— За годину все внормується. А ти певен, що тебе кинуло в піт тільки від спеки? — підвів на мене очі Снаут.
Я старанно жував, удаючи, ніби не помічаю його погляду.
— Що ти збираєшся робити? — запитав він нарешті відверто, коли ми поїли, і, скидавши увесь посуд та порожні бляшанки в раковину під стіною, знову сів у крісло.
— Приєднаюсь до вас, — байдуже відповів я. — У вас же є якийсь план досліджень? Якийсь новий подразник, здається, рентген чи ще щось, а?
— Рентген? — здивовано звів брови Снаут. — Де ти таке чув?
— Не пригадую. Але десь чув. Може, на «Прометеї». А що? Ви його вже застосовуєте?
— Подробиці мені невідомі. Це була ідея Ґібаряна. Він розпочав разом із Сарторіусом. Але звідки ти про це знаєш?
Я знизав плечима.
— Тобі невідомі подробиці? Але ж ти повинен був брати в цьому участь, це входить у коло твоїх... — я не закінчив.
Снаут мовчав. Гудіння кондиціонерів стихло, температура трималася на стерпному рівні. В повітрі висів тільки безперервний високий звук, що дуже скидався на дзижчання мухи, яка заплуталася у павутинні. Снаут підвівся, підійшов до пульта керування й знічев'я почав клацати перемикачами — головний рубильник перебував у нульовому положенні. Трохи згодом Снаут, не повертаючи голови, зауважив:
— Треба буде виконати всі формальності щодо цього... ну, та ти знаєш.
— Так?
Він обернувся до мене. Очі його зблиснули люттю. Не можу сказати, що я навмисне намагався вивести його з рівноваги, але, нічого не розуміючи в грі, яка тут велася, волів поводитися стримано. Його гострий борлак ходив над чорним коміром светра.
— Ти був у Ґібаряна, — сказав раптом Снаут.
Це було не запитання. Звівши брови, я спокійно дивився йому в вічі.
— Був у його кімнаті, — повторив він.
Я кивнув, мовби кажучи: «Припустимо. Ну то й що?» Мені хотілося почути, що він казатиме далі.
— Хто там іще був? — запитав Снаут.
Він знав про неї!!!
— Ніхто. А хто там міг бути? — поцікавивсь я.
— То чому ти мене не впустив?
Я посміхнувся.
— Бо злякався. Ти сам мене остерігав. Тож коли ручка повернулась, я інстинктивно притримав її. Чому ти не озвався? Я тебе впустив би.
— Я думав, що там Сарторіус, — невпевнено сказав Снаут.
— Ну то й що?
— Як гадаєш... що там сталося? — відповів він запитанням на запитання.
Я мить повагався, а тоді сказав:
— Ти маєш знати це краще, ніж я. Де він?
— У холодильнику, — випалив Снаут. — Ми вранці відразу ж перенесли його туди... Спека ж...
— Де ти його знайшов?
— У шафі.
— У шафі? Він був уже мертвий?
— Серце ще билось, але він уже не дихав. Це була агонія.
— Ти пробував його врятувати?
— Ні.
— Чому?
— Не встиг, — відповів Снаут після короткої паузи. — Він помер раніше, ніж я його поклав.
— Ґібарян стояв у шафі? Між комбінезонами?
— Так.
Снаут підійшов до столика в кутку, взяв з нього аркуш паперу й поклав переді мною.
— Я накидав попередній акт, — сказав він. — Це навіть добре, що ти оглянув його кімнату. Причина смерті — ін'єкція смертельної дози перносталу. Тут написано...
Я перебіг очима короткий текст.
— Самогубство... — тихо мовив я. — А причина?
— Нервовий розлад... депресія... чи як то ще називається. Ти розумієшся на цьому краще, ніж я.
— Розуміюся тільки на тому, що бачу сам, — заперечив я, звівши на Снаута очі, бо він стояв наді мною.
— Що ти хочеш цим сказати? — спокійно запитав він.
— Ґібарян увів собі перностал і сховався у шафу. Так? Якщо так, то це не депресія і не нервовий розлад, а гострий психоз. Параноя... Йому, мабуть, здавалося, що він щось бачить... — провадив я дедалі повільніше, не спускаючи зі Снаута пильного погляду.
Він підійшов до пульта передавача й знову почав клацати перемикачами.
— Тут тільки твій підпис, — заговорив я після короткої мовчанки. — А Сарторіус?
— Він у лабораторії. Я тобі вже казав. Не виходить звідти й на хвилину. Я гадаю...
— Що?
— Що він замкнувся.
— Замкнувся? Ах, замкнувся. Он як! Може, ще й забарикадувався?
— Цілком можливо, що й забарикадувався.
— Снауте... — протягнув я, — на Станції хтось є.
— Ти бачив?!
Він дивився на мене, ледь нахилившись.
— Ти мене остерігав. Від кого? Це галюцинація?
— Що ти бачив?
— Це людина, так?
Снаут мовчав, одвернувшись до стіни, мовби не хотів, щоб я бачив його обличчя, й тарабанив пальцями по металевій перегородці. Я глянув на його руки. На них уже не було слідів крові. І тут у мене сяйнув здогад.
— Ця особа реальна, — сказав я тихо, майже пошепки, ніби відкриваючи йому таємницю, яку хтось міг підслухати. — Так? До неї можна торкнутись. Її можна поранити... Останній раз ти бачив її сьогодні.
— Звідки ти знаєш?!
Снаут не обертався. Стояв, притиснувшись грудьми до стіни. Здавалося, мої слова прибили його до неї.
— Перед тим, як я прилетів... Незадовго до того?..
Снаут зіщулився, мовби очікував удару. Я побачив його знавіснілі очі.
— Ти?! — видушив він із себе. — А хто ти такий?
Здавалося, він зараз кинеться на мене. Цього я не сподівався. Все полетіло шкереберть. Він не вірив, що я той, за кого себе видаю. Що це могло означати?! Снаут дивився на мене з невимовним жахом. Що це, божевілля? Отруєння? Цілком можливо. Але ж я бачив його — те страховище. Отже, я й сам... також?..
— Хто це був? — запитав я.
Мої слова трохи заспокоїли Снаута. Якусь хвильку він пильно, з недовірою дивився на мене. Та перш ніж Снаут устиг розтулити рота, я зрозумів, що спроба моя марна: він нічого мені не скаже.
Повільно сівши у крісло, Снаут охопив руками голову.
— Що тут коїться?.. — мовив він тихо. — Маячня якась...
— Хто це був! — знову запитав я.
— Якщо ти не знаєш... — буркнув він.
— То що?
— Нічого.
— Снауте, — сказав я, — ми з тобою надто далеко від дому. Давай відверто. Усе й так неймовірно заплутано.
— Чого ти від мене хочеш?
— Щоб ти сказав, кого бачив.
— А ти?.. — спитав він підозріло.
— Не лукав, Снауте. Я скажу тобі, а ти скажи мені. Можеш не турбуватись — я не вважатиму тебе психом, бо знаю...
— Психом! О Боже! — Снаут удавано засміявся. — Любий мій, та ти, бачу, нічого, анічогісінько... Це було б порятунком. Якби він хоч на хвилину повірив, що збожеволів, то не зробив би цього й був би зараз живий...
— Отже, те, що ти написав в акті про нервовий розлад, — брехня?
— Звичайно!
— Чому ж ти не написав правду?
— Чому?.. — повторив він.
Запала мовчанка. Я знову зайшов у глухий кут, нічого не розуміючи, хоч іще хвилину тому мені здавалося, що зможу переконати Снаута і ми спільно атакуємо цю таємницю. Чому, чому він не хоче сказати?!
— Де роботи? — запитав я.
— На складах. Ми замкнули їх усіх, окрім тих, які обслуговують ракетодром.
— Навіщо?
Він знову не відповів.
— Не скажеш?
— Не можу.
У цьому було щось таке, чого я ніяк не міг уловити. Може, піти нагору, до Сарторіуса? Раптом я згадав про записку й подумав, що зараз це найголовніше.
— Як ти уявляєш собі подальшу роботу в таких умовах? — уточнив я.
Снаут зневажливо пересмикнув плечима.
— Яке це має значення?
— Ах, он як? І що ж ти збираєшся робити?
Він мовчав. Десь за стіною зачовгали босі ноги.
Серед нікелю і пластику, високих шаф з електронною апаратурою, скла і точних приладів це ліниве човгання здавалося безглуздим жартом якогось навіженого. Хода наближалась. Я підвівся, напружено вдивляючись у Снаута. Він дослухався, напружившись, але обличчя його не виказувало й тіні переляку. Отже, він боявся не її?
— Звідки вона тут узялася? — спитав я.
Снаут зволікав з відповіддю.