— Малий радіус дії, кажеш?
— Так. На великий забракло матеріалів.
На мене зненацька почали валитися стіни. Я заплющив очі.
— Боже... вона... повернеться, неодмінно повернеться...
— Ні.
— Ти впевнений у цьому?
— Так, Кельвіне. Пам'ятаєш те шумовиння піни? Після цього вони вже не вертаються.
— Ніколи?
— Ніколи.
— Ти вбив її, — тихо сказав я.
— Так. А ти хіба не зробив би цього? На моєму місці?
Я підхопився й швидко заходив від стіни в куток і назад. Дев'ять кроків. Поворот. Знову дев'ять кроків...
Я зупинився перед Снаутом.
— Слухай, Снауте, давай подамо рапорт. Зажадаємо прямого зв'язку з Радою. Це зробити неважко. Вони погодяться. Мусять. Планету буде виключено з Конвенції Чотирьох. Усі засоби тут дозволені. Застосуємо генератори антиматерії. Думаєш, є щось таке, що може вистояти проти антиматерії? Нема нічого! Нічого! Нічого! — кричав я переможно, засліплений власними слізьми.
— Ти хочеш його знищити? — запитав Снаут. — Навіщо?
— Забирайся геть. Залиш мене!
— Не піду.
— Снауте!
Я дивився йому в очі. Снаут заперечливо похитав головою.
— Чого ти хочеш? — підвищив він голос. — Чого ти від мене хочеш?
Снаут підійшов до столу.
— Гаразд. Ми подамо рапорт.
Я відвернувся й знову почав ходити з кутка в куток.
— Сідай, — запропонував Снаут.
— Дай мені спокій.
— Є два аспекти справи. Перший — це факти. Другий — наші вимоги.
— І про це неодмінно треба говорити саме зараз? — я на мить зупинився.
— Атож, саме зараз.
— Не хочу. Розумієш? Мене це не обходить.
— Останній раз ми послали повідомлення перед смертю Ґібаряна. Це було понад два місяці тому. Маємо докладно описати обставини появи...
Я схопив Снаута за руку:
— Ти нарешті перестанеш?
— Удар мене, якщо хочеш, — сказав він, — але я все одно не перестану.
Я відпустив його руку.
— Роби, як знаєш.
— Річ у тому, що Сарторіус спробує приховати деякі факти. Я в цьому майже певен.
— А ти ні? — уточнив я.
— Ні. Тепер уже ні. Це не тільки наша справа. Адже ти розумієш, про що йдеться. Океан виявив здатність до розумних дій. Здатність до органічного синтезу найвищого порядку, який нам невідомий. Він обізнаний з будовою, мікроструктурою, обміном речовин нашого організму...
— Чудово, — сказав я. — Чому ж ти замовк? Він провів над нами серію... серію... дослідів. Психічну вівісекцію. Спираючись на знання, викрадені з наших голів, не зважаючи на те, до чого ми прагнемо.
— Це вже не факти й навіть не висновки, Кельвіне. Це гіпотези. В певному розумінні — він зважав на те, чого хотіла якась замкнена, захована частина нашої свідомості. Це міг бути... дарунок.
— Дарунок? О Боже!
Я зареготав.
— Припини! — крикнув Снаут, схопивши мене за руку.
Я стиснув його пальці. І стискав їх дедалі дужче, аж поки хруснули кісточки. Снаут спокійно, примруживши очі, дивився на мене. Я відпустив його пальці й відійшов у куток. Сказав, не повертаючи голови:
— Постараюся без істерики.
— Пусте. Чого ми зажадаємо?
— Кажи ти. Я зараз не можу. Вона сказала що-небудь перед тим, як...
— Ні. Нічого... Я вважаю, що тепер виник шанс...
— Шанс? Який шанс? На що? А-а... — мовив я вже тихіше, дивлячись у вічі йому, і раптом усе зрозумів: — Контакт? Знову контакт? Ми ще мало... і ти, ти сам, і вся ця божевільня... Контакт? Ні, ні, ні. Це вже без мене.
— Чому? — запитав Снаут цілком спокійно. — Кельвіне, ти й досі, а особливо тепер, підсвідомо ставишся до нього, як до людини. Ненавидиш його.
— А ти хіба ні? — кинув я.
— Ні, Кельвіне, адже він сліпий...
— Сліпий? — повторив я, певен, що не розчув.
— Ясна річ, у нашому розумінні. Він не сприймає нас так, як ми сприймаємо один одного. Риси обличчя, постать, яку ми бачимо, дають нам змогу розрізняти окремих індивідів. А для нього все це — прозоре скло. Адже він проникав у глибину наших мізків.
— Ну гаразд. І що ж із цього випливає? До чого ти ведеш? Якщо він зумів оживити, створити людину, яка існує лише в моїй пам'яті, й зробив це так, що її очі, рухи, її голос... голос...
— Кажи далі! Кажи, чуєш!!!
— Та кажу... кажу... Ага. Отже... голос... звідси випливає, що він може читати нас, як книгу. Ти розумієш, що я маю на увазі?
— Атож. Виходить, якби він захотів, то міг би з нами порозумітися, так?
— Звичайно. Хіба це не очевидна істина?
— Ні. Зовсім ні. Адже він міг узяти лише рецепт виробництва, який складається не зі слів. Це збережений у пам'яті запис, його білкова структура, як голівка сперматозоїда чи яйцеклітина. Адже там, у мозку, нема ніяких слів і почуттів; спогад людини — це образ, записаний мовою нуклеїнових кислот на макромолекулярних асинхронних кристалах. Отже, він узяв у нас те, що найглибше закарбувалося, що найміцніше замкнено, що залишило найповніший, найглибший слід, розумієш? Але він міг зовсім не знати, що це для нас означає, який має сенс. Це все одно, якби ми зуміли створити симетріаду й кинули її в Океан, знаючи архітектуру, технологію та будівельні матеріали, але не розуміючи, навіщо вона, для чого служить, чим вона є для нього...
— Це можливо, — сказав я. — Так, це можливо. У такому разі він... може, взагалі не хотів розтоптати й принизити нас. Мабуть, що так. І тільки ненароком... — У мене затремтіли губи.
— Кельвіне!
— Так, так. Гаразд. Уже все нормально. Ти добрий. Він теж. Усі добрі. Але навіщо? Поясни мені. Навіщо ти це зробив? Що ти їй сказав?
— Правду.
— Правду, правду! Що саме?
— Ти й сам добре знаєш. А зараз ходімо краще до мене. Будемо складати рапорт. Ходімо.
— Зачекай. Чого ти, власне, хочеш? Невже збираєшся залишитися на Станції?
— Ти вгадав. Я справді хочу тут залишитися.
Старий мімоїд
Я сидів біля великого ілюмінатора й споглядав Океан. Роботи в мене не було ніякої. Рапорт, складений за п'ять днів, тепер обернувся в пучок хвиль, що мчав у порожнечі десь поза сузір'ям Оріона. Досягнувши темної пилової туманності, яка розпростерлася на обширі вісім трильйонів кубічних миль і поглинає промені світла та будь-які інші сигнали, він потрапить на перший із низки ретрансляторів. Звідти, від одного радіобуя до іншого, стрибками завдовжки мільярди кілометрів линутиме по кривій величезної дуги, аж поки останній ретранслятор, металева брила, щільно напакована точними приладами, з видовженим писком напрямленої антени, сконцентрує його ще раз і скерує далі в простір, до Землі. Потім минуть місяці, й точнісінько такий самий пучок енергії, посланий із Землі, протягнувши за собою борозну імпульсних спотворень у гравітаційному полі Галактики, досягне краю космічної хмари, прослизне, посилений, уздовж ланцюга буїв, що вільно дрейфують, і, не зменшуючи швидкості, помчить до подвійного сонця планети Соляріс.
Океан під високим червоним сонцем був чорнішим, аніж звичайно. Рудий туман сплавляв його стики з обрієм. День видався надзвичайно жаркий, ніби провіщав шалену бурю, яка кілька разів на рік лютує на планеті. Були всі підстави припускати, що її єдиний житель контролює клімат і сам спричиняє ці бурі.
Ще кілька місяців мені доведеться визирати з цих ілюмінаторів, спостерігати з висоти за розкутим білим золотом і стомленим багрянцем, які час від часу відбивалися в якомусь рідинному виверженні, у сріблястому пухирі симетріади, стежити за пересуванням нахилених проти вітру струнких «швидкунів», надибувати напіввивітрілі, зруйновані мімоїди.
Одного чудового дня екрани всіх відеофонів спалахнуть світлом, оживе вся давно змовкла електронна система сигналізації, приведена в дію імпульсом, посланим з-за сотні тисяч кілометрів, сповіщаючи про наближення металевого колоса, який, протяжно гуркочучи гравітаторами, знизиться над Океаном. Це буде «Улісс», або «Прометей», або якийсь інший величезний крейсер далекого плавання. Коли я спущуся трапом з плаского даху Станції, то побачу на палубах шеренги масивних броньованих роботів, які не поділяють з людиною первородного гріха й такі невинні, що виконують кожен наш наказ, аж до повного знищення себе чи перепони, котра постане їм на шляху, якщо таку програму закладено у кристалах їхньої пам'яті. А потім корабель легко підніметься, випереджаючи звук і залишаючи за собою конус розбитого на басові октави гуркоту, який сягне Океану, й обличчя всіх людей на мить засяють від думки про повернення додому.