— Треба подумати, — сказав я.
— Ну, я піду, — буркнув Снаут.
Коли він підводився з крісла, у нього затріщали суглоби.
— Хоч енцефалограму ти дозволиш собі зробити? — запитав він, потираючи пальцем фартух, наче хотів витерти на ньому невидиму пляму.
— Гаразд, — погодивсь я.
Не звертаючи уваги на Гері (вона сиділа з книжкою на колінах, мовчки спостерігаючи цю сцену), Снаут попрямував до дверей. Коли вони зачинилися за ним, я встав і розправив аркушик, що тримав у руці. Формули були справжні. Я не підробив їх. Не знаю тільки, чи Сіона визнав би правильними мої висновки. Мабуть, ні. Гері підійшла до мене ззаду і торкнулася моєї руки. Я здригнувся.
— Крісе!
— Що, люба?
— Хто це був?
— Я тобі вже казав. Доктор Снаут.
— Яка він людина?
— Я мало його знаю. А чому ти про це питаєш?
— Він так дивився на мене...
— Мабуть, ти йому сподобалася.
— Ні, — похитала вона головою. — Він дивився на мене зовсім інакше. Так... неначе...
Дівчина зіщулилася, звела на мене очі й відразу ж потупила їх.
— Ходімо звідси куди-небудь...
Рідкий кисень
Не знаю, скільки я пролежав у темній кімнаті, втупившись очима в освітлений циферблат годинника на своєму зап'ясті. Прислухався до власного дихання, охоплений почуттям якогось подиву. Та водночас мене поймала байдужість. Певно, я страшенно стомився. Повернувся на бік, ліжко було незвичайно широке, мені чогось бракувало. Я затамував дух. Запала цілковита тиша. Я завмер. Ані найменшого шереху. Гері! Чому не чую її дихання? Я провів руками по постелі: Гері поруч не було.
«Гері!» — хотів я покликати, але раптом почув чиюсь ходу. Хтось ішов, великий і важкий, як...
— Ти, Ґібаряне? — спокійно запитав я.
— Так, це я. Не вмикай світла.
— Не вмикати?
— Не треба. Так буде краще для нас обох.
— Але ж ти помер!
— Байдуже. Ти ж упізнаєш мій голос?
— Так. Навіщо ти це зробив?
— Довелося. Ти запізнився на чотири дні. Якби ти прилетів раніше, може, в цьому відпала би потреба. Та не дорікай собі. Мені не так уже й погано.
— Ти справді тут?
— Ах, он воно що! Думаєш, що я тобі снюсь, як думав про Гері?
— Де вона?
— Звідки ти взяв, що я це знаю?
— Здогадався.
— Тримай свої здогади при собі. Припустімо, що я тут замість неї.
— Але я хочу, щоб вона теж була біля мене.
— Це неможливо.
— Чому? Послухай, ти ж знаєш, що насправді це не ти, а я?
— Ні. Це справді я. Якби ти захотів бути педантичним, то міг би сказати — це ще один я. Але не будемо марнувати слів.
— Ти підеш?
— Так.
— І тоді вона повернеться?
— Хіба це для тебе так важливо? Хто вона тобі?
— Це вже моя справа.
— Ти ж її боїшся.
— Ні.
— І гидуєш нею...
— Чого ти від мене хочеш?..
— Ти повинен жаліти себе, а не її. Їй завжди буде двадцять років. Не прикидайся, ніби не знаєш цього!
Раптом, невідомо чому, я заспокоївся. Слухав Ґібаряна цілком спокійно. Мені здалося, що тепер він стоїть ближче, в ногах ліжка, проте я, як і досі, нічого не бачив у довколишній пітьмі.
— Чого ти від мене хочеш? — запитав я тихо.
Мій тон начебто здивував його. Він хвилину помовчав.
— Сарторіус переконав Снаута, що ти його обдурив. Тепер вони обдурюють тебе. Вдаючи, що монтують рентгенівську установку, будують анігілятор поля.
— Де вона? — запитав я.
— Ти хіба не чув, що я тобі сказав? Я тебе попередив!
— Де вона?
— Не знаю. Май на увазі: тобі буде потрібна зброя. Тут тобі ні на кого покластися.
— Можу покластися на Гері, — сказав я.
Ґібарян тихо захихикав.
— Звичайно, можеш. До певної міри. Зрештою, ти завжди можеш зробити те, що зробив я.
— Ти не Ґібарян.
— Та ну? А хто ж, по-твоєму? Може, твій сон?
— Ні. Ти їхня лялька. Але ти про це не знаєш.
— А ти знаєш, хто ти сам?
Ці слова мене збентежили. Я хотів підвестися, однак не зміг. Ґібарян тим часом щось говорив. Я не розумів слів, чув тільки звуки його голосу, відчайдушно боровся з кволістю, ще раз шарпнувся з усієї сили... і прокинувся. Я хапав ротом повітря, як викинута на берег рибина. Було зовсім темно. Це сон. Кошмар. Зараз... «дилема, яку ми не вміємо розв'язати. Ми переслідуємо самих себе. Політерії застосували якийсь спосіб селективного посилення наших думок. Пошуки мотивів цього явища і є антропоморфізм. Там, де нема людей, нема й доступних для людини мотивів. Щоб провадити далі дослідження, треба знищити або власні думки, або їхню матеріальну реалізацію. Перше не в нашій владі, а друге надто вже нагадує вбивство».
Я дослухався у темряві до цього розміреного, далекого голосу, який упізнав одразу ж: говорив Ґібарян. Я простягнув руки. Ліжко було порожнє.
«Прокинувся, щоби знову заснути», — подумав я і покликав:
— Ґібаряне?..
Голос мій урвався на півслові. Щось тихенько клацнуло, і я відчув на обличчі легенький подих.
— Ну що це ти, Ґібаряне, — пробуркотів я, позіхаючи. — Так переслідувати зі сну в сон — це вже, знаєш...
Біля мене щось зашелестіло.
— Ґібаряне! — повторив я вже трохи гучніше.
Пружини ліжка гойднулися.
— Крісе... це я... — почувся шепіт поряд мене.
— Це ти, Гері... а Ґібарян?
— Крісе... Крісе... його ж не... ти сам казав, що він помер...
— Уві сні все можливе, — сказав я спроквола. Тепер у мене вже не було цілковитої певності, що я бачив сон. — Він був тут. Щось говорив, — додав я.
Мені страшенно хотілося спати. «Якщо мене так хилить на сон, значить, я сплю», — майнула химерна думка. Торкнувся губами холодного плеча Гері та влігся зручніше. Вона щось відповіла мені, але я вже поринув у забуття.
Уранці в залитій червоним світлом кімнаті я пригадав події, які сталися минулої ночі. Розмова з Ґібаряном мені приснилась. Але те, що було потім? Я чув його голос, міг у цьому навіть заприсягтися, однак добре не пам'ятав, що саме він говорив.
Точніше, він не говорив, а читав лекцію. Лекцію...
Гері купалася. З душової долинав хлюпіт води. Я зазирнув під ліжко, куди кілька днів тому засунув магнітофон. Його там не було.
— Гері! — покликав я.
Її мокре обличчя вихилилося з-за шафи.
— Ти часом не бачила під ліжком магнітофона? Маленького, кишенькового...
— Там лежало багато різних речей. Я все склала туди, — вона кивнула на поличку біля аптечки й зникла в душовій.
Я підхопився з ліжка, але мої пошуки не дали жодних результатів.
— Ти не могла його не помітити, — сказав я, коли Гері повернулася до кімнати.
Дівчина нічого не відповіла й почала розчісуватися перед дзеркалом. Тільки тепер я помітив, яка вона бліда, в її очах, коли вони зустрілися в дзеркалі з моїми, була якась настороженість.
— Гері, — знову почав я вперто, як віслюк, — магнітофона на полиці нема.
— Ти що, не можеш знайти іншої теми для розмови зі мною?..
— Даруй, — промимрив я. — Твоя правда, я бовкнув дурницю.
Не вистачало ще, щоб ми почали сваритися!
Потім пішли снідати. Гері сьогодні робила все не так, як завжди, проте я не міг уловити, в чому різниця. Вона весь час роззиралася і ніби не чула, коли я їй щось казав, наче раптово впадала в задуму. А раз, коли вона підвела голову, я помітив, що очі в неї блищать.
— Що з тобою? — пошепки запитав. — Ти плачеш?
— Ох, дай мені спокій. Це не справжні сльози, — схлипнула вона.
Можливо, мені не треба було задовольнятися цією відповіддю, але я нічого в світі не боявся так, як «відвертих розмов». Зрештою, мене турбувало щось зовсім інше. Хоч я й знав, що інтриги Снаута і Сарторіуса мені тільки приснились, усе-таки почав розмірковувати, чи є взагалі на Станції якась підходяща зброя. Про те, навіщо вона мені, не думав — просто хотілося її мати. Я сказав Гері, що повинен піти на склади. Вона мовчки пішла зі мною. Я перенишпорив у всіх ящиках, обшукав контейнери, а коли спустився на самісінький низ, то не міг здолати бажання зазирнути до холодильної камери. Проте мені не хотілося, щоб Гері заходила туди, тому тільки прохилив двері й обвів очима все приміщення. Під темним саваном вимальовувався видовжений предмет, однак звідти, де я стояв, не видно було, чи лежить там іще та, чорношкіра. Мені здалося, що те місце тепер порожнє.