Я став перед нею навколішки, обняв її ноги.
— Маленька моя...
— Я не хочу, щоб ти так мене називав. Не хочу! Чуєш? Я зовсім не маленька. Я...
Вона зайшлася риданням, тицьнувшись обличчям у постіль. Я встав. Від вентиляційних отворів з тихим шурхотом віяло холодне повітря. Мене почало морозити. Я накинув купальний халат, сів на ліжко й торкнувся її руки.
— Гері, послухай. Я тобі щось скажу. Скажу тобі правду...
Вона почала повільно підводитися на руках. Я бачив, як на шиї в неї б'ється під тонкою шкірою жилка. Обличчя моє знову заціпеніло, мене пронизав такий холод, немовби я раптом опинився на морозі. У голові було зовсім порожньо.
— Правду? — перепитала Гері. — Святе слово правди?
Я відповів не зразу, бо до горла підкотив гіркий клубок. Це була наша давнішня клятва. Коли ми її вимовляли, ніхто з нас не смів не те що збрехати, а навіть замовчати щось. Був час, коли ми мучили одне одного надмірною відвертістю, наївно вважаючи, що нас це врятує.
— Святе слово правди, — сказав я серйозно. — Гері...
Вона чекала.
— Ти також змінилася. Ми всі змінюємося. Але я не це хотів сказати. Справді, схоже... що з причини, яку ніхто з нас напевне не знає, ти не можеш мене покинути. Та це навіть на краще, бо я теж не можу тебе...
— Крісе!
Я взяв загорнену в простирадло Гері на руки. Мокрий від її сліз ріжок простирадла впав мені на плечі. Я ходив по кімнаті, колишучи Гері. Вона погладила моє обличчя.
— Ні. Ти не змінився. Це я, — шепнула мені на вухо. — Зі мною щось діється. Може, це?..
Вона дивилася на чорний порожній прямокутник висаджених дверей, уламки яких я виніс увечері на склад. «Треба буде навісити нові», — подумав і посадив Гері на ліжко.
— Ти взагалі коли-небудь спиш? — запитав, стоячи над нею з опущеними руками.
— Не знаю.
— Як то не знаєш? Подумай, люба.
— Це, мабуть, не справжній сон. Може, я хвора. Я просто лежу й думаю, і знаєш...
Вона затремтіла.
— Що? — запитав я пошепки, бо в мене раптом зірвався голос.
— Це якісь дуже дивні думки. Навіть не знаю, звідки вони беруться...
— Наприклад?
«Треба зберегти рівновагу, — подумав я, — хоч би що вона сказала», — і приготувався до слів Гері, як до дошкульного удару.
Дівчина безпорадно похитала головою.
— Усе якось так... довкола...
— Не розумію...
— Неначе не тільки в мені, й далі, так якось... Я не можу навіть пояснити. Мені бракує слів...
— Мабуть, це тобі сниться, — кинув я ніби знехотя й із полегкістю зітхнув. — А тепер давай вимкнемо світло, й до ранку в нас не буде ніяких прикрощів, а вранці, якщо нам дуже захочеться, придумаємо собі нові. Гаразд?
Гері простягла руку до вимикача. У кімнаті стало темно, я ліг на захололу постіль, відчув тепле дихання Гері й обняв її.
— Міцніше, — прошепотіла вона. І, помовчавши, додала: — Крісе!
— Що?
— Я кохаю тебе.
Мені хотілося закричати.
Ранок був червоний. Велетенський сонячний диск висів низько над обрієм. На порозі лежав лист. Я розірвав конверт. Гері була в душовій, я чув, як вона щось наспівувала. Час від часу вихилялася звідти, обліплена мокрим волоссям. Я підійшов до ілюмінатора і прочитав:
«Кельвіне, справи кепські. Сарторіус за рішучі дії. Він сподівається, що зуміє дестабілізувати нейтринні системи. Для дослідів йому потрібна трохи плазми як вихідного будівельного матеріалу витворів F. Він пропонує, щоб ти вирушив у розвідку і набрав трохи плазми в контейнер. Роби, як вважаєш за потрібне, але повідом мені про свій намір. У мене нема щодо цього ніякої думки. Здається, в мене взагалі вже нічого нема. Я волів би, щоб ти це зробив, хоча б тому, що після цього ми зрушимо з місця, хай навіть формально. Інакше залишиться тільки позаздрити Ґ.
P. S. Нізащо не заходь до радіостанції! Це ти ще можеш для мене зробити. Краще зателефонуй».
У мене стиснулося серце, коли читав цього листа. Я уважно перебіг його очима ще раз, потім порвав і викинув у раковину. Відтак почав шукати комбінезон для Гері. Це було жахливо. Точнісінько як минулого разу. Але вона нічого не знала, інакше не зраділа б так, коли я їй сказав, що мушу вирушити в недалеку розвідку за межі Станції і прошу її супроводити мене. Ми поснідали в маленькій кухні (Гері знову насилу проковтнула кілька шматочків) і пішли до бібліотеки.
Перш ніж виконати доручення Сарторіуса, я хотів переглянути літературу з проблем поля та нейтринних систем. Я ще не уявляв собі, з якого боку до цього братися, але твердо вирішив контролювати його роботу. Мені спало на думку, що цей неіснуючий нейтринний анігілятор міг би визволити Снаута й Сарторіуса, а я перечекав би «операцію» разом з Гері десь зовні — наприклад, у літальному апараті. Якийсь час я сидів над великим електронним каталогом, ставлячи йому запитання, на які він або відповідав, викидаючи картку з лаконічним написом: «У бібліографії не значиться», або пропонував мені заглибитися в такі нетрі спеціальних фізичних праць, що я не знав, з якого боку до них підступитися.
Мені чомусь не хотілося залишати це велике кругле приміщення з гладенькими стінами, в які було вмонтовано шухляди з безліччю мікрофільмів та електронних записів. Розташована в самісінькому центрі Станції, без жодного ілюмінатора, бібліотека була найбільш ізольованим приміщенням усередині сталевої шкаралупи. Хто знає, чи не тому мені було тут так добре, незважаючи на те, що мої пошуки досі не дали жодних результатів? Я нипав великою залою, поки нарешті опинився перед велетенським, аж до самісінької стелі, стелажем, забитим книжками. Цінність цього зібрання була сумнівною, і його тримали тут, очевидно, тільки як данину пам'яті й поваги до піонерів досліджень планети Соляріс. На полицях стояло близько шестисот томів — уся класика предмета, починаючи з монументальної, хоча значною мірою й застарілої вже дев'ятитомної монографії Гізе. Я знімав ці томи, такі важкі, що їх ледве втримувала моя рука, й нехотя гортав, присівши на підлокітник крісла. Гері теж знайшла собі якусь книжку — через її плече я прочитав кілька рядків. То була одна з тих небагатьох книжок, які залишилися тут від першої експедиції і колись належали мало не самому Гізе — «Міжпланетний кухар»... Бачачи, з якою увагою Гері вивчає кулінарні рецепти, пристосовані до суворих умов космонавтики, я мовчки заглибився в читання товстенного фоліанта, що лежав у мене на колінах. Праця «Десять років досліджень Соляріса» вийшла в серії «Соляріана» випусками від четвертого до тринадцятого, а тепер чергові випуски нумеровані чотиризначними цифрами.
Гізе не був наділений надто великою фантазією; а втім, ця риса може тільки зашкодити дослідникові планети Соляріс. Мабуть, ніде уява та вміння швидко створювати гіпотези не становлять такої небезпеки, як тут. Зрештою, на цій планеті все можливе. Неправдоподібні описи форм, які створює плазма, все-таки досить точні, хоча здебільшого їх неможливо перевірити, бо Океан дуже рідко повторює свої еволюції. Того, хто спостерігає їх уперше, вони вражають передусім велетенськими розмірами й чужим усьому земному характером; якби вони відбувалися у значно менших масштабах, в якійсь маленькій калюжі, їх, напевне, витлумачили б як ще один «вибрик природи», прояв випадковості та сліпої гри сил. Те, що пересічність і геніальність однаково безпорадні перед невичерпною розмаїтістю соляріанських форм, теж не полегшує спілкування з феноменами живого Океану. Гізе не був ні тим, ні тим. Він був класифікатором-педантом і належав до породи тих людей, у кого за зовнішньою байдужістю криється невичерпна, всепоглинаюча пристрасть до праці. Поки міг, він намагався все описувати, а коли йому не вистачало слів, придумував нові поняття, часто невдалі, які не відповідали суті змальовуваних явищ. А втім, жоден термін не передає суті того, що діється на планеті Соляріс. Її «городерева», «довгуни», «грибовища», «мімоїди», «симетріади» й «асиметріади», «хребетники» й «спритуни» звучать неймовірно штучно, однак вони дають бодай якесь уявлення про Соляріс навіть тим, хто, крім невиразних фотографій та дуже недосконалих фільмів, не бачив нічого.
Певна річ, і цей сумлінний класифікатор не раз грішив необачністю. Людина постійно висуває гіпотези, навіть якщо вона дуже обачна, навіть якщо й зовсім не здогадується про це. Гізе вважав, що саме «довгуни» і є вихідною формою, й зіставляв їх з побільшеними багато разів і нагромадженими одна на одну припливними хвилями земних морів. А втім, той, хто гортав перше видання його праці, пам'ятає, що спочатку він, натхнений геоцентризмом, так і називав їх — «припливами». З такого визначення можна було б посміятися, якби воно не свідчило про безпорадність його автора. Адже ці утворення, — якщо вже шукати їм аналогії на Землі, — розмірами перевершують великий колорадський каньйон та змодельовані у масі, котра у верхньому шарі має драглисто-пінисту консистенцію (причому ця піна застигає гігантськими, крихкими фестонами, мереживом з велетенськими вічками, а деяким дослідникам вона навіть видавалася «скелетистими наростами»), а під поверхнею переходить у дедалі пругкішу субстанцію, мов скорочений м'яз, але м'яз, який незабаром, на глибині кільканадцяти метрів, перевершує твердість скелі, хоч і далі зберігає свою еластичність.