Я не знайшов нічого підходящого, і настрій у мене ще погіршився. Несподівано я помітив, що Гері поруч зі мною нема. А втім, вона відразу ж прийшла — затрималася в коридорі, — але вже сама її спроба покинути мене, бодай на секунду, хоч зробити це їй було дуже важко, мала насторожити. Та й я далі поводився, наче йолоп, чи просто вдавав ображеного хтозна й на кого. У мене розболілася голова, я не міг знайти в аптечці ніяких порошків і злий, як сто чортів, перекинув усе в ній догори дриґом. Іти знову до операційної не хотілося. Рідко якого дня мені так не щастило, як сьогодні. Гері тінню снувала по кімнаті, час від часу ненадовго кудись зникаючи. Пополудні, коли ми вже пообідали (втім, Гері взагалі нічого не їла, а я навіть не пробував її вмовити щось з'їсти, бо в мене розколювалася від болю голова, тож і сам пожував щось без усякого апетиту), вона раптом сіла поруч і смикнула мене за рукав.
— Ну, чого тобі? — неохоче буркнув я.
Мені здалося, що з труб долинає ледь чутний стукіт, — мабуть, Сарторіус длубався в апаратурі високої напруги. Хотілося піти нагору. Та від думки, що доведеться взяти з собою й Гері, відразу ж відхотілось. Якщо в бібліотеці її присутність іще можна було якось витлумачити, то там, серед машин, дівчина може дати Снаутові привід для якогось ущипливого зауваження.
— Крісе, — прошепотіла Гері, — а як у нас із тобою?..
Я мимохіть зітхнув. Ні, цей день аж ніяк не міг називатися щасливим.
— Краще й бути не може. А про що, власне, ти?
— Хочу поговорити з тобою.
— Будь ласка. Я слухаю.
— Тільки не так.
— А як? Я ж тобі сказав, що в мене болить голова, і взагалі роботи по самісіньку зав'язку...
— Головне, щоби було бажання, Крісе...
Я силувано посміхнувся. Мабуть, моя посмішка була жалюгідна.
— Маєш слушність, люба. Говори.
— А ти скажеш мені правду?
Я звів брови. Такий початок розмови зовсім не сподобався.
— Навіщо ж мені тебе обманювати?
— Можеш мати на те причини. Серйозні. Та якщо ти хочеш, щоб... ну, одне слово... то не обманюй мене.
Я промовчав.
— Щось тобі скажу, і ти мені скажи. Гаразд? Тільки щиру правду. Незважаючи ні на що.
Я не дивився їй у вічі, й хоча вона ловила мій погляд, удав, що не помічаю цього.
— Уже казала тобі, що не знаю, звідки тут узялася. Але, може, ти знаєш? Почекай, я ще не закінчила. Може, й тобі теж це не відомо. А якщо ти знаєш, тільки не можеш мені сказати зараз, то, можливо, згодом, колись? Це не найстрашніше. Принаймні даси мені шанс.
Я відчув себе так, немовби мене облили крижаною водою.
— Маленька моя, що ти кажеш? Який шанс? — промимрив я.
— Крісе, хоч би хто я була, я не маленька. Ти мені обіцяв. Скажи.
Від цього її «хоч би хто я була» мені перехопило віддих, і я міг тільки дивитися на неї, дурнувато хитаючи головою, ніби захищаючись від того, що мав іще почути.
— Я ж тобі вже пояснила — не обов'язково казати це саме зараз. Скажи просто, що не можеш...
— Я нічого від тебе не приховую... — відповів я хрипким голосом.
— От і добре, — мовила вона й підвелася.
Я хотів щось сказати. Відчував, що не можу так облишити цю розмову, але слова застрягали мені в горлі.
— Гері...
Дівчина стояла біля ілюмінатора, одвернувшись від мене. Темно-синій, порожній Океан розпростерся під голим небом.
— Гері, якщо думаєш... Гері, адже ти знаєш — я люблю тебе.
— Мене?
Я підійшов до неї. Хотів її обняти. Вона випручалась, відштовхнувши мою руку.
— Ти такий добрий... Любиш мене? А я воліла б, щоб ти мене бив!
— Ну що ти, Гері, люба!
— Ні! Ні! Замовкни, будь ласка.
Вона підійшла до столу й почала збирати тарілки. Я дивився в темно-синю порожнечу. Сонце сідало, й величезна тінь Станції розмірено погойдувалася на хвилях. Тарілка, вислизнувши з рук Гері, упала на підлогу. В раковині булькала вода. Рудий колір переходив по краях небосхилу в брудно-червоне золото. Якби я знав, що робити! Якби тільки знав! Запала раптова тиша. Гері стояла поруч, у мене за спиною.
— Ні. Не обертайся, — сказала вона, знизивши голос до шепоту. — Ти ні в чому не винен, Крісе. Я знаю. І не картай себе.
Я простягнув до неї руки. Гері відскочила й, піднявши стосик тарілок, мовила:
— Шкода. Якби вони могли розбитись, я би розтрощила їх на друзки, всі до одної!!!
Якусь мить мені здавалося, що дівчина й справді жбурне їх на підлогу, але вона мигцем глянула на мене й усміхнулася:
— Не бійся — я не влаштовуватиму тобі сцен...
Прокинувшись серед ночі, я відразу ж насторожено сів на ліжку. В кімнаті було темно, тільки з коридору крізь прочинені двері падала тонка смужка світла. Звідкись долинали пронизливе, дедалі гучніше сичання і приглушені, тупі удари, наче щось велике відчайдушно билося за стіною. «Метеор! — майнуло мені в голові. — Пошкодив обшивку. Там хтось є!»
Протяжне хрипіння.
Я остаточно прочумався від сну. Я ж на Станції, не в ракеті, а цей жахливий звук...
Я вискочив у коридор. Двері маленької лабораторії були відчинені навстіж, там горіло світло. Я забіг досередини.
На мене війнуло хвилею крижаного холоду. В кабіні клубочилася пара, від якої замерзав подих. Хмара білих сніжинок кружляла над загорненим у купальний халат тілом, яке кволо билося на підлозі. У цьому крижаному тумані я ледве розгледів, що це Гері, кинувся до неї й підняв на руки; халат обпікав мені долоні, Гері хрипіла. Я вискочив у коридор і побіг мимо нескінченної низки дверей, уже не реагуючи на холод, відчуваючи тільки дихання Гері, яке вихоплювалося з її розтулених уст хмарками пари, що вогнем обпікала мені плече.
Я поклав Гері на стіл, розірвав на грудях халат, мить дивився на її скрижаніле, перекривлене судомою обличчя; кров замерзла в кутиках рота, вкрила його чорною смагою, на язиці блищали кришталики льоду...
Рідкий кисень! У лабораторії в посудинах Дьюара зберігався рідкий кисень; підіймаючи Гері, я відчув, як під руками в мене тріщало скло. Скільки вона могла випити? Все одно. Спалені трахея, горлянка, легені — рідкий кисень ядучіший, аніж концентровані кислоти. Її скреготливе, сухе, мов звук шматованого паперу, дихання завмирало. Очі заплющились. Агонія.
Я глянув на великі засклені шафи з інструментами та ліками. Трахеотомія? Інтубація? Але ж у неї вже нема легенів! Вони спалені. Ліки? Стільки ліків! Полиці були заставлені рядами кольорових бутлів і коробок. Хрипіння виповнило все приміщення, з розтуленого рота Гері все ще йшла пара.
Грілки...
Кинувшись шукати їх, метнувся до однієї шафи, до другої, рвонув дверцята й почав викидати коробки з ампулами. Тепер шприц. Де він?... У стерилізаторах. Я не міг скласти його закляклими руками, пальці задеревіли й не хотіли згинатися. Почав шалено гатити кулаком по кришці стерилізатора, але нічого, крім слабкого поколювання, не відчував.
Хрипіння, яке вихоплювалося з грудей дівчини, ще подужчало. Я підскочив до неї. Очі її були розплющені.
— Гері!
Це був навіть не шепіт. Я не міг видобути зі себе ні звуку. Обличчя в мене було якесь чуже, неслухняне, немовби виліплене з гіпсу. Ребра в дівчини ходили ходором під білою шкірою, мокре від розталого снігу волосся розсипалося по столу. Вона дивилася на мене.
— Гері!
Більше нічого видушити із себе не міг. Стояв стовпом, звісивши неслухняні, задерев'янілі руки; ступні ніг, губи, повіки пекли дедалі дужче, але я майже не відчував цього. Крапля розталої в теплі крові скотилася по щоці дівчини, прокресливши скісну риску. Язик затремтів і зник у горлянці; вона й досі хрипіла.