Раптом я знову почув той самий шерех, немовби хтось нігтями дряпнув стіну, і мене тієї ж миті охопила цілковита байдужість. Я почувався так, ніби всю цю ситуацію, нас обох, розглядав з величезної відстані у перевернутий бінокль — усе було маленьке, трохи смішне, неістотне.
— Ну гаразд, — сказав я. — І що ж, по-твоєму, я маю зробити? Позбутися її? Але ж завтра з'явиться така сама, хіба ні? Тоді що, знов? І так щодень? Доки? Навіщо? Що це мені дасть? А тобі? Сарторіусові? Станції?
— Ні, спершу дай мені відповідь. Ти полетиш разом з нею і, припустімо, сам будеш свідком, що з нею станеться. Через кілька хвилин побачиш перед собою...
— Що? Страховисько? — запитав я ущипливо. — Демона, га?
— Ні. Звичайну, найзвичайнісіньку агонію. Ти й справді повірив у її безсмертя? Запевняю тебе — вони всі вмирають... Що ти тоді зробиш? Повернешся за... наступною?
— Припини!!! — закричав я, стискаючи кулаки.
Снаут дивився на мене з поблажливою посмішкою в примружених очах.
— Ах, це я маю припинити? Знаєш, на твоєму місці я облишив би цю розмову. Краще вже зроби щось інше, наприклад, відшмагай різками Океан, помстися на ньому. Що тебе мучить? Отже, якщо... — він театрально помахав рукою і звів очі до стелі, немовби проводжаючи когось поглядом, — то будеш мерзотником? А так хіба ні? Якщо усміхаєшся, коли тобі хочеться вити, вдаєш веселого й спокійного, коли ладен рвати на собі волосся, — тоді, виходить, ти не мерзотник? А якщо тут не можна не бути мерзотником? Що тоді? Битися в істериці перед Снаутом, який у всьому винен, так? Ну, тоді ти, до всього, ще й дурень, любий мій...
— Може, це ти... — сказав я, похнюпившись. — Я... кохаю її.
— Кого? Свій спомин?
— Ні. Її. Я розповів тобі, що вона намагалася зробити. На таке спроможна далеко не кожна... жива людина.
— Отже, ти сам визнаєш, що...
— Не лови мене на слові.
— Ну гаразд. Хай так — вона кохає тебе. А ти хочеш кохати її. Це різні речі.
— Помиляєшся.
— Кельвіне, мені дуже прикро, але ти сам утаємничив мене в свої інтимні справи. Не кохаєш. Кохаєш. Вона ладна пожертвувати своїм життям. Ти також. Це дуже зворушливо, красиво й благородно — все, що завгодно. Але тут усе це ні до чого. Ні до чого. Розумієш? Ні, ти не хочеш цього зрозуміти. Сили, над якими ми не владні, втягнули тебе в круговерть, і вона — її часточка. Фаза. Повторюваний ритм. Якби вона була... якби тебе переслідувало страховисько, ладне заради тебе на все, ти б не вагався й хвилини, щоби спекатися його. Правда ж?
— Правда.
— А може... може, саме тому в неї вигляд не страховиська? Це зв'язує тобі руки? Так про це ж і йдеться, щоб вони в тебе були зв'язані!
— Ще одна гіпотеза на додаток до мільйона тих, що в бібліотеці. Снауте, годі, вона... Ні. Я не хочу більше про це з тобою говорити.
— Гаразд. Ти ж сам почав. І все-таки подумай над тим, що вона, зрештою, тільки дзеркало, в якому відбивається частина твого мозку. Якщо вона й справді чарівна, то тільки тому, що чарівним був твій спомин про неї. Ти дав рецепт. Круговерть, не забувай!
— Ну й чого ти хочеш від мене? Щоб я... щоб я спекався її? Я вже питав тебе: навіщо це робити? Але ти не відповів.
— Зараз відповім. Я не запрошував тебе сюди на цю розмову. Не втручався у твої справи. Нічого тобі не наказував та не забороняв — і не зробив би цього, навіть якби й міг... Ти... ти сам прийшов сюди й виклав мені все... знаєш, навіщо? Ні? Щоби скинути зі себе весь цей тягар. Я знаю, який він важкий, любий мій! Так, так, знаю, і не перебивай мене! Я ні в чому тобі не перешкоджаю, але ти — ти сам хочеш, щоб я тобі перешкодив. Якби я став тобі на заваді, ти, може, розчерепив би мені голову, мені, зліпленому з такого самого тіста, що й ти, і сам відчув би себе людиною. А так... ти не можеш дати всьому цьому ради й через те сперечаєшся зі мною... а, по суті, зі самим собою! Скажи мені ще, що ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне... А втім, не кажи нічого.
— Ну знаєш! Я прийшов розповісти тобі просто з почуття лояльності, що збираюся залишити разом з нею Станцію, — спробував я відбиватися від нього, але мої слова прозвучали непереконливо навіть для мене самого.
Снаут знизав плечима.
— Цілком можливо, що ти зостанешся при своїй думці. Якщо я й заговорив з тобою про це, то тільки тому, що ти зайшов уже надто далеко, а вертатися назад, сам розумієш... Приходь завтра вранці годині о дев'ятій нагору, до Сарторіуса... Прийдеш?
— До Сарторіуса? — здивувавсь я. — Але ж він нікого не впускає до себе. Ти казав, що йому не можна навіть зателефонувати.
— Він уже все якось уладнав. Ми з ним про це не розмовляємо, розумієш... Ти — зовсім інша справа. Але зараз це не так важливо. Ну то як, прийдеш завтра вранці?
— Прийду, — буркнув я і пильно подивився на Снаута.
Його ліва рука ніби ненароком опинилася за дверцятами шафи. Коли вони прочинилися? Мабуть, уже давно, але, схвильований цією неприємною для мене розмовою, я не звернув уваги. Це було якось неприродно... Наче він там щось ховав. Або хтось тримав його за руку. Я облизав губи.
— Снауте, що з тобою?
— Вийди, — сказав він тихо й напрочуд спокійно. — Вийди.
Я вийшов і зачинив за собою двері, осяяні променями багряної заграви. Гері сиділа на підлозі, кроків за десять од дверей, під самісінькою стіною; помітивши мене, підхопилася.
— Бачиш? — запитала вона з якимсь гарячковим блиском у очах. — Удалося, Крісе... Я така рада. Може, може, відтепер усе буде краще й краще...
— О, звичайно, — неуважно відповів я.
Ми поверталися до своєї кімнати, а я все думав про ту ідіотську шафу... Невже, невже він ховав там?.. А вся наша розмова? У мене враз спаленіли щоки, і я мимохіть потер їх. Боже, яке навіженство! І до чого ж ми власне, домовилися? Ні до чого. Щоправда, завтра вранці...
І раптом мене пойняв страх, майже такий самий, як і минулої ночі. Моя енцефалограма! Повний запис усіх мозкових процесів, перекладений на коливання пучка променів, буде послано вниз. Углиб цього неосяжного, безмежного чудовиська. Як це сказав Снаут: «...Ти тяжко побиватимешся, якщо вона раптом щезне...» Енцефалограма — то повний запис. І підсвідомих процесів теж. А якщо я хочу, щоби вона зникла, загинула? Бо інакше хіба я здивувався б так, коли вона залишилася жива після тієї жахливої спроби покінчити із собою? Чи можна відповідати за власну підсвідомість? Але якщо за неї не відповідаю я, то хто? Що за ідіотизм! Якого біса я погодився, щоб саме мій, мій... Звичайно, можу попередньо ознайомитися з цим записом, однак розшифрувати його не зумію. Та й ніхто цього не зуміє. Хіба що фахівці, але й вони тільки в загальних рисах зможуть визначити, про що думав піддослідний. Наприклад, що він розв'язував математичну задачу, проте з'ясувати, яку саме, вже не здатні. Вони твердять, що зробити це неможливо, бо енцефалограма — лише випадкова суміш безлічі процесів, котрі відбуваються одночасно, і тільки частина з них має психологічну «підкладку». А підсвідомі... про них ніхто навіть говорити не хоче, то де вже там розшифровувати чиїсь спомини — і ті, які ще жевріють у пам'яті, й ті, які вже зовсім забуто... Але чому я так боюся? Сам же казав уранці Гері, що цей експеримент нічого не дасть. Бо якщо вже наші нейрофізіологи неспроможні розшифрувати запис, то як це може зробити зовсім чужий, чорний, рідинний велетень...
Але ж він увійшов у мене невідомо як, щоб перевернути все в моїй пам'яті й відшукати у ній найболючіший атом! То хіба ж можу в цьому сумніватися? Без нічиєї допомоги, без будь-якої «променевої передачі» проліз він крізь подвійну герметичну обшивку, крізь товсту оболонку Станції, відшукав у ній моє тіло та забрався геть зі здобиччю...
— Крісе... — тихо покликала мене Гері.
Я стояв біля ілюмінатора, втупившись невидющими очима в густі сутінки. Легка, ніжна на цій географічній широті пелена повивала зорі. Суцільний, хоча й тонкий шар хмар висів так високо, що сонце з глибини, з-за обрію вибарвлювало його ледь помітним сріблясто-рожевим сяйвом.