Поступово в наукових колах, особливо у тих, що належали до керівництва Інституту, «справу Соляріс» почали трактувати як «справу безнадійну», тож у цьому середовищі в останні роки залунали голоси, які вимагали скоротити дотацію на подальші дослідження. Про повну ліквідацію Станції поки що ніхто не наважувався заговорити — це було б відвертим визнанням поразки. Хоча дехто в приватних розмовах і висловлювався, що тепер найголовніше — це по змозі «почесно» припинити «аферу Соляріс».
Проте для багатьох, особливо для молодих, «афера» ця поступово ставала чимось на кшталт випробування власної вартості. «По суті, — казали вони, — йдеться про ставку, набагато більшу, ніж вивчення соляріанської цивілізації, — про нас самих, про межі людського пізнання».
Певний час популярним був погляд (його старанно поширювали газети), начебто мислячий Океан, що омиває планету Соляріс, — це велетенський мозок, який випередив у своєму розвитку нашу цивілізацію на мільйони років, нібито це «космічний йог», мудрець, утілене всезнання, начебто він уже давно зрозумів марність усякої діяльності й тому на всі наші спроби налагодити з ним контакт відповідає мовчанкою. Та це був хибний погляд, бо живий Океан діяв — і ще й як! Щоправда, він діяв інакше, ніж уявляли люди: не будував ні міст, ні мостів, ні літальних машин, не пробував ні подолати простір, ні переступити його (що, на думку декого, було неоціненною перевагою людини перед ним). Зате він займався тисячократним перетворенням — «онтологічною аутометаморфозою» (уже чого, а вчених термінів на сторінках соляристичних праць не бракувало!). З іншого боку, в того, хто наполегливо намагався осягнути найрізноманітніші відомості про Соляріс, складалося враження, що перед ним — уламки інтелектуальних конструкцій, можливо, навіть геніальних, безладно перемішані з утвореннями, які є наслідком цілковитої глупоти на межі божевілля. Через те як антитеза концепції «Океану-йога» виникла теорія «Океану-дебіла».
Ці гіпотези воскресили й оживили одну з найдавніших філософських проблем — проблему взаємозв'язку матерії і духу, свідомості. Треба було мати неабияку сміливість, аби першому, — як це зробив Дю-Гаарт, — визнати, що Океан наділений свідомістю. Ця проблема, котру дехто з учених одразу ж потрактував як метафізичну, стала темою майже всіх дискусій і суперечок. Чи можливе мислення без свідомості? І водночас чи можна процеси, що відбуваються в Океані, назвати мисленням? Чи можна вважати горою велетенський камінь, а планетою — велетенську гору? Звичайно, такі терміни можна використовувати, але нове співвідношення величин виводить на сцену нові закономірності й нові явища.
Проблема ця стала квадратурою кола нашої доби. Кожен учений із самостійним мисленням намагався зробити в скарбницю соляристики свій внесок; було висловлено чимало теорій, які стверджували, буцімто перед нами продукт дегенерації, регресу, що настав після фази «інтелектуального розвитку» Океану, буцім Океан — насправді новоутворення, гліома, котра, зародившись у тілах колишніх жителів планети, роз'їла і поглинула їх, сплавивши рештки у надклітинну стихію, що постійно існує й самоомолоджується.
Я зняв з пластикового столу прилади й книжки, розклав на ньому карту Соляріс і, спершись руками на металеві краї столу, почав розглядати її при білому, схожому на земне, світлі ламп. Живий Океан мав свої мілини й глибини, а острови, вкриті нальотом вивітрілих мінералів, свідчили про те, що колись вони були його дном. А може, він регулював також процес піднесення над поверхнею та опускання скелястих утворень, занурених у його лоно? Це поки що лишалося таємницею. Я знов, як у дитинстві, коли вперше почув про планету Соляріс, був приголомшений величезними півкулями на карті, розмальованими різними відтінками фіолетового й блакитного кольорів.
Не знаю, чому, але все навколо раптом утратило для мене інтерес; навіть загадкова смерть Ґібаряна і моє невідоме майбутнє видавалися мені тепер такими незначними; поринувши в споглядання цієї вражаючої карти, я забув про все на світі.
Окремі ділянки «живоутворення» було названо іменами дослідників, які присвятили себе їхньому вивченню. Роздивляючись ґлеємасив Тексалла, що омивав екваторіальні архіпелаги, нараз відчув на собі чийсь погляд.
Я все ще стояв, схилившись над картою, але вже не бачив її, заціпенівши зі страху. Двері навпроти були забарикадовані ящиками й присунутою до них шафкою. «Мабуть, якийсь робот», — подумав я, хоча досі не бачив у кімнаті жодного робота, а ввійти непомітно для мене він не міг. Відчуття важкого, непорушного погляду ставало нестерпним, пекло шкіру на потилиці й спині. Я мимохіть утягнув голову в плечі й щосили оперся на стіл; він зненацька повільно посунувся по підлозі. Я отямився і рвучко обернувся.
Кімната була порожня. Переді мною зяяв чорнотою тільки великий напівкруглий ілюмінатор. Дивне відчуття не зникало. На мене дивилася темнота — безлика, велетенська, безока, безмежна. За склом, у мороці, не світилася жодна зірка. Я засмикнув світлонепроникні штори. Тепер я вже починав розуміти, хоча не пробув на Станції й години, чому тут у декого виникає манія переслідування. Мимоволі я пов'язував це зі смертю Ґібаряна. Я знав цього дослідника й досі був певен, що ніщо не може потьмарити його розум. Тепер ця певність зникла.
Я стояв посеред кімнати біля столу. Дихання моє стало рівнішим, а піт на чолі поволі висихав. Про що це я тільки-но думав? Ага, про роботів. Дивно, що жодного з них я не бачив ні в коридорі, ні в кімнатах. Куди вони всі поділися? Єдиний робот, якого я помітив, — та й то на відстані — належав до механічної обслуги ракетодрому. А де ж інші?
Я зиркнув на годинник. Час було вже йти до Снаута.
Я вийшов у коридор, тьмяно освітлений люмінесцентними лампами під стелею. Проминувши твоє дверей і наблизившись до третіх, на яких висіла табличка з прізвищем Ґібаряна, довго стояв перед ними. На Станції панувала тиша. Я натиснув ручку дверей. Щиро кажучи, мені зовсім не хотілося туди заходити, але ручка легко піддалася, двері трохи відхилилися, й виникла щілина, спершу чорна, а потім осяяна світлом, що спалахнуло всередині. Тепер мене міг побачити кожен, хто йшов коридором. Я швидко переступив поріг, безгучно й щільно причинив за собою двері. Потім рвучко обернувся.
Я стояв, майже притискаючись спиною до дверей. Кімната була трохи більша за мою, з таким самим панорамним ілюмінатором, на три чверті заслоненим завіскою з дрібними голубенькими й рожевими квіточками, напевно, привезеною із Землі, — вона явно не належала до спорядження Станції. Уздовж стін тяглися книжкові полиці й шафки, покриті сріблясто-зеленою емаллю. Все із шафок було вивернуте просто на підлогу, між табуретками й кріслами. Переді мною, захаращуючи прохід, лежали перекинуті два пересувних столики, завалені журналами, що, видно, висипалися з розірваних тек. Розгорнені віялом сторінки книжок були залиті рідинами з розбитих колб та пляшок із притертими корками: ці колби й пляшки були з такого товстого скла, що, просто впавши на підлогу, навіть з великої висоти, нізащо не змогли б розбитися. Під ілюмінатором лежав перекинутий стіл з розтрощеною лампою на висувному кронштейні; поряд валявся табурет, дві ніжки якого було встромлено в напіввисунуті шухляди стола. Усю підлогу встеляв шар картонок, списаних аркушів та інших папірців. Я впізнав Ґібарянів почерк і нахилився. Піднімаючи розрізнені аркуші, помітив, що моя рука відкидає не одну тінь, як досі, а дві.
Я обернувся. Рожева завіска палала, немовби її підпалили згори, а різка смуга сліпучо-блакитного вогню чимдалі розгоралася. Я рвучко відсунув завіску, і в очі мені вдарило полум'я гігантської пожежі, що охоплювала третину обрію. Довгі, потворно витягнені тіні бігли поміж хвиль до Станції. Це займався світанок. У зоні, де перебувала Станція, після ночі, яка тривала лише годину, на небо викочувалося друге, блакитне сонце планети.
Автоматичний вимикач погасив лампи під стелею, і я знову нахилився до розкиданих паперів. Перебираючи їх, знайшов короткий план експерименту, що мав відбутися три тижні тому. Ґібарян збирався піддати плазму Океану дії наджорстких рентгенівських променів. Із тексту я зрозумів, що план цей мав здійснити Сарторіус, — у мене в руках була копія. Осяяні світлом, білі аркуші сліпили очі. Новий день був не такий, як попередній. Під небом, оранжевим від сонця, яке поволі остигало, чорнильний, з кривими відблисками Океан майже постійно вкривала брудно-рожева імла, ніби зливаючи в одне ціле небосхил, хмари й хвилі. Тепер усе це щезло. Навіть профільтрований крізь рожеву тканину завіски схід палахкотів, мов пальник потужної кварцевої лампи, і мої засмаглі руки здавалися в ньому майже сірими. Кімната змінилася: все, що мало червоний відтінок, ураз стало блякло-бронзовим, мов сира печінка, а всі предмети білого, зеленого й жовтого кольорів, навпаки, налилися соковитою барвою і, здавалося, теж випромінювали сяйво. Примружившись, я зазирав у шпарку завіски: небо перетворилося на біле море вогню, під яким погойдувалося й дрижало щось схоже на розплавлений метал. Я стулив повіки — в очах попливли червоні кола. На полиці надбитого вмивальника лежали темні окуляри. Я надів їх — вони закрили мені майже половину обличчя. Тепер завіска світилась, як полум'я натрію. Я заходився читати далі, піднімаючи з підлоги аркуші й складаючи їх на столику, що якимсь дивом стояв неперекинутий. Частини тексту бракувало.