Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на кутиках тоненький томик і подав мені.
— А Сарторіус?.. — запитав я, ховаючи книжку.
— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться як... може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.
— Ну, знаєш!
— І все ж таки це правда. Якось я ускочив з ним в одну халепу... Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п'ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він голився, чистив черевики — така вже у нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.
— Злочином?
— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, «реактивне розлучення». Краще звучить?
— Ти дуже дотепний.
— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.
— Ет, дай мені спокій.
— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки і я. У тебе є якийсь план?
— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли... вона з'явиться знову... Вона неодмінно повинна з'явитися?
— Найімовірніше, що так.
— Як же вони потрапляють на Станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..
Снаут похитав головою:
— З обшивкою все гаразд. Навіть не здогадуюсь як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.
— А якщо замкнутися?
— Допомагає ненадовго. Є інші способи... ну, та ти сам знаєш, які.
Снаут підвівся, а за ним і я.
— Послухай, Снауте... Ти хочеш ліквідувати Станцію, але волів би, щоб ініціативу проявив я?
Він похитав головою.
— Усе це не так просто. Звичайно, ми будь-якої миті можемо втекти, ну хоча б на Сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися, — якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимося від своїх слів, — трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах... Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки із санітарками...
Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені та втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.
— Отже, ти хочеш утікати? Чи ні? Поки що ні?
Снаут усміхнувся.
— Непохитний завойовнику... ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливе.
— Ну і що ж можливе?
— От саме цього я й не знаю.
— Виходить, залишаємося тут? Думаєш, знайдеться спосіб...
Снаут глянув на мене, — обличчя в нього було облуплене, виснажене й пооране зморшками.
— Хтозна. Може, все це окупиться, — мовив він нарешті. — Про нього ми, мабуть, не довідаємося нічого, а от про себе...
Снаут відвернувся, взяв свої папери та вийшов. Я хотів його спинити, вже навіть розтулив рота, однак не вимовив ні слова. Що було діяти — я міг тільки чекати. Я підійшов до ілюмінатора і втупився в криваво-чорний Океан, майже не бачачи його. Мені спало на думку, що я міг би замкнутися в якійсь ракеті на ракетодромі, однак це було б несерйозно, більше того, безглуздо, раніше чи пізніше мені довелося б вийти. Я сів біля ілюмінатора і вийняв книжку, яку дав Снаут. Було ще досить видно, вся кабіна палала багрянцем, і сторінки теж порожевіли. Це були статті й праці, відверто кажучи, сумнівної вартості, що їх уклав якийсь Оттон Равінцер, магістр філософії. Всяку науку завжди супроводить псевдонаука, її химерне викривлення в умах певного типу; астрономія карикатурно відбивається в астрології, як хімія колись відбивалася в алхімії; певна річ, що народження соляристики супроводжувалося вибухом думок-монстрів. Книжка Равінцера містила саме таку духовну поживу; втім, задля справедливості варто зазначити, що укладач у передмові відмежувався від цього паноптикуму. Просто він уважав, і не без підстави, що такий збірник може бути цінним документом епохи як для істориків, так і для психологів науки.
Рапорт Бертона займав у книжці почесне місце. Він складався з кількох частин. Першу частину становила, власне, копія його бортового журналу, досить лаконічного.
Від чотирнадцятої до шістнадцятої години сорока хвилин за умовним часом експедиції записи були короткі й одноманітні.
«Висота 1000 — або 1200 — або 800 метрів — нічого не помічено — Океан порожній». Цей запис повторювався кілька разів.
О 16.40: «Підіймається червоний туман. Видимість 700 метрів. Океан порожній».
О 17.00: «Туман густішає, штиль, видимість 400 метрів, є просвіти. Знижуюся до 200».
О 17.20: «Я в тумані. Висота 200. Видимість 20 — 40 метрів. Штиль. Підіймаюсь до 400».
О 17.45: «Висота 500. Суцільний туман аж до обрію. В тумані — лійкуваті отвори, крізь які прозирає поверхня Океану. В них щось відбувається. Намагаюсь увійти в одну з цих лійок».
О 17.52: «Бачу щось схоже на вир — викидає жовту піну. Навколо стіна туману. Висота 100. Знижуюсь до 20».
На цьому записи в бортовому журналі Бертона закінчувалися. Далі в так званому рапорті виписка з його історії хвороби, а точніше, текст свідчень, що продиктував Бертон, і запитань, якими його раз у раз переривали члени комісії.
«Бертон. Коли я знизився до тридцяти метрів, стало важко утримувати висоту, бо в цьому круглому, вільному від туману просторі дув поривчастий вітер. Усю свою увагу я змушений був зосередити на керуванні й через те якийсь час, хвилин десять-п'ятнадцять, не виглядав із гондоли. Отже, мимохіть попав у туман, куди мене відніс дужий порив вітру. Це був не звичайний туман, а щось схоже на колоїдну завись, яка затягла все скло. Очистити його було дуже важко, бо завись виявилася страшенно липкою. Тим часом через опір, який туман чинив гвинту, оберти останнього впали відсотків на тридцять, і я почав утрачати висоту. Я опустився так низько, що боявся скапотувати на хвилі, й дав повний газ. Машина тримала висоту, але не підіймалася. У мене лишилося ще чотири патрони ракетних прискорювачів. Я не скористався ними, боячись, що ситуація може погіршитись і тоді вони мені знадобляться. Зненацька почалася дуже сильна вібрація, хоча гвинт працював на повних обертах. Я здогадався, що ця химерна завись обліпила і його; однак стрілки висотоміра, як і досі, стояли на нулі, а я нічого не міг удіяти. Сонця не бачив з тієї хвилини, як увійшов у туман, але в тому напрямку, де воно мало бути, туман світився червінню. Я все ще кружляв, сподіваючись, що, зрештою, натраплю на вільний від туману просвіт, і справді, через півгодини мені це вдалось. Я вилетів на чистий простір, який мав форму майже правильного кола діаметром кількасот метрів. Його межі окреслював туман, що бурхливо клубочився, немовби його підіймали могутні конвекційні потоки. Через те я намагався триматися по змозі в центрі „дірки“ — там було найспокійніше. І тоді я помітив, що поверхня Океану змінилася. Хвилі майже зникли, а поверхневий шар цієї рідини — того, з чого складається Океан, — став напівпрозорим, з димчастими плямами, що поступово теж зникали. Через якийсь час верхній шар цілком очистився, і я зміг крізь його товщу, котра сягала, мабуть, кількох метрів, зазирнути углиб. Там громадилося щось схоже на жовтий намул, який здіймався тонкими, вертикальними смугами і, спливаючи на поверхню, виблискував, наче скло, починав вирувати й пінитись, а потім застигав, нагадуючи густий, пригорілий цукровий сироп. Цей намул чи слиз збивався у великі грудки, зводився над поверхнею, утворював стовщення, подібні до цвітної капусти, й поступово набував найрізноманітніших форм. Мене почало зносити до стіни туману, і я кілька хвилин змушений був за допомогою гвинта й керма боротися з цим рухом, а коли трохи перегодя знову міг глянути вниз, то побачив під собою щось схоже на сад. Я розрізняв карликові дерева, і живопліт, і доріжки — не справжні, а з тієї самої субстанції, яка вже зовсім затужавіла, наче жовтявий гіпс. Принаймні все це мало саме такий вигляд. Поверхня Океану сліпуче сяяла. Я знизивсь як тільки можна було, щоб усе ретельно роздивитися.