповів тобі, що задумують проти нас ікс більйонів частин метаморфічної плазми? Можливо, нічогісінько.
— Тобто як? — запитав я, вражений.
Снаут знову посміхнувся.
— Ти мусиш знати, що науку цікавить тільки те, як щось відбувається, а не те, чому воно відбувається. Отже, як? Ну, все це почалося через вісім чи дев'ять днів після того експерименту з рентгеном. Може, Океан відповів на наше опромінення якимсь іншим, власним опроміненням, може, прозондував своїми променями наші мізки й видобув звідти інкапсульовані певні психічні процеси.
— Інкапсульовані?
Це мене зацікавило.
— Атож, процеси, відірвані від усіх інших, замкнені в собі, пригнічені, відокремлені, якісь запалені осередки пам'яті. Він сприйняв їх як рецепт, як проект якоїсь конструкції... Ти ж бо знаєш, які схожі між собою асиметричні кристали хромосом і тих нуклеїнових сполук цереброцидів, що становлять основу процесів запам'ятовування... Адже спадкова плазма — це плазма, яка «запам'ятовує». Виходить, Океан видобув усе це з нас, зафіксував, а потім... ти сам знаєш, що було потім. Тільки навіщо він це зробив? Ха! У всякому разі, не для того, щоб нас знищити. Це він міг би зробити значно простіше. Взагалі за таких технологічних можливостей йому під силу, власне, все. Наприклад, заслати до нас двійників.
— Ага! — вигукнув я. — Ось чому ти так злякався мене того першого вечора, коли я прийшов до тебе!
— Так. А втім, — додав Снаут, — може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому...
Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.
— Ні, ні, — промимрив він, — і так усього аж занадто... Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.
— А їх ні?
— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище!
— Нічим?
— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні мотузкою...
— А якщо атомним випромінювачем?..
— Ти би спробував?
— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди...
— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб'єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого... походження. Ти це, мабуть, помітив?
— Звісно. І все-таки... Як це відбувається?
— Вони регенерують у неймовірному темпі. У неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як... як...
— Як що?
— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам'яті, на підставі яких...
— Так. Це правда, — підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і скрапує мені на руки. — А Ґібарян це знав?.. — запитав я несподівано.
Снаут пильно глянув на мене:
— Чи знав він те саме, що й ми?
— Так.
— Я в цьому майже певен...
— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?
— Ні. Але я знайшов у нього книжку...
— «Малий Апокриф»?! — вигукнув я і підхопився з місця.
— Так. А ти звідки про це знаєш? — запитав Снаут і занепокоєним поглядом уп'явся в моє обличчя.
Я заперечно похитав головою.
— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.
— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?
— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до «Соляристичного додатка» і до цього «Апокрифа». Що це таке?
— Давня історія. Може, вона й справді якось стосується всього цього. Тримай.