— Нічого... — відповів я, трохи повагавшись, бо не знав, що казати. Я завжди з симпатією ставився до Снаута, але відчував, що зараз повинен остерігатися його, точніше, того, з чим він до мене прийшов.
— Нічого? — мовив Снаут тим самим тоном, що й я. — Навіть так?..
— Про що це ти? — я вдав, що не розумію його.
Він примружив почервонілі очі й, нахилившись до мене так близько, що я відчув на обличчі тепло його дихання, зашепотів:
— Ми загрузаємо, Кельвіне. Із Сарторіусом уже не можу зв'язатися. Знаю тільки те, що написав тобі й що він розповів мені після нашої маленької пречудової конференції...
— Він вимкнув відеофон? — запитав я.
— Ні. В нього коротке замикання. Здається, він зробив це навмисне або... — Снаут різко змахнув кулаком, немовби щось розбиваючи.
Я мовчки дивився на нього. Лівий кутик його губів скривився в неприємній посмішці.
— Кельвіне, я прийшов тому, що... — Снаут не доказав. — Що збираєшся робити?
— Ти маєш на увазі той лист? — неквапливо запитав я. — Можу це зробити, не бачу підстав для того, щоб відмовлятись, я, власне, заради цього тут і сиджу. Хотів з'ясувати...
— Ні, — урвав він мене. — Я не про те...
— Ні? — перепитав я з удаваним подивом. — Тоді слухаю тебе.
— Сарторіус, — буркнув Снаут, трохи помовчавши. — Йому здається, що він знайшов шлях... розумієш?
Він не спускав з мене очей. Я сидів спокійно, намагаючись надати обличчю байдужого виразу.
— По-перше, ця історія з рентгеном. Те, що робив з ним Ґібарян, пам'ятаєш? Можлива певна модифікація...
— Яка саме?
— Ми посилали в Океан просто пучок променів і модулювали тільки їхню напругу за різними законами.
— Ну, я про це знаю. Нилін уже ставив такі досліди. Та й багато інших теж.
— Так, але вони застосовували м'яке випромінювання. А в нас воно було жорстким — ми гатили в Океан на всю потужність.
— Це може призвести до прикрих наслідків, — зауважив я. — Порушення Конвенції Чотирьох і ООН.
— Кельвіне... не прикидайся. Адже тепер це вже не має ніякогісінького значення. Ґібарян мертвий.
— Ага, Сарторіус хоче звалити все на нього?
— Не знаю. Ми з ним про це не говорили. Та й, зрештою, то не так важливо. Оскільки «гості» завжди з'являються саме тієї миті, коли ми прокидаємося, це, на думку Сарторіуса, дає підставу зробити висновок, що Океан витягує з нас рецепт для своїх витворів під час нашого сну. Мабуть, він гадає, що найважливіший наш стан — саме сон. Тому так і чинить. А Сарторіус хоче послати йому нашу яву — думки, коли ми не спимо, розумієш?
— Яким чином? Поштою?
— Жарти пошлеш йому сам, окремо. Цей пучок променів ми промодулюємо біострумами мозку когось із нас.
У голові в мене раптом проясніло.
— Ага, — сказав я. — І цей хтось — я, так?
— Так. Він мав на увазі саме тебе.
— Красненько дякую.
— Що на це скажеш?
Я нічого не відповів. Снаут мовчки глянув на Гері, яка поринула в читання, а відтак перевів погляд на моє обличчя. Я відчув, що блідну, але нічого не зміг із собою вдіяти.
— Ну як?.. — запитав він.
Я знизав плечима.
— Ці рентгенівські проповіді про досконалість людини вважаю блазенством. І ти теж. Може, ні?
— Так?
— Так.
— Дуже добре, — сказав Снаут і всміхнувся, немовби я виправдав його сподівання. — Отже, ти проти цього наміру Сарторіуса?
Я ще не розумів, як це сталося, в його погляді прочитав, що він загнав мене туди, куди хотів. Я мовчав, бо що тут можна було сказати?
— Чудово, — мовив він. — Є ще один проект. Перемонтувати апарат Роше.
— Анігілятор?
— Так. Сарторіус уже зробив попередні розрахунки. Це цілком реально. І навіть не потрібна буде велика потужність. Апарат працюватиме цілодобово, необмежений час, створюючи антиполе.
— Стри... стривай! Як ти це уявляєш?!
— Дуже просто. Це буде нейтринне антиподе. Звичайна матерія залишається без змін. Знищенню підлягають тільки... нейтринні системи. Розумієш?
Снаут задоволено посміхнувся. Я сидів приголомшений. За хвилину він перестав посміхатися, пильно глянув на мене, насупившись, й чекав.
— Отже, перший проект — «Думка» — ми відкидаємо. А другий? Сарторіус уже над ним працює. Назвемо його «Свобода».
Я на мить заплющив очі. І раптом у мене сяйнув здогад: Снаут — не фізик; Сарторіус вимкнув або розбив відеофон. Та це ж чудово!
— Я назвав би його інакше — «Бійня»... — неквапливо проказав я.
— Ти теж не святий. Хіба ні? Тепер усе буде зовсім інакше. Ніяких «гостей», ніяких створінь F — нічого. Уже тієї миті, коли почнеться матеріалізація, настане розпад.
— Це непорозуміння, — усміхнувсь я, похитавши головою. Я був певен, що моя усмішка цілком природна. — Йдеться не про докори сумління, а тільки про інстинкт самозбереження. Я не хочу вмирати, Снауте.
— Що?!
Снаут вражено й підозріло дивився на мене. Я витягнув з кишені зім'ятого папірця з формулами.
— Я теж думав про це. Ти що, здивований? Адже я перший висловив нейтринну гіпотезу. Хіба неправда? Послухай. Антиполе можна збудити. Для звичайної матерії воно безпечне. Це правда. Але тієї миті, коли настає дестабілізація, коли нейтринна структура розпадається, вивільнюється надлишок енергії зв'язку. Якщо на кожен кілограм маси в стані спокою припадає десять у восьмому степені ергів, то на кожне створіння F — п'ять-сім по десять у восьмому степені. Знаєш, що це означає? Еквівалент невеликому зарядові урану, якби він вибухнув усередині станції.
— Що ти кажеш!.. Але ж... Сарторіус мав усе те врахувати...
— Не обов'язково, — заперечив я, лукаво посміхнувшись. — Розумієш, справа в тому, що Сарторіус належить до школи Фрезера і Кайолли. Згідно з їхньою теорією, вся енергія зв'язку в момент розпаду вивільнюється у вигляді світлового випромінювання. Це був би просто сліпучий спалах, не зовсім, може, безпечний, але й не руйнівний. Є, однак, й інші гіпотези, інші теорії нейтринного поля. За Кайятом, Аваловим, за Сіоною, спектр випромінювання значно ширший, а максимум припадає на жорстке гамма-випромінювання. Добре, що Сарторіус вірить своїм учителям та їхнім теоріям, проте є й інші теорії, Снауте. І знаєш, що я тобі скажу?.. — спроквола мовив я, бачачи, що мої слова справляють на нього враження. — Треба взяти до уваги й Океан. Якщо вже він зробив те, що зробив, то, мабуть, застосував оптимальний метод. Інакше кажучи, його дії, як мені здається, є аргументом на користь тієї, другої школи — противників Сарторіуса.
— Покажи мені цього папірця, Кельвіне...
Я подав йому аркушик. Снаут нахилив голову, намагаючись розібрати мої закарлючки.
— Що це таке? — показав він пальцем.
Я взяв у нього папірець.
— Це? Тензор трансмутації поля.
— Дай мені ці розрахунки.
— Навіщо? — запитав я, хоча знав, що він відповість.
— Треба показати їх Сарторіусові.
— Як хочеш, — байдуже відповів я. — Можеш узяти. Тільки май на увазі, що експериментально цього ніхто не перевіряв. Такі структури нам іще не відомі. Сарторіус вірить у Фрезера, а я розраховував за Сіоною. Він скаже, що я не фізик, і Сіона теж. Принаймні в його розумінні. Та це питання дискусійне. А мене не влаштовує дискусія, внаслідок якої я можу випаруватися для більшої слави Сарторіуса. Тебе я можу переконати, а його — ні. Навіть і не намагатимусь.
— Що ж ти хочеш зробити?.. Він працює над цим, — безбарвним голосом мовив Снаут, згорбившись увесь і аж наче зів'явши.
Я не знав, чи можу розраховувати на його довіру, але мені було вже однаково.
— Те, що робить людина, яку хочуть убити, — тихо відповів я.
— Спробую з ним зв'язатися. Може, він думає про якісь застережні заходи, — буркнув Снаут і підвів на мене очі: — Слухай, а якщо все-таки... Той перший проект, а? Сарторіус погодиться. Напевно. Тут... принаймні є... якийсь шанс...
— Ти в це віриш?
— Ні, — відповів він, не вагаючись ні секунди. — Але... це не зашкодить...
Я не хотів надто швидко погоджуватись, — адже саме це мені й було треба: Снаут ставав моїм спільником. Тепер ми могли разом зволікати з цією грою.