Я взяв її за крижане зап'ястя — пульсу не було; тоді відкинув поли халата й проклав вухо до страхітливо холодного тіла під грудьми. Крізь шум, який нагадував тріск вогню, почув стукіт, шалені удари серця, такі швидкі, що їх не можна було полічити. Я стояв, низько нахилившись над нею, заплющивши очі; й раптом щось торкнулося голови. То пальці Гері перебирали моє волосся. Я зазирнув їй у вічі.
— Крісе, — прохрипіла вона.
Я схопив її руку, вона відповіла потиском, який ледь не розчавив мою долоню. Обличчя Гері спотворила жахлива гримаса, з-під повік блиснули білки очей, у горлі захрипіло, і все тіло звела блювота. Я насилу зміг її втримати, вона сповзала зі столу, билася головою об край фарфорового зливника. Я підтримував її й притискав до столу, але з кожним новим спазмом вона виривалася з моїх рук. Я геть укрився потом, ноги стали ватяні. Коли напади блювання ослабли, спробував покласти Гері. Вона стогнала, хапаючи ротом повітря. Несподівано на цьому страшному, закривавленому обличчі засвітилися очі.
— Крісе... — прохрипіла Гері, — чи... довго, Крісе?
Вона почала задихатися, на губах у неї виступила піна, знову почалася блювота. Я тримав її з останніх сил. Потім дівчина впала навзнак так раптово, аж у неї клацнули зуби, і часто задихала.
— Ні, ні, ні, — виштовхувала вона з кожним видихом, і кожен видих здавався останнім.
Але блювота повернулася знову, і Гері знову забилася у моїх обіймах, втягуючи повітря в короткі перерви між її нападами з такими зусиллями, що крізь шкіру проступали ребра. Нарешті повіки напівзатулили її невидющі очі. Вона знерухоміла. Я подумав, що це кінець, і вже навіть не витирав рожеву піну з її рота; стояв, схилившись над нею, чув десь далеко удари величезного дзвона й чекав останнього зітхання, щоби потім безтямно упасти на підлогу, та Гері все ще дихала, причому вже майже без хрипів, дедалі спокійніше, а горбик грудей, що був, здавалося, майже зовсім непорушний, раптом почав здригатись у такт швидкому биттю серця. Я стояв згорбившись; обличчя Гері починало рожевіти. Я ще нічого не розумів. Обидві мої долоні спітніли, і мені здалося, ніби я глухну — щось м'яке, еластичне виповнило вуха, та я і далі чув той дзвін — тільки тепер він був глухий. Дівчина підвела повіки, й наші очі зустрілися.
«Гері», — хотів сказати, але губи мої не поворухнулися, обличчя мовби перетворилося на мертву, важку маску, і я міг тільки дивитися на дівчину.
Гері обвела очима приміщення, поворухнула головою. В лабораторії запала глибока тиша. За спиною в мене, в якомусь іншому, далекому світі, розмірено капала з погано закрученого крана вода. Гері звелася на ліктях. Сіла. Я позадкував. Вона спостерігала за мною.
— Що? — запитала. — Що? Не... вдалося? Чому?.. Чому ти так дивишся?.. — І раптом страшно закричала: — Чому так дивишся?!!
Знову запала тиша. Гері глянула на свої руки. Здивовано поворушила пальцями.
— Це я?..
— Гері, — вимовив я беззвучно, самими лише губами.
Вона підвела голову.
— Гері?.. — повторила трохи здивовано, повільно зсунулася на підлогу, встала, похитнулась, але відразу ж відновила рівновагу й пройшла кілька кроків. Усе це робила, наче загіпнотизована, дивилася на мене й мовби не бачила.
— Гері? — спроквола мовила ще раз. — Але ж.. я... не Гері. А хто я?.. А ти, ти?!
Раптом очі її розширилися, заблищали, і тінь усмішки й радісного подиву освітила обличчя дівчини.
— Може, ти теж? Крісе! Може, ти теж?!
Я мовчав, притиснувшись зі страху спиною до шафи.
Руки в Гері опали.
— Ні, — сказала вона. — Ні, бо ти боїшся. Послухай — я більше не можу. Так не можна. Я нічого не знала. Я й тепер... я й досі нічого не розумію. Адже це неможливо! Я, — вона притиснула до грудей побілілі руки, — нічого не знаю, крім... крім того, що я — Гері! Може, ти гадаєш, що я прикидаюся? Ні, не прикидаюсь, святе слово правди, не прикидаюся.
Останні її слова пролунали, як стогін. Вона заридала і впала на підлогу. Крик дівчини немовби щось у мені розбив, і я підскочив до неї, схопив за плечі; вона пручалася, відштовхувала мене, ридаючи без сліз, кричала:
— Пусти! Пусти! Ти мною гидуєш! Я знаю! Я так не хочу! Не хочу! Ти ж бачиш, сам бачиш, що це не я, не я, не я...
— Замовкни! — кричав я, термосячи її.
Ми обоє кричали, мов навіжені, стоячи одне перед одним навколішках. Голова Гері безживно хиталася й билася об моє плече, а я щосили притискав її до себе. Раптом ми завмерли, важко дихаючи. З крана розмірено капала вода.
— Крісе... — насилу видушила зі себе Гері, уткнувшись обличчям у моє плече. — Скажи, що я повинна зробити, щоб мене не стало, Крісе...
— Перестань! — гримнув я на неї.
Піднявши голову, дівчина пильно подивилася на мене.
— Як?.. Ти теж не знаєш? Нічого не можна придумати? Геть нічого?
— Гері... зглянься...
— Я хотіла... ти ж сам бачив. Ні. Ні. Пусти, я не хочу, щоб ти мене торкався! Тобі гидко.
— Неправда!
— Правда. Тобі гидко. Мені... мені самій... теж. Якби я могла... Якби я тільки могла...
— Ти наклала б на себе руки?
— Так.
— А я не хочу, розумієш? Не хочу, щоб ти себе вбила. Хочу, щоб ти була тут, зі мною, і більше нічого мені не треба!
Величезні сірі очі Гері втупилися у мене.
— Як гарно ти брешеш... — зовсім тихо сказала вона.
Відпустивши її, я підвівся з колін. Гері сіла на підлозі.
— Скажи, що я повинен зробити, аби ти мені повірила? Я кажу те, що думаю! Це правда. Іншої правди нема.
— Ти не можеш сказати правду. Я не Гері.
— А хто ж ти?
Вона довго мовчала. У неї затремтіло підборіддя, і, опустивши голову, вона прошепотіла:
— Гері... але я знаю, що це неправда. Ти не мене... любив там, колись давно...
— Так, — сказав я. — Те, що було, вже минуло. Воно померло. Але тут я люблю тебе. Розумієш?
Вона похитала головою.
— Ти добрий. Не думай, що я не можу оцінити все те, що ти робив. Ти намагався робити якнайкраще. Але марно. Коли три дні тому я вранці сиділа біля тебе й чекала, поки ти прокинешся, я ще нічого не знала. У мене таке відчуття, ніби то було давно, дуже давно. Я поводилася, мов божевільна. У голові все ніби повив якийсь туман. Я не пам'ятала, що було раніше, а що пізніше, і нічому не дивувалася, наче після наркозу чи тяжкої недуги. І навіть думала, що, може, я хворіла, але ти не хочеш мені цього сказати. Та потім деякі факти примусили мене замислитися. Ти знаєш, які саме. Дещо прояснилося мені вже після твоєї розмови там, у бібліотеці, з тим, як його, зі Снаутом. Але ти не хотів мені нічого сказати, тож я встала вночі й увімкнула магнітофон. Я збрехала тобі тільки раз, один-однісінький раз, Крісе, бо справді потім сховала його. Той, хто говорив... як його звали?
— Ґібарян.
— Так, Ґібарян. Тоді я довідалася про все, хоча, щиро кажучи, й досі нічого не можу збагнути. Я не знала одного: що я не можу... що я не є... що це так закінчиться... що цьому не буде краю. Про це він нічого не казав. А втім, може, й казав, та ти раптом прокинувся, і я вимкнула магнітофон. Одначе я й так почула достатньо, щоби зрозуміти: я не людина, а тільки знаряддя.
— Що ти кажеш, Гері?!
— Так, знаряддя для вивчення твоїх реакцій чи щось подібне. У кожного з вас є такий... така, як я. Все ґрунтується на підсвідомих споминах чи уяві... А втім, ти знаєш це краще, ніж я. Він говорив про страшне, неймовірне, і якби все це так не збігалося, я б, мабуть, не повірила!
— Що збігалося?
— Ну, що мені не потрібний сон і що я весь час повинна бути коло тебе. Ще вчора вранці я думала, що ти мене ненавидиш, і через те була нещасна. Боже, яка я була дурна! Але скажи, сам скажи, хіба я могла уявити?! Хіба ж Ґібарян ненавидів ту свою... А як він про неї говорив! Тільки тоді я зрозуміла: хоч би я що робила, це нічого не змінює, бо, хочу того чи ні, для тебе це однаково буде тортурами. Ба ні, ще гірше, бо знаряддя тортур мертві та ні в чому не винні, як камінь, що може впасти й убити. А щоби знаряддя спроможне було бажати добра і любити, цього я не могла уявити. Мені б хотілося розповісти тобі принаймні те, що коїлося зі мною тоді, коли я все зрозуміла, коли слухала магнітофонну стрічку. Може, це стане тобі в пригоді. Я навіть пробувала записати...