— Облиш це, чуєш? Облиш, ти! — долинув до мене гучний голос Снаута.
Я побачив на екрані його профіль. Більше я нічого не почув, — він затулив рукою мікрофон, — але мені було видно на екрані, як ворушаться його губи.
— Ні, я не можу прийти. Може, трохи згодом. За годину, — швидко сказав він, і екран погас.
Я поклав слухавку.
— Хто це був? — байдуже запитала Гері.
— Та є тут один такий: Снаут. Кібернетик. Ти його не знаєш.
— Іще довго?
— А тобі що, нудно? — кинув я.
Я вклав перший із серії препаратів у касету нейтронного мікроскопа й по черзі натиснув кольорові кнопки вимикачів. Глухо загули силові поля.
— Розваг тут не густо, і якщо мого скромного товариства тобі замало, то справи наші кепські, — говорив я неуважно, роблячи між словами довгі паузи, одночасно опускаючи обома руками велику чорну головку, в якій світився окуляр мікроскопа, й прикладаючи очі до м'якої гумової мушлі.
Гері щось сказала, але я не розібрав. Бачив наче з великої висоти безмежну пустелю, залиту сріблястим блиском. На ній лежали повиті легким серпанком, ніби потріскані й звітрілі пласкі кругляки. Це були червоні кров'яні тільця. Я збільшив різкість і, не відриваючи очей від окулярів, немовби дедалі глибше занурювався у палюче сріблясте поле. Одночасно лівою рукою я крутив ручку регулятора столика, і коли червоне тільце, схоже на самотній валун, опинилося на перехресті чорних щіток, посилив збільшення. Об'єктив ніби наїжджав на деформований, запалий посередині еритроцит, який скидався вже на скелястий кратер з чорними різкими тінями в заглибленнях кільцевої облямівки. Тепер ця облямівка, що наїжачилася кристалічним нальотом іонів срібла, не вміщалася у полі мікроскопа. Проступили каламутні контури напіврозплавлених, погнутих ланцюжків білка, наче я дивився на них крізь воду, що мінилася всіма барвами веселки. Впіймавши у чорне перехрестя одне з ущільнень білкових уламків, легенько крутнув ручку збільшувача, потім ще і ще; ось-ось мав настати кінець цієї мандрівки вглиб, приплющена тінь молекули заповнила все поле в окулярі, зображення прояснилося... Зараз!
Однак нічого не сталось. Я повинен був побачити мерехтливі плямки атомів, схожих на хитку драговину, але їх не було. Екран сяяв чистим сріблом. Я штовхнув важіль до упору. Гудіння мікроскопа посилилося, стало гнівним, однак я й далі нічого не бачив. Деренчливий сигнал, який повторювався, ніби попереджав, що апаратура перевантажена. Ще раз глянув на сріблясту пустелю й вимкнув струм.
Відтак подивився на Гері. Вона саме розтулила рот, щоб позіхнути, але замість цього вимушено всміхнулася й запитала:
— Ну, як мої справи?
— Дуже добре, — відповів я. — Думаю, що... краще й бути не може.
Я весь час дивився на неї, знову почуваючи поколювання в спідній губі. Що власне, сталося? Що це означає? Це тіло, на вигляд таке слабке й тендітне — а по суті, незнищенне, — в основі своїй збудоване з... нічого? Я вдарив кулаком по циліндричному корпусі мікроскопа. Може, якась несправність? Може, поля не фокусуються?.. Ні, я знав, що апаратура справна. Спустився на всі рівні: клітина, білковий конгломерат, молекули — все мало точнісінько такий вигляд, як у тисячах препаратів, що їх мені вже доводилося бачити. Але останній крок униз вів у нікуди.
Я взяв у Гері кров з вени, перелив у мірний циліндр і, поділивши її на порції, почав аналіз. Проморочився з ним більше, ніж гадав, бо трохи втратив навики. Реакції були в нормі. Всі. Хіба що... може...
Я капнув концентрованою кислотою на червону намистинку. Краплина задиміла, посіріла, вкрилася нальотом брудної піни. Розклад. Денатурація. Далі, далі! Я взяв пробірку. А коли знову глянув на краплину, тонка пробірка мало не випала з рук.
Під шаром брудного шумовиння, на самісінькому дні пробірки, наростав шар темно-червоної маси. Кров, спалена кислотою, відновлювалася! Це був нонсенс! То було щось неможливо!
— Крісе! — долинуло до мене, наче звідкись здалеку. — Телефон, Крісе!
— Що? А, так, дякую.
Телефон деренчав уже давненько, але я почув його тільки тепер.
— Кельвін, — сказав, я, взявши слухавку.
— Снаут. Я перемкнув лінію, і тепер ми всі троє можемо говорити один з одним.
— Вітаю вас, докторе Кельвіне, — я почув високий гугнявий Сарторіусів голос. Він пролунав так, ніби його володар ступив на поміст, який під ним раптом небезпечно прогнувся, — підозріливо, насторожено, хоча зовні й спокійно.
— Моє шануваннячко, докторе, — відповів я.
Мені кортіло засміятися, хоча, відверто кажучи, приводу для цього не було ніякого. З кого, зрештою, було мені сміятися? Я щось тримав у руці: пробірку з кров'ю. Я струснув нею. Кров уже згорнулася. Може, все те, що було хвилину тому, — тільки галюцинація? Може, мені просто здалося?
— Я хотів би ознайомити колег з деякими проблемами, пов'язаними з... е... фантомами... — я чув і не чув Сарторіуса. Він ніби вдирався в мою свідомість. Я захищався від його голосу, вп'явшись очима в пробірку із загуслою кров'ю.
— Назвемо їх створіннями F, — швидко підказав Снаут.
— Чудово.
Посередині екрана темніла вертикальна лінія, яка свідчила, що я одночасно приймаю два канали — по обидва боки від неї мали бути обличчя моїх співрозмовників. Однак скло залишалося й далі темним, і тільки вузька світла облямівка навколо нього свідчила, що апаратура працює, але передавачі чимось заслонені.
— Кожен з нас проводив різні дослідження... — знову та сама обережність у тому ж гугнявому голосі. Хвилина тиші. — Може, спочатку обміняємося відомостями, а потім я міг би розповісти про те, що з'ясував особисто... Почнете ви, докторе Кельвіне?..
— Я?
Раптом відчувши на собі погляд Гері, поквапом поклав пробірку на стіл, — вона покотилася під штатив із склом, — і, присунувши ногою високий триніжок, сів на нього. Спершу я хотів відмовитись, але несподівано для самого себе погодився.
— Гаразд. Короткий обмін думками? Чудово! Я зробив зовсім мало, однак можу сказати. Один гістологічний препарат і кілька реакцій. Мікрореакцій. У мене склалося враження, що...
До цієї хвилини я просто не знав, що казати. І раптом мене мовби прорвало:
— Усе в нормі, але це камуфляж. Імітація. У певному розумінні це суперкопія: відтворення, до того ж, досконаліше, ніж оригінал. Це означає, що там, де в людини ми стикаємося з межею зернистості, межею структурної подільності, тут дорога веде далі завдяки застосуванню субатомної будівельної структури!
— Хвилинку! Хвилинку! Як ви це розумієте? — допитувався Сарторіус.
Снаут не озивався. А може, це його прискорене дихання чулося в трубці? Гері подивилася в мій бік. Тільки тепер я збагнув, що в стані збудження останні слова майже викрикнув. Отямившись, я згорбився на незручному стільчику й заплющив очі. Як тут краще пояснити?
— Кінцевим елементом конструкції наших організмів є атоми. Припустимо, що створіння N збудовано з часток, менших, аніж звичайні атоми. Значно менших.
— Із мезонів?.. — підказав Сарторіус, нітрохи не здивувавшись.
— Ні, не з мезонів... Мезони вдалося б побачити. Адже оптимальна здатність апаратури, що стоїть тут, у мене, внизу, досягає десятьох у мінус двадцятій ангстрем. Так же ж? Однак усе-таки нічого не видно. Значить, це не мезони, а ймовірніше, мабуть, нейтрино.
— Як ви це уявляєте? Адже нейтронні конгломерати нестійкі.
— Не знаю. Я не фізик. Можливо, їх стабілізує якесь силове поле. Я на цьому не розуміюся. Принаймні, якщо все так, як кажу, то за будівельний матеріал для них правлять частки, які приблизно в десять тисяч разів менші, ніж атоми. А втім, це ще не все! Якби молекули білка та клітини виявилися збудовані безпосередньо з цих «мікроатомів», то вони відповідно були б менші. Кров'яні тільця і ферменти теж. Але це не так. Звідси випливає, що всі білки, клітини, ядра клітин — тільки імітація! Справжня структура, відповідальна за функціонування «гості», захована глибше.
— Кельвіне! — майже закричав Снаут.
Пойнятий жахом, я замовк. Я сказав «гості»? Так, але Гері цього не чула. Втім, вона однаково нічого не зрозуміла б. Вона дивилася в ілюмінатор, підперши голову рукою, її тонкий, чистий профіль вимальовувався на тлі багряної зорі. Слухавка мовчала. Чулося тільки далеке дихання.