— Ну, ну, — закивав він головою. — Чекаю.
— Ходімо, люба, — мовив я удавано бадьоро, заходячи до кімнати, перетканої червоними пасмами світла, за якими бачив тільки силует Гері, але голос у мене зірвався.
Гері сиділа, забившись у куток крісла й просунувши руки під підлокітники. Або вона надто пізно почула мою ходу, або не змогла враз прибрати нормальну позу — не знаю, тільки цієї миті мені було цілком досить, щоб побачити, як вона бореться з незбагненною, прихованою в ній силою, і серце моє захлюпнув сліпий, лютий гнів, змішаний із жалем.
Ми мовчки попростували довгим коридором, поминаючи його секції, вкриті різнобарвною емаллю, що, як задумали архітектори, мала скрашати перебування людей у цій броньованій шкаралупі. Ще здалеку я побачив прохилені двері радіостанції. З них у коридор падала довга червона смуга — сонце досягало й сюди. Я глянув на Гері — вона навіть не пробувала усміхнутись; я бачив, як вона всю дорогу зосереджено готувалася до боротьби зі собою. Напруження вже й зараз змінило її обличчя — воно блідло й аж наче здрібніло. За кілька кроків від дверей вона зупинилась; я обернувся до неї, вона легенько, самими лише кінчиками пальців підштовхнула мене, мовби кажучи: «Іди». І цієї миті усі мої плани, Снаут, експеримент, станція видалися мені такими нікчемними порівняно з тією мукою, яку вона прийшла сюди перебороти. Я відчув себе катом і хотів уже повернути назад, як раптом широку сонячну смугу, заломлену на стіні коридору, заслонила людська тінь. Наддавши ходи, я ввійшов до кабіни. Снаут стояв одразу ж за дверима, немовби чекав на мене. Червоне сонце палало прямо за ним, і здавалося, що Снаутове сиве волосся випромінює пурпурове сяйво. Ми якусь мить мовчки дивилися один на одного. Він мовби вивчав моє обличчя. Його лиця я не бачив, засліплений блиском ілюмінатора. Обійшовши Снаута, я зупинився біля високого пульта, з якого стирчали гнучкі стебла мікрофонів. Він поволі обернувся, незворушно стежачи за мною, і звично скривив рота у легкій гримасі, що здавалася то усміхом, то виразом утоми. Не спускаючи з мене очей, Снаут підійшов до металевої шафи, яка займала всю стіну і обабіч якої громадилися ніби поспіхом звалені в купи радіодеталі, термічні акумулятори та різні інструменти, підсунув туди табуретку й сів, опершись спиною на емальовані дверцята.
Наша мовчанка, яку ми й досі зберігали, ставала вже принаймні дивною. Я зосереджено вслухався в тишу, що панувала в коридорі, де залишилася Гері, але звідти не долинало ні найменшого шереху.
— Коли ви будете готові? — поцікавився я.
— Можна було б розпочати навіть сьогодні, однак запис займе ще трохи часу.
— Запис? Ти маєш на увазі енцефалограму?
— Ну звичайно, ти ж погодився. А що?
— Та нічого.
— Кажи, я слухаю, — озвався Снаут, коли мовчанка знову стала гнітючою.
— Вона вже знає... про себе, — я знизив голос майже до шепоту.
Снаутові брови стрельнули вгору.
— Та невже?
Мені здалося, ніби він тільки вдає, що здивувався. Чому ж Снаут прикидається? Мені відразу ж відхотілося говорити, але я все-таки переборов себе. «Треба бути хоча б лояльним, — подумав я, — якщо вже більше нічого не лишилося».
— Вона почала здогадуватися, мабуть, після нашої розмови в бібліотеці, спостерігала за мною, зіставляла факти, потім знайшла Ґібарянів магнітофон і прослухала стрічку...
Снаут не змінив пози, як і до цього, сидів, опершись на шафу, але в його очах спалахнули іскорки. Я стояв біля пульта навпроти дверей, прочинених у коридор, і ще більше стишив голос:
— Цієї ночі, коли я спав, вона пробувала покінчити із собою. Рідкий кисень...
Щось зашелестіло, наче папір на протязі. Я завмер, дослухаючись до того, що діялося в коридорі, адже джерело звуку було десь ближче. Щось зашкряботіло, наче миша... Миша? Дурниці! Звідки тут могли взятися миші? Я спідлоба стежив за Снаутом.
— Я тебе слухаю, — сказав він спокійним тоном.
— Їй, звичайно, це не вдалося... в усякому разі, вона знає, хто вона.
— Навіщо ти мені про це розповідаєш? — несподівано запитав Снаут.
Я не відразу зметикував, що йому відповісти.
— Для того, щоб ти орієнтувався... щоб знав справжній стан речей, — урешті мовив.
— Я тебе застерігав.
— Хочеш сказати, що знав... — я мимохіть підвищив голос.
— Ні. Звичайно ж, ні. Але я вже пояснював тобі, як усе відбувається. Кожен «гість», який тут з'являється, — насправді тільки фантом, напакований безладною мішаниною почерпнутих у свого... Адама... спогадів та образів, поза якими він просто... порожній. Чим довше він з тобою, тим більше олюднюється. І набуває самостійності, до певних меж, звичайно. І через те, чим довше це триває, тим важче...
Снаут не докінчив, глянув на мене спідлоба й недбало кинув:
— Вона вже все знає?
— Так, я ж тобі сказав.
— Геть усе? І те, що вона вже раз була тут, а ти...
— Ні!
Снаут усміхнувся.
— Кельвіне, послухай, якщо це настільки... Що ти, власне, збираєшся робити? Залишати Станцію?
— Так.
— З нею?
— Так.
Снаут мовчав, немовби розмірковуючи над моєю відповіддю, проте в його мовчанні було ще щось... Що? Знову цей ледве чутний шерех тут, одразу ж за тонкою перегородкою. Снаут засовався на стільці.
— Чудово, — мовив він. — Чому ти так на мене дивишся? Думаєш, я стану тобі на заваді? Роби, як хочеш, любий мій. Гарні були б ми з тобою, якби до всього ще й силували один одного? Не збираюся тебе переконувати, скажу лишень: ти намагаєшся в нелюдській ситуації залишатися людиною. Може, це й благородно, але марно. А втім, чи благородно, я теж не певен. Хіба глупота може бути благородною? Та справа не в цьому. Ти відмовляєшся від подальших експериментів, хочеш полетіти звідси геть і забрати її з собою. Так?
— Так.
— Але ж це також... експеримент. Ти подумав про це?
— Що маєш на увазі? Хіба вона... зможе?.. Якщо разом зі мною, то не бачу...
Я говорив дедалі повільніше й нарешті зовсім замовк. Снаут з полегкістю зітхнув.
— Ми всі тут дотримуємося страусової політики, Кельвіне, але принаймні знаємо про це й не демонструємо свого благородства.
— Я нічого не демонструю.
— Гаразд. Я не хотів тебе образити. Свої слова про благородство забираю назад, але страусова політика залишається в силі. Ти здійснюєш її в особливо небезпечній формі: обманюєш себе, і її, і знову себе. Ти знаєш умови стабілізації системи, збудованої з нейтринної матерії?
— Ні. І ти їх теж не знаєш. Цього не знає ніхто.
— Твоя правда. Зате нам відомо інше: така система нестійка й може існувати тільки завдяки безперервному припливові енергії. Мені все пояснив Сарторіус. Ця енергія створює вихрове поле стабілізації. Так от: чи є це поле зовнішнім щодо «гостя»? Чи, може, воно виникає в його організмі? Вловлюєш різницю?
— Так, — неквапно відповів я. — Якщо воно зовнішнє, тоді... вона... тоді... така...
— Тоді, віддалившись від Соляріс, така система розпадеться, — докінчив Снаут замість мене. — Ми не можемо цього з певністю стверджувати, але ти вже здійснив експеримент. Та ракета, яку ти запустив... і досі кружляє довкола планети. Вибравши час, я навіть обчислив параметри її руху. Можеш полетіти, вийти на орбіту, зблизитися, стикуватися з нею й перевірити, що сталося з... пасажиркою...
— Ти збожеволів! — вигукнув я.
— Ти так гадаєш? Ну... а якщо... повернути її сюди, ту твою ракету, га? Це можна зробити. У неї дистанційне керування. Ми знімемо її з орбіти і...
— Припини!
— І це теж тебе не влаштовує? Ну, тоді є ще один спосіб, дуже простий. Не треба навіть повертати її на станцію. Нехай там кружляє. Ми тільки зв'яжемося з нею по радіо; якщо вона жива, то озоветься і...
— Але ж... але ж там уже давно скінчився кисень! — насилу видушив я зі себе.
— А може, вона обходиться без кисню? Ну що, спробуємо?
— Снауте... Снауте...
— Кельвіне... Кельвіне... — сердито перекривив він мене. — Ну що ти за людина! Кого хочеш ощасливити? Врятувати? Себе? Її? Яку з них? Цю чи ту? На обох сміливості в тебе вже не вистачає? Сам бачиш, до чого це призводить! Кажу тобі востаннє: тут ситуація — поза всякою мораллю.