Образ почав уже зникати, і я на мить (не знаю, скільки вона тривала) забув про Станцію, про експеримент, про Гері, про чорний Океан — геть про все; в мені раптово спалахнула впевненість, що ці двоє, вже неживих, безмежно маленьких, обернених на жменьку праху людей здолали все, що випало на їхню долю, і відчуття спокою, вщерть виповнивши мене після цього відкриття, розвіяло безформний натовп, який оточував сіру арену в німому очікуванні моєї поразки. Тієї ж миті клацнула апаратура, бо її вимкнули, і штучне світло вдарило мені в очі. Я зажмурився. Сарторіус стояв у тій самій позі, пильно дивлячись на мене; Снаут, повернувшись до нього спиною, вовтузився біля апарата, ніби навмисне човгаючи сандалями, що спадали йому з ніг.
— Як ви вважаєте, докторе Кельвіне, експеримент удався? — пролунав гугнявий, неприємний Сарторіусів голос.
— Так, — відповів я.
— Ви цього певні? — з відтінком подиву, ба навіть підозри запитав Сарторіус.
— Так.
Від мого рішучого й різкого тону він на хвилину втратив свою поважність.
— Це... добре, — буркнув він і озирнувся, мовби не знаючи, чим йому тепер зайнятися.
Снаут підійшов до мене й почав знімати з моєї голови пов'язку.
Я встав і пройшовся залом, а тим часом Сарторіус, який зник був у темряві, повернувся з уже проявленою та висушеною плівкою. На десятьох з лишком метрах плівки тяглися тремтячі зубчасті лінії, схожі на білясту плісняву або павутиння на чорній слизькій целулоїдній стрічці.
Мені більше нічого було тут робити, але я все ще не йшов. Мої колеги вставили в оксидовану головку модулятора плівку, кінець якої Сарторіус, недовірливо насупившись, проглянув ще раз, немовби намагаючись розшифрувати сенс, що крився у цих тремтливих лініях.
Далі експеримент тривав за межами лабораторії. Я бачив, як Снаут і Сарторіус підійшли до пультів управління під стіною й привели в рух апаратуру. Басовито загув струм в обмотках котушок під сталевою підлогою. А потім тільки вогники на вертикальних засклених трубках індикаторів побігли вниз, показуючи, що великий тубус рентгенівської установки опускається у вертикальну шахту, щоби зупинитися в її відкритій горловині. Вогники застигли на найнижчих поділках шкали, й Снаут почав збільшувати напругу, поки стрілки, а точніше, білі смужки, що правили за них, зробили, хитнувшись, півоберта праворуч. Гудіння струму стало ледве чутним, нічого більше не відбувалося, бобіни з плівкою оберталися під кожухом, тож їх теж не було видно, лічильник метражу тихенько цокав, наче годинниковий механізм.
Гері дивилася понад книжкою то на мене, то на Снаута й Сарторіуса. Я підійшов до неї. Вона запитально глянула на мене. Експеримент уже закінчувався, Сарторіус повільно підійшов до невеликої конусної головки апарата.
— Ходімо?.. — самими лише губами запитала Гері.
Я кивнув. Вона підвелася. Ні з ким не прощаючись — мені здавалося, що прощатися недоречно — я пройшов повз Сарторіуса.
За ілюмінаторами верхнього коридору, що були високо вгорі, палала напрочуд гарна заграва. Це була не звичайна, похмура, криваво-червона заграва, а вигравали всі відтінки рожевого кольору, оповитого серпанком, усипаного срібним пилом. Важка, безладно збрижена чорнота безмежної рівнини Океану, здавалося, відповідала на це ніжне сяяння брунатно-фіолетовим, м'яким полиском. Тільки в самісінькому зеніті небо все ще залишалося яро-рудим.
Я раптом зупинився посередині нижнього коридору. Мені страшно було навіть подумати про те, що ми знову, наче в тюремній камері, замкнемося у своїй кімнаті, з якої видно тільки Океан.
— Гері, — сказав я, — мені... мені треба зазирнути до бібліотеки... Ти не заперечуєш?
— Ну що ти, я охоче пошукаю собі там щось почитати, — відповіла вона з трохи вдаваною жвавістю.
Я відчував, що учора між нами виникла якась тріщина, і розумів, що маю бути бодай трохи чуйнішим до Гері, але мене раптом пойняла цілковита апатія. Не знаю, що могло б мене з неї вивести. Ми поверталися назад коридором, який похило спускався до маленького тамбура з трьома дверима; між ними, наче у вітринах за кришталево чистими шибками, росли квіти.
Середні двері, що вели до бібліотеки, були з обох боків оббиті тисненою штучною шкірою; відчиняючи їх, я щоразу хтозна-чому намагався не торкатися її. У великому круглому залі з блідо-сріблястою стелею, розмальованою стилізованими сонцями, було трохи прохолодніше.
Провівши рукою уздовж корінців зібрання класичних праць із соляристики, я вже хотів узяти перший том Гізе, той, із гравюрою на фронтиспісі під цигарковим папером, як раптом побачив непомічений минулого разу грубий, формату ін-октаво том Гравінського.
Я сів на м'який стілець. У залі панувала глибока тиша. За моєю спиною Гері гортала якусь книжку — я чув легкий шелест сторінок під пальцями.
Посібник Гравінського, який студенти найчастіше просто зазубрювали, був збірником усіх — від «Абіологічної» до «Ядерної» — соляристичних гіпотез, розміщених за алфавітом. Компілятор, який ні разу не бачив планети Соляріс, перерив усі монографії, протоколи експедицій, записи й донесення тих часів, ретельно вивчив навіть уривки з праць планетологів, котрі досліджували інші планети. Він склав каталог, що іноді вражав лаконічністю формулювань, часом і тривіальних, бо вони спрощували витончену складність думок, котрі породили ці гіпотези; а втім, ця праця, задумана як енциклопедична, тепер мала цінність радше курйозу; том було видано двадцять років тому, за цей час виросла гора нових гіпотез, які не вмістилися б у жодній книжці. Я пробіг очима алфавітний покажчик авторів, наче список полеглих, — мало хто з-поміж них залишився живий, та й ті, мабуть, не працювали вже активно в соляристиці. Усе це багатство думок, яке охоплювало найрізноманітніші напрямки, створювало враження, що хоча б одна із цих гіпотез неодмінно має бути істинною, бо неможливо уявити, щоб дійсність не відповідала жодному з міріадів викладених тут здогадів.
У передмові до тому Гравінський поділив відомі йому шістдесят років соляристики на періоди. Під час першого, початкового періоду дослідження планети Соляріс ніхто, власне, не висловлював гіпотез свідомо. Тоді просто інтуїтивно, як підказував «здоровий глузд», вирішили, що Океан — мертвий, хімічний конгломерат, потворна драглиста маса, яка, омиваючи планету, завдяки своїй «квазівулканічній» діяльності володіє спроможністю формувати химерні утворення і в результаті спонтанного автоматизму процесів стабілізує непостійну орбіту планети, так само як маятник утримується в раз заданій площині свого коливання. Щоправда, вже через три роки Маженон припустив, що «драглиста машина» — не що інше, як щось живе від природи, але Гравінський датував період біологічних гіпотез тільки через дев'ять років, коли здогад Маженона, який спочатку ніхто не підтримував, почав завойовувати дедалі більше прихильників. У наступні роки було створено дуже багато складних, підпертих біоматематичним аналізом, детальних теоретичних моделей живого Океану. Відтак настав третій період, період розпаду монолітної досі думки вчених і виникнення багатьох шкіл, які змагалися й завзято боролися між собою. Це була доба діяльності Панмаллера, Штробля, Фрейгауза, Ле-Грея, Осиповича. Всю спадщину Гізе піддали нищівній критиці. Напрацювали перші атласи, каталоги, стереофотографії асиметріад, що доти вважали утвореннями, котрі не піддаються вивченню; злам стався завдяки новій апаратурі з дистанційним керуванням, яку спрямовували в клекотливі безодні велетів, хоча вони щомиті загрожували вибухнути. Тоді ж під час бурхливих суперечок почали лунати окремі несміливі голоси мінімалістів, які твердили: коли навіть не вдасться встановити горезвісного «контакту» з «розумною потворою», то й тоді вивчення мімоїдів — застиглих міст та кулястих гір, що їх Океан викидає, аби знову поглинути, дасть вельми цінні хімічні й фізично-хімічні пізнання, нові відомості про структуру молекул-гігантів. Але з проповідниками таких ідей ніхто не вважав за потрібне навіть полемізувати. Бо саме цим періодом датовані актуальні й сьогодні каталоги типових метаморфоз та біоплазматична теорія мімоїдів Франка, хоч і відкинута як хибна, а проте визнана чудовим зразком широти мислення й логіки.