У книжці Мунціуса лежав складений удвоє пожовклий відбиток із щоквартальника «Додаток до соляристики», однієї з перших праць, яку Ґібарян написав ще до того, як очолив Інститут. Після назви «Чому я став соляристом» стисло, майже конспективно перелічені конкретні явища, що доводили реальну можливість контакту. Ґібарян належав до того, мабуть, останнього покоління дослідників, яким вистачило відваги ще в юні роки доторкнутися до святої таємниці і, не переступаючи визначених наукою меж віри, сповнитися оптимізму в матеріальну силу науки, котра мала увінчатися успіхом, якщо зусилля будуть наполегливі й тривалі.
Він базувався на добре відомих класичних дослідженнях біоелектроніків Євразії: Хо Ен Міна, Нг'ялі й Кавакадзе. Вони довели, що є певна подібність між електричними імпульсами в людському мозку і деякими розрядами енергії, котрі відбуваються в плазмі Океану й передують виникненню таких її утворень, як поліморфи (у зародкових стадіях) та близнюки-соляриди. Ґібарян відкидав надто антропоморфічні інтерпретації, всі ті містифікації, тези психоаналітичних, психіатричних, нейрофізіологічних шкіл, що намагалися перенести на драглистий Океан поняття людських захворювань, наприклад, епілепсії (аналогію до якої вони вбачали у конвульсивних виверженнях асиметріад), бо він був серед прихильників Контакту одним з найобережніших і найтверезіших та зовсім не терпів сенсацій, що їх, правда, дедалі рідше викликало те чи інше відкриття. Хвилю такої дешевої сенсації здійняла, зрештою, і моя дипломна праця. Вона теж була десь тут, у бібліотеці, не надрукована, звісно, а знята на плівку й захована в якомусь контейнері з мікрофільмами. У ній я опирався на новаторські дослідження Бергмана та Рейнольдса, яким удалося з мозаїки процесів кори людського мозку виділити й «відфільтрувати» компоненти, що супроводжують найсильніші емоції — відчай, тугу, радість. Я по черзі порівняв ці дані з розрядами океанічних струмів, відкрив коливання та профілі кривих (на певних ділянках чаш симетріад, біля основи незрілих мімоїдів тощо), і виявив між ними варту уваги аналогію. Цього було цілком досить, щоб у бульварній пресі незабаром з'явилося моє прізвище під блазенськими назвами на зразок «Драглі в розпачі» або «Планета в оргазмі». Та все це тільки посприяло мені (так принаймні я вважав ще донедавна): Ґібарян, як і будь-який інший солярист, не читав усіх праць зі соляристики (їх виходили тисячі) й тим паче праць новачків, а тут раптом звернув на мене увагу, і я отримав від нього листа. Цей лист завершив попередній та розпочав новий період мого життя.
Сни
Оскільки Океан ніяк не реагував на наш експеримент, ми змушені були його повторити через шість днів, причому станція, яка досі непорушно висіла на перетині сорок третьої паралелі зі сто шістнадцятим меридіаном, попливла, зберігаючи чотирьохсотметрову висоту над Океаном, у південному напрямку, де, як показували радарні датчики і радіограми сателоїда, активність плазми значно зросла.
Дві доби змодульований моєю енцефалограмою пучок рентгенівських променів завдавав з інтервалами у кілька годин невидимих ударів по майже зовсім гладенькій поверхні Океану.
Наприкінці другої доби ми були вже так близько від полюса, що коли майже весь диск блакитного сонця сховався за обрієм, хмари на протилежному боці налилися пурпуром, провіщаючи схід червоного. На чорному огромі Океану й порожньому небі над ним тоді заграли сліпучо-яскраві барви: різкі, ядуче зелені промені, виблискуючи розплавленим металом, стикалися з приглушеними рожевими сполохами, а сам Океан перетинали відблиски двох дисків, розташованих один навпроти одного, двох палаючих вогнищ — ртутного і багряного; досить було у зеніті з'явитися бодай маленькій хмарці, щоб зайчики на важкій піні, яка стікала з гребенів хвиль, замерехтіли всіма кольорами веселки. Відразу ж після заходу блакитного сонця на північному заході з'явилася симетріада, про яку негайно попередили сигналізатори; вона майже повністю зливалася з рудуватою імлою і вирізнялася на її тлі хіба поодинокими дзеркальними зблисками, ніби там, на межі неба і плазми, виростала велетенська скляна квітка. Станція, однак, не змінювала курсу і через чверть години колос, що мерехтів червоним світлом, мов згасаюча рубінова лампа, сховався за обрієм. Минуло ще кілька хвилин, і високий тонкий стовп, підніжжя якого вже ховалося від наших очей, беззвучно зметнувся в атмосферу на кілька кілометрів. Це була явна ознака загибелі симетріади. Половина стовпа палала криваво, а друга вилискувала ртуттю; він розрісся у двобарвне дерево, потім кінчики його віття, яке дедалі дужче бучавіло, злилися в грибоподібну хмару, верхня частина якої, осяяна палахкотінням двох сонць, пливла, підхоплена вітром, а нижня, розгорнувшись гронами на третину обрію, надзвичайно повільно опадала. Через годину від цього видовища не залишилося й сліду.
Минуло ще дві доби, й експеримент було повторено востаннє, рентгенівські уколи охопили вже доволі велику частину драглистого Океану, на півдні забовваніли, чітко видні нам з висоти, хоча вони були за триста кілометрів від нас, Арреніди — кряж із шести скелястих, ніби вкритих льодовиками верховин; та насправді це був наліт органічного походження, який свідчив про те, що утворення служило колись дном Океану.
Тоді ми змінили курс на південний схід і якийсь час рухалися уздовж гірського кряжу, оповитого хмарами, характерними для червоного дня; потім усе зникло. Від початку першого експерименту минуло десять днів.
За весь цей час на Станції, по суті, нічого не сталось; автоматична апаратура повторювала експеримент згідно з програмою, і я навіть не певен, чи хто-небудь контролював її роботу. І все-таки на станції відбувалося значно більше подій, аніж можна було сподіватися. Щоправда, люди тут були ні до чого. Я потерпав, що Сарторіус зажадає відновити роботу над анігілятором; окрім того, я чекав, як прореагує Снаут, коли довідається від Сарторіуса, що я його до певної міри обдурив, перебільшивши небезпеку, яку могло спричинити знищення нейтринної матерії. Однак нічого такого не сталося з причин, які спершу були для мене цілком загадковими; звісна річ, я очікував якогось підступу з їхнього боку; думав, що вони таємно над чимось працюють, і через те щодня заходив до приміщення без ілюмінаторів під головною лабораторією, де був розташований анігілятор. Проте жодного разу нікого з них там не застав, а тонкий шар пороху, який покривав захисний кожух і кабелі апаратури, свідчив, що до неї багато тижнів ніхто навіть не торкався.
Снаут, як і Сарторіус, раптом кудись зник, і я ніяк не міг з ним зв'язатися, — його відеофон на радіостанції не відповідав на жоден мій виклик. Звичайно, рухом Станції хтось керував, але не можу сказати, хто саме, бо мене те, хоч як це дивно, просто не цікавило. Байдуже було мені й до того, що Океан зовсім не реагував на експеримент; тож через два чи три дні я майже перестав очікувати чи боятись якоїсь його реакції та й узагалі забув і про Океан, і про експеримент. Цілими днями я просиджував або в бібліотеці, або у кімнаті разом з Гері, яка снувала за мною, наче тінь. Я розумів, що наші справи кепські й що такий стан апатичної непевності не може тривати вічно. Треба було якось подолати його, щось змінити у наших стосунках, але я відкидав навіть думку про це й не здатен був на щось відважитися. Не можу пояснити цього точніше, однак мені здавалося, що все на Станції, а особливо наші з Гері стосунки, перебуває в стані надзвичайно нестійкої рівноваги й може враз розпастися, досить тільки його торкнути. Чому? Не знаю. Найдавнішим було те, що й Гері відчувала щось подібне, принаймні деякою мірою. Коли я думаю про це тепер, мені здається, що враження непевності, хиткості, передчуття потрясіння були викликані присутністю когось, хто наповнював геть усі приміщення Станції, але ніяким іншим способом себе не проявляв. Втім, можливо, була ще одна розгадка — сни. Оскільки ніколи — ні раніше, ні згодом — мені не ввижалися такі видива, я вирішив записувати їх і тільки завдяки цьому можу тепер про них бодай щось розповісти. Хай і уривчасто й без розмаїття, яке важко передати.