— Щось у цьому є, — буркнув Снаут.
— Так, можливо, — докинув Сарторіус. — Тільки тут є одне маленьке «але» — Океан збудований не з цих гіпотетичних часток, про які каже Кельвін, а зі звичайних.
— Може, він здатен синтезувати й такі, — зауважив я, і мене раптом охопила глибока апатія.
Ця розмова була навіть несмішною. Вона була непотрібною.
— Проте це пояснило б незвичайну витривалість, — промимрив Снаут. — І темп регенерації. Може, навіть джерело енергії міститься там, у глибині, адже їм не треба їсти...
— Прошу слова, — раптом озвався Сарторіус.
Я не міг його терпіти. Якби він хоч не виходив за межі своєї придуманої ролі!
— Поговоримо про мотивування. Мотивування появи створінь F. Я розглядав би це питання так: що таке створіння F? Це не особа і не копії певних осіб, а тільки матеріалізована проекція тих відомостей, що їх містить наш мозок про якусь певну особу.
Чіткість визначення вразила мене. Цього Сарторіуса, хоча він і був мені антипатичний, дурним не назвеш.
— То правда, — зауважив я. — Це пояснює навіть, чому з'явилися лю... витвори саме такі, а не інакші. Вибрано найстійкіші відбитки в пам'яті, найбільш ізольовані від усіх інших, хоча, певна річ, жоден такий відбиток повністю не ізольований і під час його «копіювання» були або могли бути захоплені частини й інших відбитків, що випадково містилися поруч, унаслідок чого прибулець виявляв іноді більші знання, аніж ті, якими володіла ця, справжня особа, повторенням якої він...
— Кельвіне! — знову вигукнув Снаут.
Мене вразило, що тільки він так бурхливо реагував на мої необачні слова. Сарторіус, здавалося, їх зовсім не боявся. Може, це означало, що його «гість» за своєю природою не такий кмітливий, як «гість» Снаута. На мить у моїй уяві постав образ якогось кретина-карлика, що ні на крок не відступає від доктора Сарторіуса.
— Так, ми це теж помітили — відповів він. — А тепер стосовно мотивування появи створінь F... Перша думка, що напрошується сама собою, — над нами проводять експеримент. Однак це був би експеримент, відверто кажучи, нікудишній. Якщо ми проводимо якесь дослідження, то вчимося на його результатах, передусім на помилках, і, повторюючи його, вносимо поправки... Тут же про це нема й мови. Ті ж самі створіння F з'являються знову... невідкориговані... нічим додатково не озброєні проти наших... спроб позбутися їх...
— Одне слово, тут нема функціональної петлі з коригуючим зворотним зв'язком, як би це визначив доктор Снаут, — зауважив я. — І що ж із цього випливає?
— Тільки одне: якщо це вважати за експеримент, то це не експеримент, а... брак, у що, звісно, не можна повірити. Океан... точний. Про це свідчить хоча б двошарова конструкція створінь F. До певної межі вони поводяться так, як поводилися б реальні... справжні... — він заплутався.
— Оригінали, — швидко підказав йому Снаут.
— Так, оригінали. Але коли ситуація стає надто складною для можливостей пересічного... е... оригіналу, в створіння F ніби «вимикається свідомість», і воно починає діяти інакше, не по-людському...
— Це правда, — потвердив я. — Але ми таким способом тільки перелічуємо різновиди поведінки цих... цих витворів і більше нічого. А це марна річ.
— Я в цьому не певен, — запротестував Сарторіус.
І раптом я зрозумів, чим він так мене дратує: Сарторіус не розмовляв, а виголошував промову, точнісінько, як на засіданнях Інституту. Мабуть, інакше говорити він не вмів.
— Тут виникає проблема індивідуальності. Океан повністю позбавлений цього поняття. Так і має бути. Мені здається, шановні колеги, що цей... е... найделікатніший, найнеприємніший для нас бік експерименту цілком випадає з уваги Океану, бо лежить поза межами його розуміння.
— Ви вважаєте, що це навмисно?.. — запитав я.
Таке твердження трохи приголомшило мене, але, поміркувавши, я визнав, що відкидати його аж ніяк не можна.
— Так. Я не вірю ні в яку підступність, зловтіху чи бажання щонайбільше нам дошкулити... як це вважає колега Снаут.
— Я зовсім не приписую йому людських почуттів, — узяв слово Снаут. — Однак, може, ти скажеш, як пояснити ці постійні повернення?
— Може, увімкнено якийсь пристрій, що весь час повторює той самий цикл, як грамофонна платівка, — сказав я не без прихованого бажання дозолити Сарторіусові.
— Не відволікаймося, колеги, — гугнявим голосом закликав усіх доктор. — Це ще не все, що я хотів вам сказати. За нормальних умов я вважав би, що виступати навіть з коротким повідомленням про стан моїх робіт передчасно, та, враховуючи специфічну ситуацію, зроблю виняток. У мене склалося враження, повторюю, тільки враження, не більше, що припущення колеги Кельвіна цілком слушне. Я маю на увазі його гіпотезу про нейтринну структуру... Такі системи нам відомі тільки теоретично, й ми не знали, що їх можна стабілізувати. Тут виникає певний шанс, бо знищення силового поля, котре надає системі стабільності...
Я ще трохи раніше помітив, що той темний предмет, який затуляв екран з боку Сарторіуса, відсовується: біля самісінького верху засвітилася щілина, в якій поволі ворушилося щось рожеве. І раптом темна заслона впала.
— Геть! Геть!!! — пролунав у слухавці відчайдушний крик Сарторіуса.
На екрані, який раптом засвітився, промайнули, когось відштовхуючи, докторові руки у широких лабораторних нарукавниках, блиснув великий, золотистий, схожий на диск предмет, і все зникло, перш ніж я встиг зрозуміти, що цей золотистий диск — не що інше, як солом'яний бриль...
— Снауте! — покликав я, перевівши подих.
— Слухаю, Кельвіне, — відповів мені стомлений голос кібернетика.
Цієї миті я відчув, що він мені симпатичний. І мене зовсім не обходило, хто в нього «гостює».
— Поки що досить з нас, а?
— Та, мабуть, — відповів я. — Послухай, якщо зможеш, то спустися вниз або до мене, гаразд? — квапливо додав я, поки він не встиг покласти слухавку.
— Гаразд, — відповів він. — Тільки не знаю, коли зможу тебе відвідати.
На цьому наша проблемна дискусія закінчилася.
Потвори
Серед ночі мене розбудило світло. Я підвівся на лікоть, затуляючи другою рукою очі. Гері, загорнувшись у простирадло, сиділа скулена у мене в ногах; волосся впало їй на обличчя, плечі стрясалися. Вона беззвучно плакала.
— Гері!
Дівчина скулилася ще дужче.
— Що з тобою?.. Гері...
Я сів, іще не зовсім прочумавшись од сну, поступово оговтуючись від кошмару, який щойно душив мене. Дівчина тремтіла. Я обняв її. Вона відштовхнула мене ліктем і сховала обличчя в долоні.
— Люба...
— Не називай мене так!
— Але ж, Гері, що сталося?
Я побачив її мокре, розпухле від плачу лице. Великі сльози котилися по щоках, мов у дитини, блищали в ямочці на підборідді, капали на простирадло.
— Ти мене не любиш.
— Що це ти вигадала?
— Я сама чула.
Я відчув, як у мене німіє обличчя.
— Що чула? Ти нічого не зрозуміла, я тільки...
— Ні. Ні. Ти казав, що це не я... щоб я забиралась геть. Я би забралася. Боже! Я би забралася, але не можу. Не знаю, що це зі мною. Я хотіла піти, але не можу. Я така... така нікчема!
— Маленька моя!!!
Обійнявши Гері, я щосили притиснув її до себе. Все руйнувалось. Я цілував їй руки, мокрі й солоні від сліз пальці, благав, заприсягався, просив пробачення, казав, що це був безглуздий, дурний сон. Дівчина потроху заспокоїлася, вже не плакала. Очі в неї стали великі, як у сомнамбули. Сльози висохли. Вона відвернулася.
— Ні, не кажи мені цього, не треба. Ти вже не такий, як був раніше...
— Я не такий! — ці слова вихопилися у мене, як стогін.
— Так. Я тобі не потрібна. Я весь час це відчувала. Тільки вдавала, що не помічаю. Думала, може, мені здається. Але ні, не здається. Ти поводишся... інакше. Не ставишся до мене серйозно. Це був сон, то правда, але снилася тобі я. Ти назвав мене на ім'я. Я була тобі гидкою. Чому? Чому?