— Ну й сонько ти! — сказала вона, знову накладаючи мені на обличчя марлю. — Болить?
— Ні.
Я наморщив лоба. Справді, опіки вже не відчувалися. Гері сиділа на краю ліжка, загорнувшись у чоловічий купальний халат, білий, з оранжевими смугами; чорне волосся розсипалося по коміру. Рукави вона підкотила аж до ліктів, щоб не заважали. Мені страшенно хотілося їсти, — минуло вже годин двадцять, як не мав і ріски в роті. Коли Гері зняла з мого обличчя компрес, я встав. Погляд мій раптом упав на дві однаковісінькі білі сукні з червоними ґудзиками: вони лежали поруч — одна, яку я допоміг їй зняти, розрізавши на спині, та друга, в якій вона прийшла вчора. Цього разу дівчина сама розпорола шов ножицями. Сказала, що, мабуть, заїло замок.
Ці дві однакові сукенки були найстрашнішими з усього, що я досі пережив. Гері вовтузилася біля шафки з ліками, наводячи там лад. Я крадькома відвернувся й до крові вкусив собі кулак. Не спускаючи очей з цих двох суконь, точніше, з однієї й тієї ж самої, повтореної двічі, я позадкував до дверей. Вода все ще зі шумом лилася з крана. Я відчинив двері, тихенько вислизнув у коридор і обережно зачинив їх за собою. До мене долинав приглушений плюскіт води та дзенькіт скла. Зненацька всі ці звуки урвалися. Коридор освітлювали довгі лампи під стелею, розпливчаста пляма відбитого світла лежала на дверях. Я зціпив зуби й чекав, схопившись за ручку, хоча й не сподівався, що зможу її втримати. Різкий ривок — і я мало не випустив її з рук, але двері не відчинилися, а тільки затремтіли й почали жахливо тріщати. Приголомшений, я відпустив ручку та відступив — з дверима діялося щось неймовірне: гладенький пластик вигнувся, немов його вдавлювали з мого боку всередину, до кімнати. Емаль відскакувала дрібненькими шматочками, оголюючи сталь одвірка, який дедалі більше напружувався. Раптом я зрозумів: Гері замість натискати на двері, бо вони відчинялися в коридор, щосили тягла їх до себе. Відблиск світла переломився на поверхні дверей, наче у ввігнутому дзеркалі, пролунав оглушливий хрускіт, і монолітна, гранично вигнута плита тріснула; водночас ручка, вирвана з гнізда, впала у кімнату. В проломі відразу ж показалися скривавлені руки й, залишаючи на лакованій поверхні дверей червоні сліди, усе ще тягли двері до себе. Раптом вони переламалися навпіл, косо повисли на завісах, і оранжево-біле створіння з посинілим, мертвим обличчям кинулося мені на груди, заходячись від ридань.
Якби це видовище не паралізувало мене, я, певно, пустився б навтіки. Гері конвульсивно хапала ротом повітря і билася головою об моє плече, волосся її розкуйовдилося. Я обняв Гері й відчув, як тіло її обм'якло в моїх руках. Протиснувшись у розколоту половинку дверей, я заніс Гері до кімнати і поклав на ліжко. Нігті в неї були поламані та скривавлені. Коли вона повернула руку, я побачив, що долоня в неї здерта до живого. Я зазирнув Гері в обличчя — розплющені очі байдуже дивилися крізь мене кудись удалину.
— Гері!
Вона щось невиразно пробелькотіла.
Я підніс палець до її ока. Повіка опустилась. Я підійшов до шафки з ліками. Ліжко скрипнуло. Я обернувся. Гері сиділа випроставшись і зі страхом дивилася на свої скривавлені руки.
— Крісе, — простогнала вона, — я... я... що зі мною сталося?
— Ти поранилася, висаджуючи двері, — сухо відповів я.
Щось сталося з моїми губами, а надто з нижньою — по ній немовби бігали мурахи. Я прикусив її.
Гері якусь хвилину дивилася на зазублені шматки пластику, що звисали з одвірка, потім перевела погляд на мене. Підборіддя в неї затремтіло, я бачив, з яким зусиллям вона намагається перебороти страх.
Я розрізав на шматочки марлю, вийняв із шафки присипку на рани й повернувся до ліжка. Та все зненацька випало з моїх ослаблених рук, скляний слоїчок з колодієм розлетівся на друзки, але я навіть не нахилився. Ліки були вже не потрібні.
Я взяв руку Гері. Кров тоненькою облямівкою запеклася навколо нігтів, однак усі рани зникли, а долоню затягувала молода, рожева шкіра. Шрами блідішали просто перед очима.
Я сів, погладив обличчя Гері й спробував усміхнутися до неї. Не можу сказати, що це мені вдалося.
— Навіщо ти так зробила, Гері?
— Що? Це... я?
Вона показала очима на двері.
— Так. Ти хіба не пам'ятаєш?
— Ні. Я побачила, що тебе нема, страшенно перелякалась і...
— І що?
— Почала тебе скрізь шукати, подумала, що ти, може, в душовій...
Тільки тепер я помітив, що шафа відсунена вбік і до душової зяє вхід.
— А потім?
— Я кинулася до дверей.
— І що?
— Не пам'ятаю. Мабуть, щось сталося.
— Що?
— Не знаю.
— А що ти пам'ятаєш? Що було потім?
— Я сиділа тут, на ліжку.
— А того, як я приніс тебе сюди, не пам'ятаєш? Дівчина завагалася. Кутики її губ опустились, усе обличчя напружилося.
— Здається... Можливо... Не знаю.
Вона звісила ноги на підлогу і встала. Відтак підійшла до розтрощених дверей.
— Крісе!
Я обняв її ззаду за плечі. Вона вся тремтіла. І раптом, обернувшись, зазирнула мені в очі.
— Крісе! — прошепотіла вона. — Крісе!
— Заспокойся.
— Крісе, а що як... Крісе, може, в мене епілепсія?
Епілепсія, о Боже! Я мало не зареготав.
— Ну що ти, люба. Просто двері, розумієш, тут такі, ну, такі двері...
Ми вийшли з кімнати, коли зовнішні заслінки на ілюмінаторах піднялися з протяжним скреготом і показався сонячний диск, що занурювався в Океан.
Я повів Гері до кухоньки в протилежному кінці коридору. Ми заходилися там разом господарювати, обнишпорюючи всі шафки й холодильники. Незабаром я виявив, що Гері не дуже вправна куховарка, — вона могла тільки відкривати консерви; це вмів і я. Я з'їв дві консерви і випив неймовірно багато кави. Гері їла, але так, як інколи їдять діти, коли не хочуть завдавати прикрощів дорослим, — без примусу, проте машинально й байдуже.
Потім ми подалися до маленької операційної поруч з радіостанцією. У мене визрів певний план. Я сказав Гері, що хочу її про всяк випадок оглянути, всівся у розкладному кріслі й вийняв зі стерилізатора шприц та голки. Знав, де що лежить, майже напам'ять — так нас вимуштрували на тренажері на Землі. Взявши краплину крові з пальця Гері, я зробив мазок, висушив його в ексикаторі й обробив іонами срібла у високому вакуумі.
Реальність цієї роботи діяла на мене заспокійливо. Гері, відпочиваючи на подушках розкладеного крісла, оглядала операційну, заставлену різними апаратами.
Тишу порушив уривчастий зумер внутрішнього телефону. Я взяв слухавку.
— Кельвін, — сказав я, не спускаючи очей з Гері. Вона впала в апатію, немовби її виснажило все те, що довелося пережити протягом останніх годин.
— Ти в операційній? Нарешті! — почув я щось схоже на зітхання з полегкістю.
Говорив Снаут. Я чекав, притиснувши трубку до вуха.
— У тебе «гість», еге ж?
— Так.
— І ти зайнятий?
— Так.
— Невеличке дослідження, еге ж?
— А що? Маєш бажання зіграти партію в шахи?
— Не дурій, Кельвіне. Сарторіус хоче з тобою зустрітися. Точніше — з нами.
— Оце так новина! — здивовано вигукнув я. — А що з... — Я затнувся, а потім додав: — Він сам?
— Ні. Я висловився неточно. Він хоче поговорити з нами. З'єднаємося втрьох відеотелефоном, тільки треба заслонити екран.
— Ах, он як? Чому ж він не зателефонував мені? Соромиться?
— Та, мабуть, — непевно буркнув Снаут. — Ну то як?
— Ти хочеш, щоб ми негайно домовилися? Тоді, скажімо, за годину. Гаразд?
— Гаразд.
Я бачив на екрані тільки його обличчя — не більше за долоню. Якусь мить Снаут пильно дивився на мене. В слухавці легенько потріскували заряди. Нарешті, трохи повагавшись, він запитав:
— Ну, як ти там?
— Більш-менш. А ти як?
— Гадаю, що трохи гірше, ніж ти. Чи можна...
— Хочеш до мене прийти? — здогадався я й глянув через плече на Гері. Вона звісила голову з подушки й лежала, заклеївши ногу на ногу, з нудьги підкидаючи сріблясту кульку, якою закінчувався ланцюжок біля бильця крісла.